Коли принялося у нас на Підкарпатю християнство, ми не знаємо докладно, але можемо здогадуватися, що вже в першому віці другого тисячоліття воно було. Князі, уряд вводив християнську релігію, а народ не хотів покидати, не хотів зраджувати своїх національних, слав'янських святців, а приймати чужоземних. Народ не залишав своїх богів, рідних єму, а коли таки народ вводили в ту нову релігію, то народ брав з собою своїх національних богів. Це бачили церковники і розуміли, що народ не покине тих богів, тому вони взялися підсувати на місця слав'янських свят свої свята. Святкували русичі зимове свято Дажбога, справляли щедру вечерю, колядували далеко ще до християнства, то і по введеню християнства тоже справляли щедру вечерю і колядували, і цей звичай задержався до наших часів. Колядували колись та в колядках повторяли все "ой, Дажбоже". Це повторювання в колядках дійшло і до наших часів, лиш дещо змінене "ой дай боже".
Колядували колись богині весни і кохання Ладі, то і до наших часів задержався рефрен тої колядки. Видно, що народ не хотів залишити гарну та добру Ладу і згадку про ню вмістив у колядку з християнським змістом. "Ой Ладо, Ладо все на світі радо, щедрий вечір на земли". Такий рефрен був в колядці, яку колядували далеко перед християнством, цей самий рефрен є в колядці з релігійним, християнським змістом.
Не міг народ залишити напризволяще бога скота Велеса. Християнські церковники не хотіли вмістити єго між своїх святців. Та народ хотів мати охоронця скоту, і не знати чи церковники поставили замість Велеса християнського святого Власія, чи може народ сам собі відшукав межи християнськими святими Власія і приняв єго за Велеса і дальше народ святкував Велеса, а церковники уважали, що Власія. Конець кінців вийшло таке, що церковники твердили, що це Власій не Велес, а народ бачучи, що нема іншої ради надав Власієви ті повноваження і обов'язки, що їх мав щодо скота Велес, і вийшло таке: "Кажете що Власій не Велес, хай буде по вашому. Нам аби охороняв скот та най буде і Власій".
І сегодня святкує народ Власія замість Велеса. А хто не хоче святкувати Власія, то Власій єго покарає, пішле ласицю і ласиця вкусить корову за вим'я і корова від того загине.
Святкували слав'яни свято весни, то святкування дійшло і до нас. Церковники вставили на то свято християнського святого Юрія, що на кони їде, ключі несе, весну розмикає. А перед Юрієм в вечір відьми всюди "шиються", молоко від коров відбирають. Але на це є рада: на паркан або пліт або взагалі де-небудь коло хати покласти кусок мурави і в ню затикати галузку терня, то і відьмі доступу не має. Робили це наші прадіди ще до християнства, то і тепер роблять.
Івана Купала - це було літне свято слав'янської релігії. Єго колись обходили урочисто на Руси і сегодня єго тоже святкують. Лиш замість слав'янського Івана Купала підставили церковники християнського, релігійного Івана. Колись до християнства збиралася молодь в вечір перед Іваном Купалом, палила вогні, перескакувала вогонь, так і тепер це робить, хоч християнство вже тисячу літ існує. Церковники вважають, що народ святкує святого Івана, а люди святкують Івана Купала-Лопушника.
Не залишив народ, ідучи в християнську релігію також домовиків, водяників, русалок, упирів, відьом, нявок, чугайстрів і подібних їм божків. Все то приніс народ з собою в християнську релігію, або вірніше сказати, тулив то все коло себе, як над ним переходила християнська релігія. Церковники намагалися все то прогнати від народу, але народ вперто то охороняв і воно в добрім здоровлю дожило до наших днів.
Літний день на полонинах. Пасе худоба. На одній толоці - ялова худоба, а на другій - корови. Кілька людий іде лісом, з якого видно обі полонині. Межи тими людьми оден "мольфарник", що всяке знає. В него в руках сверлик. Люди, ідучи вже і втомилися, сідають відпочивати. "Мольфарник" каже до людий: "Зараз люди будемо мати молоко". Підходить до смереки, заверчує свердлик в смереку і дивиться на одну з полонин, дивиться не звичайним, а чаруючим поглядом. З смереки зачинає течи кров. "Недобре, - каже больфар, - це видно самий ялівник, тут нема молока". Повертається в другий бік, дивиться на другу полонину, дивиться чародійним поглядом. З смереки зачинає течи молоко, біле коров'яче молоко, це від тих коров, що на полонині пасуться. "От і маємо вже і молоко", - каже мольфар до здивованих людий.
Спека. На обрії далеко зачинає небо вкриватися хмарами і хмари ті густішають чимраз більше і врешті цілком закривають небо та валом сунуться понад гори. "Буде град, - каже мольфар, - але ми щось порадимо аби не вибив полонину". Бере мольфар остриву і забиває в землю так, якби сіно в стіг складати. З хмари зачинають сипатися кульки граду. Мольфар махає руками на хмару, показує на остриву. Весь град з хмари летить до остриви і складається в стіг. Ось вже цілий стіг граду склався, а град далі сиплеться. Мольфар скоро забиває другу остриву і незабаром став і вже другий стіг граду. Мольфар забиває ще і третю остриву, град зачинає кладатися і коло третої, але вже якось поволійше, зачинає вже переставати падати. Пів стога тілько склалося граду і град перестав падати. "Ну, - каже мольфар, - не зміг вже, не мав вже з чого третий скласти".
Оттакі народні повірря взяті також з релігії, яку створила народна уява. Хоч в центрі Руси в Києві та по містах і була введена християнська релігія, то по селах дальше люди визнавали слав'янську релігію. З історії відомо, що галицькі бояри убили при кінци дванадцятого століття любовницю князя Романа Мстиславича, про котру згадує літописець, що вона була жрекинею в Карпатах, значить дружиною слав'янського жреця, служника слав'янського, релігійного вірування. Отже з того бачимо, що хоч і офіцияльно християнство і введено при кінци десятого століття, то в Карпатах двіста літ пізнійше визнавали ще слав'янську релігію. В Франка в повісти "Захар Беркут" старий Захар не визнає християнську релігію, а вшановує природу.
Літописець вже після введення християнства, нарікає, що на Руси не вінчаються по церковному звичаю. "На Руси брака не биваху, - пише літописець, - только младенци пориваху дівица на междусельских бєсовских ігрисках". Отті "междусельскі бєсовскі ігриска" - це ніщо інше, як обряди слав'янської релігії. Не треба думати, що оттих дівчат насильно поривали, бо в такому разі дівчата не ішли би на отті ігриска. Лишень певно, що дівчата по договорености приходили на отті "бєсовскі ігриска" враз з родинами і по виконаню певних прийнятих слав'янською релігією, весільних обрядів відходили з своїми мужами до родини мужа.
Перехід від слав'янської до християнської релігії тягнувся від самого введення християнства аж до наших часів і не закінчився. Християнська релігія являлася якби святковою релігією, вона уносилася понад народом, а народ і дальше тулив коло себе народну слав'янську релігію.
Не хотів народ залишити Перуна, хоч який він грізний, а всетаки свій бог. Частинно функциї Перуна передали пророкови Іллі. Пророка Іллю, по вченню нової релігії, взяли на возі живим в небо. І народна уява доручила робити то Іллі, що робив Перун - гриміти. Коли загримить, то люди кажуть: "Ілля поїхав по небі на своїм возі". Але є ще і інша приказка, як загримить, але це вже діточа. Діти кажуть тогді: "Божка колачі везе".
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати