Бібліотека

Васкул Надія, учениця 9-го класу,

член літературно-краєзнавчого

гуртка «Струмочок» при Косівському районному ЦДТ

Подорож на Марс

Чи знаєш, шановний читачу, що за нами постійно спостерігають якісь космічні тіла? Не віриш?

Зараз переконаєшся з цієї розповіді.

Жила собі вдова, і було в неї двоє вередливих дітей. Бідолашна жінка з ранку до вечора тяжко працювала в полі, а коли поверталася додому, то й тут не могла перепочити, бо в хаті зоставалося повно роботи. Хоча її діти Ігор та Ліза давно вже підросли (їм уже було по вісім років), і могли допомагати матері, але вони тільки зчиняли безлад у домі. До школи майже не ходили, а коли ходили, то на уроках зчиняли таке, що вчителі змушені були відправляти їх додому. Разом вони робили тільки зло, а коли заходила мова про щось добре – між ними виникала сварка і нехіть до роботи.

Матір хотіла навчити цих бешкетників працювати, виховати в них добре і щире ставлення одне до одного та до людей. Та їхні занедбані душі не відчували любові матері і того, що вона намагалася для них зробити.

Цього дня Ліза та Ігор після «веселих» уроків, як завжди, сварячись, поверталися додому. І раптом… вони відчули сильний вітер. Коли поглянули вгору, то побачили світло, яке засліплювало очі. Через деякий час вони зрозуміли, що піднімаються в небо. Земля ставала надто далеко. Ліза та Ігор довго не могли отямитися, їхні серця тремтіли від страху, а голови не могли нічого думати.

- Що ми маємо робити? Що з нами сталося? Де ми? – нарешті вимовив Ігор. Місце, куди вони потрапили, було дуже дивним, воно нагадувало тарілку. Нікого всередині не було. Коли Ігор вирішив знайти вікно, щоб поглянути на Землю, дивний голос йому сказав:

- Сядь на місце!

Ігор поблід і сів. Тоді до них підійшов маленький чоловічок. Все тіло і обличчя в нього було зелене. З голови стирчали антени, які час від часу спалахували. Очі в нього були якісь дивні, і не зрозуміло, скільки їх. Коли чоловічок дивився вгору, то очей ставало вісім, коли вниз – зменшувалося вдвічі, коли направо – троє, коли вліво – п’ять, а коли чоловічок дивився просто себе – на обличчі з’являлось одне велике око. Вуха були різні: одне маленьке, як в людей, інше – завбільшки його голови. Носа було майже не видно, його закривали великі губи, навколо яких літали крихітні зірочки.

Побачивши такого «гостя з неба», діти ледь не знепритомніли.

- Ну що, набешкетувалися? – запитав інопланетянин.

- Ага! – в один голос відповіли діти.

А потім, нарешті Ігор наважився запитати:

- А що з нами буде?

- Побачимо! – відповів чоловічок і пішов собі. Через декілька хвилин у салоні, де сиділи діти, пролунав голос:

- Усім пасажирам пристебнути ремені безпеки. Ми здійснюємо посадку на казковій планеті Марс.

Тим часом на Землі бідна вдова обшукала всі місця, звернулася в міліцію, але нічого втішного не могли сказати бідній матері. Коли велися пошуки, міліція знайшла біля струмка сліди якогось великого і загадкового предмету: зірки, які наполовину обгоріли, різні знаки. Ніхто не міг здогадатися, куди так загадково зникли діти.

Минав час. На Землі минув місяць, а Ліза та Ігор тільки зробили посадку на планеті Марс. Коли тарілка приземлилася, то діти не знали чого чекати. Умить двері відчинилися і до них підійшов вже знайомий чоловічок:

- Ходімо, – сказав він.

Ліза та Ігор нічого не спитали, просто встали і пішли. Їхній шлях простував до володаря цієї планети – старого Гелога. Коли діти прибули до його замку, він дивився на них і гладив сиву бороду, яка була такою довгою, що обвивала замок разів із п’ять. Старий Гелог запитав:

- Як долетіли?

- Чудово! – промовив проводир.

- А що ви мені скажете, діти?

- Хто ви такі? Чого від нас хочете? – з гнівом закричала Ліза.

- Так багато запитань і відразу? – посміхнувся Гелог. – Давайте познайомимося, я – Гелог, а вас як звати?

- Я – Ігор, а це моя сестра Ліза.

- О, дуже і дуже приємно! Повірте!

- А нам дуже і дуже неприємно, – пихато відповіла Ліза.

- Не треба так нечемно розмовляти. – спокійно промовив Гелог.

-  Ви не відповіли на моє запитання: хто ви такі і чого хочете від нас? – стояла на своєму Ліза.

- Ми тут сумирні еголюди. Нікого не чіпаємо, просто іноді виходимо погуляти космосом, а буває, нас може закинути й на Землю. От ми і натрапили на вас. Побачивши, як ви вередуєте, вирішили забрати вас до себе в гості. Нам від вас потрібно лише, щоб ви виправилися та стали хорошими дітьми. Ну як? До мене ще є запитання?

- Коли ми повернемось додому?

- Це залежить від вас, мої дорогі, лише від вас. Усе, ідіть.

Перед ними відчинилися двері, і діти опинились у дивній фортеці. Тут жило багато таких дітей, як вони. І коли вони побачили нових – щиро їм зраділи, чого не скажеш про наших героїв. Видно було, що ті, хто прибув сюди раніше, вже почали вчитися бути «хорошими дітьми», як сказав Гелог. У цій чарівній фортеці діти все робили самі: варили їсти, підмітали, прасували, прали. Всі жили за законом: хто працює – той і їсть. Спочатку Ліза з Ігорем відмовлялися працювати, але від їжі – ні, але їм відмовили. Через два дні наші герої працювали разом з усіма і їли також разом з усіма. У них навіть з’явилися друзі. Ліза та Ігор почали помічати, що кожного дня зникають декілька дітей.

- Куди вони пропадають? – спитала Ліза у своїх нових друзів.

- Це, напевне, вони повертаються додому, – відповів їхній друг Сергійко. – А хочете, я вам щось покажу?

- Звичайно! – відповіли Ліза та Ігор.

- Тоді за мною!

Вони вилізли на самий верх фортеці, і побачили, як за вікном іде дощ. Але краплі цього дощу біли незвичайні, схожі на… звичайнісіньких людей. У них також були очі, ніс, рот і вуха. Коли вони падали, то навіть пісень наспівували. В цей момент вікно відчинилося, і Сергійко також перетворився на краплю дощу та зник. Діти розгубилися, як же вони тепер без нього? Вони вже звикли  разом і не хотіли розлучатися, але тепер Сергійко вдома, а вони тут. В цю мить на руку Лізи потрапила крапелька дощу.

- Ой, відпусти мене, я також хочу жити.

- Та заспокойся ти, я нічого тобі не заподію. Скажи мені, ти ж тут довго живеш, багато бачиш і знаєш, скільки часу нам іще тут бути? Ми так сумуємо за мамою.

- Я цього вам не скажу, бо й сама не знаю, але я лечу аж на землю, тому можу вам розповісти, як там ваша мама.

- Ми б тобі були дуже вдячні.

- Коли я повернуся, можливо, вас тут вже й не буде. Всі зникають, і ви зникнете.

- Ну тоді лети, побачимо, як воно буде.

- Бувайте! – промовила краплинка і зникла.

- Ходімо назад до фортеці, а то наші будуть хвилюватися, – промовив Ігор.

Коли діти поверталися до фортеці, то на її космічній стіні побачили старовинний годинник.  Він, як і все тут,  був теж незвичайний. У нього були очі, рот, ніс, вуха і вуса, у яких заплутувалися зірки.

- Доброго дня, дідусю-годиннику!

- Доброго! – похмуро відповів той.

- А чому ви такі сумні? – запитав Ігор.

- Та справа в тому, що колись я був на Землі. Там годинники ідуть швидко і весело, а тут повільно-повільно. Мені вже так набридло тут показувати час. Я хочу додому!

-  Ми теж, – сумно промовили діти. Ну все, бувай, дідусю-годиннику, бо нам уже час.

Минуло декілька повільних космічних днів. Діти почали вже звикати до оточення, та тільки туга за матір’ю не давала їм спокою. Ліза та Ігор стали добрішими. Вони все більше спілкувалися з дітьми, які жили в фортеці, більше працювали, а головне - краще ставилися одне до одного. Цього дня до фортеці прибула іще одна дівчинка. Ліза й Ігор підійшли, хотіли спитати, як вона сюди потрапила, але злюща дівчинка Віра відштовхнула їх від себе. З нею повторилась та ж історія, що й з Лізою та Ігорем: вона не хотіла працювати, була пихатою й нікого не слухалася. Ліза та Ігор прагнули допомогти їй. Вони хотіли, щоб вона якомога швидше повернулася з ними додому. Зрештою, Віра почала це розуміти, і попросила дітей організувати для неї екскурсію по космосу.

- Ти що, ми й самі ще ніколи не гуляли по космосу, хоча вже довгий час перебуваємо тут.

- Та чого ви? Хіба вам не цікаво побачити, як там, у космосі?

-  Цікаво, але я боюся. Знаєш, коли ми вперше сюди прийшли, зелений чоловічок сказав, щоб ми нізащо не виходили в космос, бо інакше загубимося.

Та все ж Віра їх переконала.

Діти довго мандрували зоряними шляхами. Врешті стомилися. І раптом натрапили на чудернацького кота Ріккі. Він дуже загадково виглядав: очі були різного кольору: одне - блакитне, інше – жовте. На кінці хвоста сиділа жива мишка, за якою котик постійно ганявся, та не міг впіймати.

- Скажіть нам, як повернутися до фортеці? – звернулися діти до кота.

- Спитайте у чарівних квітів, які ростуть неподалік шляху.

Діти через якусь мить опинилися біля квітів. Такої краси вони ще ніколи не бачили. Різнобарвні квіти посміхалися до них і сяяли надзвичайною красою.

- Допоможіть нам! – попрохали діти.

- Як? – в один голос запитали квіти.

- Справа в тому, що ми хотіли побачити космос і втекли з фортеці, а тепер не знаємо, як повернутися.

-  Ви повинні зірвати пелюстку з якої-небудь квітки, заплющити очі, і подумати про місце, в якому хочете опинитись.

Діти так і зробили, зірвали чарівну пелюстку, подумали про фортецю і одразу ж опинилися в ній. Тут на них вже чекали інопланетяни на чолі із старим Гелогом.

- Як ви посміли порушити наш наказ? Ми ж заборонили вам виходити в космос. На щастя, ви зустріли доброго кота Ріккі, який із допомогою чарівних квітів допоміг вам повернутися назад. Ви вже повинні були повернутися додому. А тепер навіть не знаємо...

- Що? Повернутися додому? Ви сказали «повернутися додому»? – допитувалися діти.

- Так, ви могли повернутися. Та зараз є одна умова: один із вас повернеться додому, а інший залишиться тут назавжди. На роздуми маєте один день. Ви вільні.

- Повертайся ти, Лізо, – сказав Ігор

- Ні, ти що, я тебе тут не залишу. Ми або залишимося тут обоє, або повернемось додому. Ходімо і скажемо їм про це.

Діти сказали інопланетянам про свій вибір.

- Браво! – промовив Гелог. – Ви зробили те, заради чого вас і забрали сюди. Ми виховали з вас справжніх людей, здатних любити і поважати інших. Летіть додому.

- Ми вам дуже вдячні, – промовили діти. – Але спочатку ми хочемо попрощатися з іншими дітьми.

- Звичайно, – промовив Гелог. – Коли будете готові, звичним для вас способом заплющте очі, подумайте про Землю, і опинитесь вдома.

Ліза та Ігор увійшли до фортеці, з усіма попрощалися, подумали про Землю, згадали матір і через якусь хвилю були  вдома.

Вдова була безмежно рада. Вона побачила своїх дітей новими дорослими людьми, які постійно твердили, ніби життя на Марсі існує.

Бібліотека - Журнал "ЙОЙ"