Ми, читачі, насолоджуємося читанням четвертої прозової книги «Кедрове Божелісся», першою час­тиною якої є уже відомі нам народні звичаї та вірування гуцулів – «Стрі­теннє», а друга – це вісім оповідань (оповідок), які різні за тематикою, але всі вони дають читачеві глибокі народознавчі знання про край гу­цульський, його народ, мову, звичаї та обряди, боротьбу УПА за неза­лежність, згадується про Колиму, де «людей голодом морют за непокору, де лежут і поволі умирают ліпші сини і доньки свого народу..., про цю сле­зами зрошену землю». Розмовно-по­бутова гуцульська мова, своєрідний діалект підкреслюють волю, духовну силу людей, що населяли ці гори, по­лонини, цей чудовий край.

В оповіданні «Увага – фото­графую» йдеться про сміливого і мудрого фотографа («...цок – і ви у безчассі...»), який ціною свого життя зберігав накопичений ним матеріал про повстанську армію, про дії кар­патських, борців, бої з фашистами під Лостуном Прелучна, адже «фа­шисти й собі також забагли тої руди» (йдеться про марганцеву руду, яку добували поляки). Наприкінці лип­ня 1944 року командир сотні імені Богуна «Недобитий» ліквідував усі німецькі застави, що добували мар­ганець. «...Не може довше тривати експлуатація багатств і населення Гуцульщини». До армії УПА пере­ходили радянські воїни з Чернігів­щини, Харківщини, Херсонщини, Полтащини. Цей архів-скарб фото­граф зумів заховати «на присілку Липному в селі Яворові... закопав справу свого життя, щоб знайшли нащадки...».

Оповідання «Зонька» перено­сить нас на Колиму, туди, де загину­ли тисячі синів і дочок нашої Украї­ни. Собачка Зонька своїм розумом, віддано служила людям у зоні, до­помагала, доки не знайшлися ниці, безчесні люди, які вбили собаку, щоб продати її хутро. Був траур на всю зону за Зонькою, а злочинців розстріляли. «Зона втратила вірно­го собаку, але не втратила своїх уставив...».

В оповіданні «Молільниця» письменниця возвеличує церкву в Криворівні, яка всім мила, притягує людей усієї України, зі світу, навіть з індіанського поселення в Каліфор­нії. «Мабуть, молилися тут колись Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка. Вони тут щоліта від­почивали, набиралися в горах сил, творили... в криворівнянській церкві можна би днювати й ночувати, так людській душі тут добре...». Дуже любить божий дім собака Рудик («...намагається зайти до церкви, тихенько притиснеться головою до лапок на землі й слухає...ніхто не відає, що собаки знають»), і корова Павуна любить ходити до церкви. Стане собі під храмом, опустить голову і так може хтозна-скільки ви­стояти...

В оповіданні «Некля» автор порушує проблему батьків і дітей. Типовим образом є дівчина-сирота, яка не змогла терпіти тата-п'яницю та злу мачуху й подалася у світ. «...Неля була видною. Височенька, тонкого стану і незіпсованої української вроди...». Показано життя у грубого, нікчемного боса-шефа, олігарха, де почувалася пташиною в золотій клітці. Авторка доводить, що щира віра в Бога, покаяння і мо­литва, прощення повертають люди­ну до життя, допомагають воскрес­нути людській душі.

Гумористична оповідка «Порєд­ки» дає можливість читачеві щиро посміятися над перебільшеним по­тягом Васюти до порядків... і чим це скінчилося... смішно.
Прочитавши це видання, можна з упевненістю сказати, що це і ху­дожня книжка, і науковий та народо­знавчий збірник, а Марія Влад – це письменниця, науковець, історик, громадський діяч з багатою уявою художника, поета, психолога. Вона не тільки розповідає й описує, а глибоко заглядає в душу своїх геро­їв, розуміє їх, співчуває і вселяє віру у життя навіть тоді, коли, здається, життя скінчилось.
Письменниця засуджує безду­ховність, неуцтво, брехливість, без­вірство, заздрість. Вчить любити, шанувати, вивчати свій край, мову, звичаї та обряди, бути духовною людиною.

Захоплююся мужністю, силою волі Марії Миколаївни, онуці поло­нинського ґазди Мирона Оринчу­ка, яка, сходивши «в життю много високих полонин, на схилі літ («по сімдесятці») змогла сісти в старий «бобик», стару воєнну тарабоньку й по бездоріжжю поїхати аж на ви­соку полонину Ґаджіну за своїми мріями».
Маріє Миколаївно, шанувальни­ки Вашої творчості щиро дякують за книгу і переконані, що Ваші «мрії» навіки будуть «цвісти, дзеленчати, кукати, щебетати» по всій Україні та за її межами в душах вдячних читачів і стануть золотим фондом української літератури.

Євдокія КОБИЛЬОВСЬКА, вчитель української мови
і літератури Розтоківської ЗОШ І-III ст.