Так закінчилася поїздка з волонтерською допомогою нашим бійцям на сході греко-католицького священика із Матеївців Михайла Арсенича. 28 серпня отець Михайло повернувся з полону, а минулої неділі чоловік виступив на коломийському віче та завітав у редакцію із розповіддю про свої поневіряння на підконтрольній терористам території.

На схід о. Михайло із волонтерами їхав уже не вперше – везли допомогу нашим бійцям. Під час першої поїздки їх обстріляли, одного із супутників нашого героя тоді важко поранили, а інший загинув. Тож надалі священик вирушав у дорогу один, щоб не переживати за долю супутників. Чергова поїздка в зону АТО проходила без зайвих ускладнень, без перешкод дістався місця розташування українських військових і вже повертався додому. На зворотному шляху з ним під'їхати попросився ще один наш земляк – військовий Віталій Орлов, у якого народилася третя дитина і якого відпустили додому. О 10-й годині ранку по телефону о. Михайло ще розмовляв із дружиною, а вже через 15 хвилин, щойно виїхали з-під Волновахи, трапилася біда: натрапили на блок-пост терористів, які під синьо-жовтим прапором маскувалися під українців. Так серед білого дня терористи схопили о. Михайла, вкинули в бус і, за його словами, «трішки поламали ребра, трішки тріснула селезінка в результаті побиття». Завезли в Донецьк, у міліцейське училище, звідти – до телецентру. Якщо захопили в полон нашого земляка рядові, то допити влаштовували офіцери, зокрема, була бесіда із Захарченком, так званим прем'єр-міністром ДНР, їхнім начальником служби безпеки Топазом, які вели слідство.

Сказати, що в полоні довелося перенести великі муки, запевняє о. Михайло, було б неправдою. Так, били і загалом ставилися, як до військовополонених: обзивали, звинувачували, що «бандерівці прийшли зі зброєю на їхню землю»; час від часу виводили з погрозою розстріляти, стараючись таким чином залякати. Перші два рази це викликає страх, але потім починаєш розуміти, що це фарс, і коли вони помічають, що жертва не сприймає погрози серйозно, – полишають ці методи. Перші три дні полонених не годували і не давали води, але в тому і не було потреби: після побоїв усе боліло настільки, що їсти не хотілося, та й нерви були напружені настільки, що було не до їжі. У невеликій кімнаті, розміром 2 на 3 метри, з о. Михайлом утримували ще чотирьох полонених, і на всіх, на добу, приносили один літр води. Але умови їхнього утримання ще були не найгірші, порівняно із тими, кого ув'язнили в приміщенні колишньої Донецької СБУ: там понад сотні затриманих доводилося спати на нічим не вкритих металевих стелажах для книг. Важче, ніж побутові труднощі, було витримувати психологічний тиск, якому піддавали полонених. Основний метод терористів – вивозили в'язнів до розбомблених будинків, де представляли їх артилерійськими наводчиками і віддавали на поталу постраждалим від обстрілу озлобленим місцевим жителям, які зовсім не старалися розібратися, хто винен у їхніх бідах, і випліскували всю свою злобу на беззахисних полонених.

Нашого земляка мали намір від­правити в Росію, уже практично готові були на нього документи. Тобто бойовики добре знали, кого вони беруть у полон. Отця Михайла Арсенича вважали винним перед Росією за непримиренну його позицію щодо ворогів України, про яку знали із поширених в Інтернеті відео із виступами отця. 24 серпня в'язнів вивели надвір – це був один із найкращих днів полону, тому що нарешті, після 18 днів у чотирьох стінах, могли відчути сонце, свіже повітря і побачити людей, хоч і не дуже приязно налаштованих, але не у військовій формі, без зброї. Сам «парад», заради якого їх того дня і вивели, не змінив бачення наших вояків, а можливо, навіть укріпив їхні сили. Цим заходом терористи тільки продемонстрували свою дикість, коли почали закидати військовополонених усім, що потрапляло під руку, – такого пово­дження полонені не зазнавали навіть від фашистських загарбників. Зі свого боку, зізнається о. Михайло, він пережив неабияку гордість від того, що йому випало бути в полоні із доблесними українськими військовими. Під час «параду» терористи стріляли в землю біля ніг полонених, намагаючись змусити їх стати на коліна, – і жоден український військовий навіть не здригнувся та не піддався на погрози: смерть – то смерть, своєю ж офіцерською гідністю не посту­пився жоден.

Упродовж 19 днів після зникнення не було жодної інформації про долю о. Михайла. Аж тоді рідні дізналися про те, що він принаймні живий. Після 24 серпня обіцяли провести обмін поло­неними, але сторони не дійшли згоди щодо ціни обміну. Зреш­тою Воло­димир Рубан (ко­лиш­ній генерал-полковник спец­служб, який займає­ться визво­ле­нням україн­ських поло­не­них), добився звіль­нення нашого зем­ляка і його пере­везли до Дніпропет­ров­ська, де провели медичне обсте­ження. Після цього від­пра­вили о. Михайла на Прикарпаття. Проте все було не так просто: відпус­тили священика за умови, що він не «світитиметься», адже його відбуття офіційно планували пояс­нити росіянам втечею. Щоб бути впев­неними, що звільнений дотримається умов, пригрозили у разі непослуху розстріляти трьох його співкамерників. Наразі усі заручники звільнені, тому священик вже може відкрито спіл­куватися, не переживаючи за долю своїх товаришів.

... Попри те, що в нас працюють розважальні заклади, справляють весілля, готуються до виборів – ми щодня ховаємо наших військових, які полягли на сході від російської кулі, і жити, вдаючи, що в нас немає війни, – о. Михайло не збирається. Щойно заживуть ребра і зможе сісти за кермо – знову на схід, із волонтерською допомогою, з будь-якою поміччю нашим солдатам, яку він у змозі надати.