Енциклопедія трипільської цивілізації

РОЗМИСЛИ ПРО МІСЦЕ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Прикладом підходу до трипільської культури, що не має відношення до наукових методів, може бути спільна праця П.Л.Паламарчука та І.А.Андрієвського. Автори поставили перед собою мету відповісти на одвічні філософськи запитання: «Хто ми? Звідки прийшли?», звертаючись до Трипілля.

Вже у передмові автори роблять ряд програмних заяв, з яких зрозуміло, чим світова цивілізація завдячує трипільській культурі. Вони вважають, що саме трипільці-першоорачі першими у світі приручили коня, винайшли колесо і плуг, спекли першу хлібину. Пізніше хліборобська культура трипільців-аріїв була перенесена до Китаю, Індії, Месопотамії, Єгипту, Егеїди, Італії, на Балкани, до Західної Європи та Скандинавії. За рівнем суспільно-економічного розвитку, на їх думку, ця культура наближалася до цивілізацій Єгипту та Близького Сходу. На жаль, на користь цих заяв не наведено жодних наукових аргументів. Натомість вони яскраво демонструють рівень авторів, які не зовсім володіють знаннями з історії у межах курсу середньої школи.

«Зорі Трипілля» дещо загубилися у історичному часі, бо автори праці використовують хронологію трипільської культури, побудовану на некаліброваних радіовуглецевих датах, що робить всі подальші історичні співставлення марними.

Брошюра складається з цитування зібраних у різних виданнях наукових даних та оригінальних розробок. При цьому вони поєднують іноді несумісні точки зору різних дослідників, наприклад, щодо походження трипільської культури. Щоб переглянути давню історію людства, авторам вистачило всього півсотні наукових праць, які безграмотно прокоментовані. Завдяки цьому з'явився, наприклад, висновок про те, що «споріднені за походженням раннотрипільські племена» жили, крім Молдови, Румунії та Побужжя ще й у Середньому Подніпров'ї, хоч у останньому регіоні вони невідомі.

Автори чомусь вважають, що всі давні винаходи було зроблено на території України, наприклад, на с.21 пишуть, що вперше у Східній Європі мотичне землеробство виникло у межиріччі Південного Бугу та Дніпра на межі V—IV тис. до н.е. При цьому серед вирощуваних трипільцями культур вказують жито, яке з'являється на цій території набагато пізніше. Далі, на с.22, знаходимо, що трипільці першими у Європі, на їх думку, застосували механічний пристрій — лучковий дриль для свердління отворів у різних матеріалах. Авторам невідомо, що сокири-молоти, отвори у яких просвердлені подібним дрилем, з'явилися у культурі лінійно-стрічкової кераміки ще до виникнення трипільської культури.

Іншою стороною цитування та використання наукової літератури є вибірковість у її використанні. Сталося це із цілком зрозумілих причин, адже авторам частина літератури могла бути недоступною. Так на с.29 з'являється досить дивний розділ про перший, другий, третій та четвертий локальні варіанти трипільської культури. Такий оригінальний перелік локальних варіантів Трипілля, вірогідно, обумовлений обізнаністю авторів у археологічній проблематиці, що виглядає доволі обмеженою.

Характерним не лише для даної, але і для більшості праць такого роду є використання ілюстративного матеріалу без жодного посилання на джерела, звідки вони взяті. Водночас копірайт Івана Андрієвського на підбір та впорядкування ілюстрацій вміщено на другій сторінці видання. Отже, усвідомлення власного права існує, але це не поширюється на авторів використаних ілюстрацій. Шкода, що подібний підхід не лише до етики, але і авторського права став досить поширеним.

Безграмотність авторів кричуща, вони вигадують та перекручують факти. Наприклад, повідомляється, що за сто років було досліджено не менше «20 великих трипільських поселень», ще й залучують до їх переліку Червонохутірське, (насправді немає такого поселення, а досліджений тілопальний могильник), Сушнівське (можливо, помилка набору — Сушківське), а також поселення Бортничі, Троянів, Ленківці. За винятком Сушківки, жодне з них не може вважатися великим, а число досліджених трипільських поселень дійсно, більше за 20.

Далі П.Л.Паламарчук та Андрієвський І.А. творчо розвинули ідеї щодо застосування вогню у трипільському житлобудуванні, описавши, як трипільці у процесі спорудження жител обпалювали стіни: «...у житлах розводили вогонь і дерев'яне плетиво вигорало. Обпалені стіни ставали чудовим температурним ізолятором.». Наскільки відомо, археологи, починаючи з П.П.Курінного писали лише про обпалювання підлог, але не стін. І.Т.Чернякову на с.42 вони приписали реконструкцію триповерхового трипільського житла, як належить К.В.Зіньковському. Подібний перелік можна продовжити, На жаль «критична маса» подібних помилкових тверджень та фантастичних припущень є досить вагомими складовими цієї праці. Вражаючим є список трипільських поселень та могильників у межиріччі Південного Бугу та Дніпра. Не вірно вказана не тільки кількість пам'яток — насправді у межиріччі їх існує кілька сотень, а не кілька десятків, також помилково у межиріччя потрапили пункти не лише у Вінницькій чи Хмельницькій, але і у Кіровоградській, Черкаській, Івано-Франківській і навіть Херсонській областях. Це вже, вірогідно, географічне відкриття.

Дивує перелік археологічних культур, «суміжних з трипільською», хронологічна позиція яких не має нічого спільного з дійсністю. Серед них названа невідома науці культура «енеолітичних племен Волині», розташування якої «недостатньо вивчене». Дійсно, авторам багато чого невідомо з тогою що все ж такі відомо у науці. Адже на Волині досліджено різні культури - Малиця, Люблінсько-Волинсської мальованої кераміки, навіть трипільська — а от що таке згадана на початку культура «племен Волині» знають лише автори. Не менш загадковими є середньо-дністровська (можливо, малася на увазі середньодніпровська?) культура, культура надпоріжсько-при-азовських племен мисливців та рибалок, нарешті, культура племен мідного віку Закарпаття. До числа «суміжних» потрапила культури лінійно-стрічкової кераміки, датована серединою V тис. до н.е., тобто ще до появи Трипілля за хронологією авторів. Слід віддати їм належне -мабуть, вперше у такого роду літературі вдалося зустріти порівняльну таблицю (на с.90—91) з описом матеріальної культури та господарських занять носіїв різних культур. Але деякі записи у ній є не менш вражаючими. Так, при вивченні графи «поховання, могильники» виявляється, що у буго-дністровській культурі відомі подові (?) могильники, культурі лійчастого посуду — наземний спосіб поховань, для лінійно-стрічкової кераміки взагалі щось видатне: «прорисна орнаментика у індивідуальних ямах». Графа «самобутні прикмети» є не менш цікавою. Самобутніми автори вважають для культури лійчастого посуду використання биків, як тяглової сили, для пізньострічкової розписної кераміки — залишки загонів для
худоби, кулястих амфор — «дуже рухливі племена» тощо.

П.Л.Паламарчук та І.А.Андрієвський зробили свій внесок у реконструкцію суспільного ладу носіїв трипільської культури. Окрему розвідку вони присвятили виникненню у трипільців державності. Трипільська держава виникла «як потреба у організації масової (все-трипільської) відсічі зайдам, зовнішнім загарбницьким впливам і засновувалася на силі авторитету племінних вождів, силі племінної єдності та ідентичності». На їх думку, класова нерівність виникла у трипільців «на скотарській основі», причому «приватна власність на засоби виробництва і на цій основі класовий характер суспільних відносин виникають, як соціальні явища менш болісно і менш деспотично у порівнянні з іншими стародавніми цивілі-заціями». Зрозуміло, що жодними доказами та аргументами на користь своїх новаторських висновків, навіть посиланнями на класиків марксизму, термінологією яких вони користуються, автори себе не обтяжують. Зрозуміло, що існуюча з цих питань наукова література або їх не влаштувала, або ж не була опрацьована.

У розділі, присвяченому духовним надбанням трипільців П.Л.Паламарчук та І.А.Андрієвський, не могли оминути таку популярну нині тему, як трипільське письмо. Вони публікують 135 зображень під гаслом «Трипільські логографічні символи та їх тлумачення». Цій публікації передує три сторінки тексту, з яких можна дізнатися, що трипільське письмо» ...виникло не одномоментно. Вважаємо, що з'явилося воно у VIII—VII тис. до н.е. Та остаточно оформилося у IV тис. до н.е. — у ранньому періоді культури». Спершу письмо на їх думку було піктографічним, потім трансформувалося у логографічне. На с.108 вони пояснюють джерело для дешифрування цього логографічного письма — порівняння «трипільських візерунків» із «елементами письма» Шумеру, Фінікії, Стародавнього Єгипту, острова Пасхи, острова Кріт, племен майя, ескімосів Півночі, які «.мають не лише схожі риси, але й цілком ідентичні символи.». На їх думку, «Трипільське письмо. посяде чільне місце у світових системах письма». Аналіз «логографічних символів» показує, що деякі із них є результатом творчості дешифраторів (21, 47, 48, 75, 89, 79, 63, 113, 118, 133, 134, 135 тощо). Звичайно, жодної аргументації тлумачення «логографічних символів», як і прикладів «написів» з їх використанням годі шукати.

Цілком оригінальним є розділ про трипільську Атлантиду, звідки у VII—VI тис. до н.е. розселилися по всіх українських обширах прото-трипільські племена». При цьому вони посилаються на дослідження А.Д.Архангельського та Страхового М.М., які ще у 70-ті роки реконструювали обриси Чорного моря (фактично — прісноводного озера) до появи Дарданельської протоки. У даному випадку йдеться про так званий «Чорноморський потоп», внаслідок якого утворилося сучасне Чорне море. Спочатку, на їх думку, вода змусила населення «Атлантиди» — шельфу Чорного моря шукати іншого місця проживання. Одним з наслідків потопу міг бути, на думку П.Л.Паламарчука та І.А.Андрієвського, вибух сірководню «який можна порівняти хіба що з вибухом кількох атомних бомб», наступила екологічна катастрофа та зміна клімату. Після чого «вцілілі племена започаткували у межиріччі Південного Бугу та Дністра нову культуру, відому нині, як трипільська» .

Зрозуміло, що мешканці м. Бершадь на Поділлі є патріотами свого краю і спробували довести, що саме тут почалася історія не тільки України, але де в чому і світової цивілізації. Добре, що автори не претендують, як сказано у післямові (с. 123—124), на «єдино можливе та істинне трактування». Зрештою, вони мали благородну мету - допомогти читачеві «усвідомити себе нащадком найвизначніших досягнень людського духу, всього створеного людськими руками у минулому...». Але все ж такі благородні цілі повинні досягатися гідними засобами. Чи навряд патріотично друкувати неправдиву та спотворену інформацію про історію рідної Батьківщини. Тим більш, що пересічному читачеві досить важко відрізнити реальну інформацію від вигадок, або «реконструкцій», не обмежених жодними науковими підходами. Власне, розглядувана праця і не видається як наукова. На відповідній сторінці взагалі годі шукати вказівок на характер видання. Однак хто читатиме вихідні дані? Важливо, що текст надруковано, але автори, хоч і поставили копірайти, до читачів поставилися безвідповідально, бо свідомо чи ні, але вводять їх у оману.

Енциклопедія трипільської цивілізації - Додатки до книги 1