Бібліотека

Хатинка на курячих ніжках.

Сонечко сідає… Я з гіркою тугою проводжу поглядом втікаючу в інший бік стежку, важко зітхаю і міряю ногою глибину наметеного снігу… Нічого, нормально! Всього на два пальці вище моїх чобітків. Прорвемося! Холоднючий вітер заліплює окуляри жменею дрібненьких сніжинок. Смереки співчутливо хитають вітами. Єхидно палахкотить калина. Далі згущаються фіолетові сутінки. Якраз туди мені і треба. Як ви гадаєте, що може змусити милу, юну і беззахисну мене, нетвердою ходою снігом під коліно, прямувати темним-претемним лісом супроти темної-темної ночі? Лиха доля, скажете? Гірше! Редактор! Ну хоч гарячого шоколаду обіцявся налити – за вередливість, тішу себе я.

Журналісту специфічного журналу – специфічне спорядження: кілька амулетів, чисто гіпотетично захищаючих від злих сил. Сподіваюсь, самі злі сили захистились від мене краще. Ніяких допоміжних засобів, як-то відеокамери, фотоапарати, диктофони… Навіть блокнот і олівець залишилися вдома. Те, що я сьогодні шукаю, на плівку не знімеш і на диск не запишеш, так що вирушила я з плиткою шоколаду в кишені: і йти приємніше, і, в разі чого, драпанути легше.

А шукаю я сьогодні симпатичний вимираючий фентезійний вид – хатинку на курячих ніжках. Аха, а могли і за підсніжниками послати. В успішності свого журналістського розслідування особисто я ну ду-у-уже сумніваюся, але з начальством, як і з його джерелами інформації, не посперечаєшся (в крайньому разі довго і голосно), а то наступного разу на драконів з сачком пошлють. Так-от – хатинка на курячих ніжках: невеличка будівля в класичному дерев’яно-безцвяховому гуцульському стилі; має дві пташині лапи; селиться в дрімучих лісах і показується, окрім нечисті й інших милих серцю тваринок, ще й відьмам, чаклунам та особам, що можуть так чи інакше звільнити свою свідомість. На біду хатинок, наш народ легко звільняє свідомість своїм, специфічним методом, після чого компанія з трьох (найчастіше) дядьків і однієї недопитої бутлі самогону, може спостерігати цілі косяки замість одного, прудко перебираючого лапками, екземпляру…

Ог-го!.. Не збрехав редактор. Я застигла з відхиленою смерековою гілкою в руках і з захопленням в очах. За два-три десятки метрів, тулячись до смереки, стояла хатинка. Маленька, дерев’яна, запорошена снігом, і… наче вросла в землю. Ха! Мене не одуриш. По-перше: ну надто вона вже маленька, три на чотири метри, не більше; по-друге: ну хто ж побудує хату в такій глушині, сюди навіть стежки нема, і по-третє: надто охайно вона виглядає, як на закинуту. Я зробила іще кілька кроків. Ну, як там…

-                     Хатинко-хатинко на курячих лапках, повернись до лісу задом, а до мене передом!

Чи то я кричала неправильно, чи тому, що ліс був з усіх чотирьох сторін, а вона погано орієнтується в просторі, хатинка продовжувала мирно стояти на своєму місці, не показуючи лапки.

Може, погано чує?

Я повторила. Потім повторила голосніше…

Через годину, злегка охрипнувши на морозі і перепробувавши всі доступні із відомих мені заклять, а також простукування вікон, закодування сніжками і абсолютно безрезультатні спроби виламати двері, я похмуро сиділа на порозі і гризла плитку замерзлого молочного шоколаду. На небі несмішливо висів місяць і єхидно мерехтіли зорі. Я зло прикидала, чи доцільно брати на журналістські розслідування лом, попутно згадуючи незлим тихим словом редактора. І ще цей шоколад! В один прекрасний момент я зрозуміла, що швидше зуб, ніж відламаю шматочок.

-                             У-уу! Паскудство! – пожбурила шоколад в двері і зі злістю додала ногою. Розуміння, що втоптаний сніг під ногами покрився льодком, прийшло надто пізно, і одразу було витіснене інстинктивною реакцією:

-                             !!! – а голосочок в мене ніжний, дзвінкий, дівочий, наближений до ультразвуку…

Наступної миті на мене посипався сніг, а перед очима ніби з’явилася величезна лапа, дійсно схожа на курячу, тільки більша разів так в -надцять. На секунду мене накрила тінь, і хатинка ніби з усіх ніг чкурнула в невідомому напрямку, якнайдалі від неврівноважених дівиць. Я в німому захваті дивилася їй вслід…

Відкрию вам таємницю, це не перша моя зустріч з подібним феноменом. Дуже давно я вже бачила схожу хатину, тільки жила вона на болоті. Від нашої майже нічим не відрізнялась, тільки лапи мала з перетинками, і характер паскудний, так що драпати тоді довелося мені. В той час говорили, що подібний вид зустрічався високо в горах, відростивши собі здоровенні кігті, щоб дряпатися по скелях. А от степові хатинки більше схожі на курені із маленькими лапами, що мали не три кігті, а чотири – два повернуті вперед і два назад, які пересувались дуже неохоче і недалеко, за моєї пам’яті вже не зустрічалися.

-                             А звідки ти це все знаєш? – спитаєте ви.

-                             Робота така, – хитро усміхаючись, розведу руками я.

Бібліотека - Журнал "ЙОЙ"