Енциклопедія трипільської цивілізації

ПРАСЛОВ'ЯНСЬКА АРАТТА - ТРИПІЛЛЯ.

В середині 90-х рр. XX ст. Ю.О.Шилов почав розробляти абсолютно оригінальну і відчайдушно сміливу ідею найдавнішої держави світу — «праслов'янської Аратти». Вірогідно, сміливість автора пояснюється тим що він не має глибоких знань а ні про Трипілля, а ні, тим більш, про Аратту. Отже створення легенди, яка пропагується під виглядом наукової концепції, майже нічим не обмежене. Локалізація згаданої у месопотамських письмових джерелах легендарної Аратти в Україні була презентована спочатку у доповідях, тези яких були опубліковані, а згодом поширені і у більших за обсягом працях.

Остання з них, видана 2003 року може вважатися найповнішим зводом поглядів автора з цього питання. Тут найбільш послідовно викладено точку зору Ю.О.Шилова на місце трипільської культури та України у давній історії всього світу. Книга складається з восьми розділів та словника.

Ми зупинимося нижче на викладі основних моментів історичних реконструкцій, запропонованих автором, у яких згадується трипільська культура. Буде розглянуто лише археологічний аспект питання, відповідність реконструкцій викладеним фактам, а останніх — результатам досліджень. Походження та переклад так званих писемних джерел, що стосуються цих реконструкцій проаналізовано раніше4.

Як вважає Ю.О.Шилов, «трипільська культура — то Аратта, найдавніша держава». На його думку, близько 6200 р. до н.е. держава Аратта розташовувалася у пониззях Дунаю і була пов'язана з археологічними культурами Подунав'я: Ке-реш, Старчево, Боян, Кукутень. Надалі центр держави почав просуватися ближче до Дніпра, цей рух і розквіт відомі археологам, як формування культури Трипілля. Надано характеристику трьох етапів розквіту Аратти, які відповідають періодизації трипільської культури за Т.С.Пассек. Ю.О.Шилов запропонував для цих етапів наступні характеристики та датування: І — між 5400—4600 рр. до н.е., ІІ — між 4600—3500 рр. до н.е., ІІ - між 3500-2750/2250 рр. до н.е. Для І етапу відомо більше 200 поселень, від південної Трансільванії до Південного Бугу. Будинки, збудовані з глини і дерева розписувалися. Будинки, числом до 20, розташовувалися в ряд, площа поселень досягала 10 га. На ІІ етапі з'являються міста з навколишніми селами та святилищами-обсерваторіями, сполучення яких виказує полісний тип державності, при цьому зникають поселення, укріплені ровами та валами. Таке етнодержавне утворення можна, на думку дослідника, вважати федеративним. На ІІІ етапі «Поліси Аратти розповсюдилися до морського узбережжя сучасної Одещини та до лісів пониззя Прип'яті, до долин правобережного Дністра та лівобережної Десни». Спробуємо проаналізувати картину Трипілля-Аратти, створену у результаті «істо-ризації» археологічних даних, отриманих іншими дослідниками з точки зору археологічної науки.

Почнемо з хронології, яка, як відомо, є основою історії. Дата 6200 р. до н.е. взята з праці Дж.Меларта, присвяченої публікації результатів розкопок неолітичного поселення Ча-тал-Гуюк, яке знаходиться у Анатолії. Йдеться про дату С14, зроблену для святилища, у якому, на думку А.Г.Кіфішина, відтворено копію напису з Кам'яної Могили. Відомо, що у той час, коли була опублікована праця Дж.Меларта, використовували некалібровані дати С14, які молодші за календарні, якими археологи користуються нині, на 700-900 років. Таким чином сучасна дата згаданого комплексу має бути біля 7100-6900 рр. до н.е. Для трипільської ж культури Ю.О.Шилов використав календарні (калібровані) дати. Таким чином досить суттєво порушено систему відліку (хронології) історичного процесу.

Культури доби неоліту — Кереш, Старчево, Боян реально розташовані зовсім не у пониззях Дунаю (в цьому можна пересвідчитися, якщо звернутися до відповідних статей про ці культури у другому томі Енциклопедії). Культура Кукутень, яка виникла біля 4600 рр. до н.е., не може бути попередницею трипільської культури, яка виникла на 800 років раніше.

Розглянемо дані про типи поселень та інші комплекси, відомості про які були наведені (ніби-то за археологічними даними) у характеристиці окремих етапів історії Аратти—Трипілля. Зауважимо, що серед матеріалів, запропонованих Шиловим Ю.О., майже повністю відсутні посилання на джерела з яких отримано інформацію. Ця особливість процесу «історизації» стає зрозумілою, якщо проаналізувати його зміст.

Для раннього етапу немає даних не тільки про розпис стін будівель фарбами, а, навіть і про стіни взагалі. Якщо йдеться про розпис стін будівель відповідно до орнаментації на керамічних моделях жител, то поява цих виробів припадає на кінець ІІ — початок ІІІ періодів. Вже на ранньому етапі житла на поселеннях розміщували по колу, — найдавніше з відомих в Україні — Бернашівка, має саме таке планування. Кількість жител могла бути більшою за 20, про що свідчать результати археолого-магнітометричних досліджень поселень цього періоду.

Не відповідає археологічним реаліям твердження про появу на ІІ етапі міст, оточених селами та обсерваторіями. Дослідник не наводить жодного конкретного прикладу — назв групи подібних поселень, місць знахідки на трипільській території свя-тилищ-обсерваторій, які б датувалися між 4600—3500 рр. до н.е. І зрозуміло чому — адже така система розселення не була відкрита під час археологічних досліджень.

В цей час існує більшість з відомих археологам укріплених ровами та валами трипільських поселень — їх понад 40. Отже вони не зникають, а навпаки, були найбільш поширеними за весь період існування Трипілля-Кукутень.

Висновок про існування у трипільській культурі святилищ-обсерваторій не може вважатися доведеним єдиним посиланням на частково розкопане В.О.Круцом поселення біля с.Назаровичі. По-перше, належність споруд з кільцевими ровами до класу святилищ-обсерваторій потребує археоастрономічних досліджень, які у даному випадку не проводилися. По-друге, система ровів у Казаровичах має аналогії серед укріплених поселень культури лійчастого посуду, які були поширені у цей час на території Європи. Враховуючи зв'язки трипільського населення з носіями цієї культури, можна припустити поширення оборонних споруд подібного типу на даній території.
Твердження про поширення на ІІІ етапі (3500-2750 рр. до н.е.) «трипільських полісів» на окресленій Ю. О. Шиловим території не відповідає дійсності. З кількох десятків поселень-гігантів цього часу жодного нема ні на території сучасної Одещини, ні на Прип'яті, ні на лівобережній Десні. Для цього висновку досить ознайомитися з новітнім реєстром близько 2040 пам'яток трипільської культури, який публікується у першому томі Енциклопедії. Не відповідає дійсності твердження Ю.О.Шилова щодо наявності у Тальнівському р-ні «більше 20 найбільших міст».

Отже відтворена Ю.О.Шиловим картина Аратти-Трипілля, не відповідає археологічним реаліям, з якими, очевидно, дослідник знайомий досить поверхово. Щодо соціологічних реконструкцій, то вони жодним чином не обгрунтовані, а є суто декларативними. Яким чином найдавніша історія держави Аратта пов'язана з культурами Кереш, Старчево, Боян, Кукутень (остання, як сказано вище, виникла пізніше за появу Трипілля), автор не пояснює. Застосування до трипільських посе-лень-протоміст поняття «поліс» не відповідає значенню цього терміну. Так само недоведеним є твердження про федеративний характер Аратти на ІІ етапі її існування. При цьому зауважимо відсутність соціологічної характеристики Аратти, присутні лише твердження про наявність державності.

В наступному розділі Ю.О.Шилов шукає взаємозв'язки між Араттою — Трипіллям та Шумером. Всі вони грунтуються на прочитаннях А.Г.Кіфішиним «записів у архіві Кам'яної Могили», а не даних археології. Дослідник вважає, що становлення у 2316 2261 рр. до н.е. У Месопотамії імперії Аккада підштовхнуло правителів придніпровської Аратти до розпуску міст і повернення до додержавного общинного ладу. У похід проти військ Саргона, які направилися у Закавказзя у ХХІІІ ст. до н.е., вирушили носії ямної та старосільської культур. З цим періодом співпало припинення періодичного самоспалення й поновлення полісів Аратти.

Зауважимо, що найпізніше з відомих трипільських поселень-гіган-тів біля с. Вільховець було спалене приблизно у ХХVІІІ ст. до н.е., тобто за 500 років до утворення імперії Саргона Великого. Отже у ХХІІІ ст. до н.е. Правителям придніпровської Аратти вже не було чого розпускати і спалювати.

Згадки про трипільську культуру представлені і у інших розділах праці Ю.О.Шилова. Невдалим є посилання на святилище з поселення Сабатинівка ІІ, реконструйоване у 50-ті рр. ХХ ст. за даними розкопок М. Л. Макаревичем. Вивчення польової документації, а також тексту звіту про розкопки показали, що дана реконструкція не відповідає результатам досліджень. Та частина будівлі, де було знайдено статуетки та інші культові речі, перерізана сучасною траншеєю. Отже всі підрахунки щодо кількості статуеток, зернотерок та інших знахідок не мають сенсу, адже невідомо, скільки артефактів було у приміщенні початково. Так само не мають сенсу і наступні реконструкції обряду випікання хлібів, тощо, побудовані на фрагментарному матеріалі. Знахідки антропоморфної пластики та інших культових предметів — досить поширене явище для раннього етапу трипільської культури.

Ю.О.Шилов наголошує, що наприкінці ІІІ тис. до н.е. Трипілля, представлене пам'ятками усатовського та інших варіантів «перетікало у інші археологічні культури (насамперед середньодніпровську та інгульську». На думку автора, усатовський варіант, датований 3250—2250 рр. до н.е., це — Оріяна, яка мала найпотужніший у тодішньому світі флот, зображення кораблів якого є на плитах Кам'яної Могили. Існування усатовського флоту, на думку Шилова Ю.О., обумовлене є металургією усатовського населення, що заснована на малоазійських формах та сировині.

Проаналізуємо дані щодо Усатова — Оріяни. Датування 3250—2250 рр. до н.е. Усатовського варіанту (культури) не має жодного підтвердження. До речи, так само, як і датування цим періодом зображень кораблів на плитах Кам'яної Могили. Тим більше немає даних про відношення будь-яких зображень Кам'яної Могили до усатовської культури, пам'ятки якої розташовано на відстані 300 км від гротів та плит. Металургія Усатова не була заснована на малоазійській сировині, у чому можна пересвідчитися, наприклад, звернувшись до розділу про металургію трипільської культури у першому томі Енциклопедії. Зауважимо, що найдавніші датовані зображення великих кораблів відомі на території Малої Азії, але вони були створені вже після зникнення усатовської культури. Отже «найпотужніший у світі флот» усатовської Оріяни являється нічим не підтвердженою фантазією.

Ю.О.Шилов наполягає на процесі трансформації пізнього Трипілля у культури бронзового віку, зокрема інгульську катакомбну та середньодніпровську. Проте, висунута І.І.Артеменком у 70-ті рр. ХХ ст. теза про участь софіївського типу трипільської культури у формуванні середньодніпровської культури не знайшла підтвердження у археологічному матеріалі. Встановлено, що інгульська катакомбна культура виникла пізніше за зникнення трипільських пам'яток. Можна стверджувати, що формальна подібність окремих елементів орнаментації та орнаментальних композицій кераміки, не може бути достатньою підставою для встановлення спорідненості археологічних культур. Таким чином немає жодних підстав говорити про безпосереднє «перетікання» Трипілля у вище згадані археологічні культури.

Підтвердження контактів Трипілля із Середземномор'ям та Анатолією Ю.О.Шилов вважає особливості усатовської пластики та великих кинджалів. На його думку, в уса-товській культурі перероблено канон трипільських (араттських) жіночих статуеток на чоловічі, фалосоподібні, які, на його думку, поклали початок так званим кікладським ідолам на островах Егейського моря, де поширилися разом з керамікою та кинджалами усатовського типу.

Усатовська антропоморфна пластика представлена специфічними типами жіночих зображень, що відтворюють образ нахиленої вперед сидячої фігури. Ні чоловічі, ні фалосоподібні статуетки серед усатовської скульптури невідомі. Морфологічні особливості усатовських фігурок не мають нічого спільного з кікладськими ідолами. До того ж останні виникли задовго до появи усатовської культури. Знахідки кераміки усатовського типу на островах Егейського моря невідомі. Щодо кинджалів усатовського типу, то вони зроблені за анатолійськими прототипами, знаходять аналогії у Середземномор'ї, але, з огляду на хронологію, ні у якому разі не можуть розглядатися, як вихідна форма для цього типу предметів.

Наведений аналіз даних, на яких базується концепція Ю.О.Шилова, доводить хибність методу «істориза-ції» археологічних джерел, запропонованої автором, бо він спирається на перекручені або вигадані матеріали і не має нічого спільного з реальними історичними фактами та подіями.

Ми не торкаємося на разі мовознавчих аспектів, а також дешифрувань А.Г.Кіфішина — це окреме питання. На нашу думку некоректне використання даних щодо трипільської культури у праці Ю.О.Шилова, присвяченої праслов'янській Аратті, свідчить про хибні підвалини всієї концепції в цілому.

Постає питання, а чи потребують наукової аргументації основні положення аратто-трипільської концепції Ю.О.Шилова? Тексти останнього, за слушним висновком Л.Л.Залізняка, мають скоріше не науковий, а сакрально-релігійний характер. Подібні тексти звертаються не до логіки читача, а до відчуттів. Отже вони не повинні відповідати вимогам щодо наукових концепцій. Побудована за зразками міфів концепція світової історії є квазінауковим сурогатом, заводить громадськість і науку України на манівці, нарешті робить країну посміховиськом у очах цивілізованого світу. Аналіз Л.Л.Залізняка здається вельми вдалим. Адже публічні виступи Ю.О.Шилова перед аудиторією вже давно нагадують проповіді — як за змістом, так і за характером викладу. Отже, наукові дискусії у такому разі виглядають недоречними. Натомість вважаємо за необхідне аналізувати працю Ю.О.Шилова не як наукову концепцію, а як феномен міфотворення сучасного суспільства. Але міфологія не є предметом археологічних досліджень.

Енциклопедія трипільської цивілізації - Додатки до книги 1