Бібліотека

Сонця не було. А сьогодні воно мало в останній раз зійти для цього світу. Небо затягнула брудна піна хмар. Вона плювала водою на чотирьох вершників, що мчали просто в повітрі. В цьому не було б нічого дивного, доволі жваве повітряне шосе, якби ці четверо не сиділи верхи на конях. Звичайнісінькі живі коні. В іншому місці, можливо, вершники виглядали б зловісно, та тут… Попри все, на шосе почалась паніка: гільдер зіткнувся авітом, трохи далі щось спалахнуло. З’явилась авіаполіція, перекриваючи четвірці дорогу.

Один вершник вирвався на півкорпуса вперед.

На ньому був сірий плащ, тканина навіть на вигляд здавалася шершавою, присипаною порохом, ніби щойно витягнутою з доісторичного склепу. Його обличчя ховав капюшон. Вершник на ходу простягнув руку вперед, зробив легкий рух, ніби відхиляючи гілку. Машини, наче сухе листя, розметало в різні сторони. Четвірка вирівняла стрій і помчала далі.

Мегаполіс спостерігав дику картину: четверо вершників на конях пролетіли повітрям і ввійшли в стіну одного із хмарочосів.

Рада старійшин тільки-но проглянула запис із північного повітряного шосе.

Вирішили одноголосно. Атакувати.

Повсюди були розкидані книги. Величезна кількість книг. На ліжку лежав чоловік. Молодий, не більше тридцяти. Його колись красиве обличчя спалила хвороба, груди терзав надривний кашель.

Чотири постаті з’явились нізвідки. Чоловік широко відкрив здивовані очі. Черговий приступ кашлю зігнув його вдвоє, із кутика губ закрапала кров. Він видавив із себе хрип:

-          Невже кінець?

Постать в сірому схилилась над ліжком. То був не голос – шелест вітру:

-                     Коли помирає остання людина з істинною вірою, помирає і світ.

Інші постаті підійшли до ліжка. Всі разом простягнули руки над чоловіком. Він злякано здригнувся, а потім його обличчя просвітліло, наче по ньому ковзнув сонячний промінь. Його губи розпливлися в усмішці. Він усміхався тому, іншому світу, в який вірив, дорога в який зараз відкрилась перед ним. Останній подих…

Четвірка розвернулася і пішла геть.

Хмарочос оточили за всіма правилами. Над ним навіть завис космічний корабель.

Вони з’явилися просто зі стіни. Зупинилися. Між собою вершники відрізнялися лише приглушеними, вицвілими кольорами запилених плащів. Сірий. Червоний. Синій. Коричневий. Постать в червоному послала коня трохи вперед. Підняла руку вверх. Зобразила круг. Військова техніка спалахнула. Космічний корабель впав на хмарочос…

Четвірка вирівняла стрій і помчала геть.

Вони зупинилися на пагорбі, порослому густою зеленою травою. Хмари втекли із неба. На заході згорало одне сонце. На сході тільки-но показувався краєчок іншого. Постать в синьому плащі опустилася на одне коліно, простягнувши ліву руку до землі. Під рукою проклюнулося джерело. Вода задзюркотіла вниз. Він занурив в неї пальці, торкаючись іншою рукою постаті в сірому. З іншого боку, так само на одному коліні, торкаючись сірого плаща лівою рукою, стояв вершник в коричневому. Його правиця впиралась в землю. Вершник в червоному став позаду. Одна рука його торкалась постаті в сірому, інша піднялась вверх. Постать в сірому поклала ліву руку собі на груди. Різкий порив вітру відкинув одночасно всі капюшони. Вони були страшенно схожі. Троє чоловіків і жінка попереду. Сиве волосся, чорні очі, різкі риси облич, сірувата шкіра. Молоді обличчя із відтінком вічності. Зараз вони, гірко усміхаючись, дивились на іще один вмираючий світ. Жінка витягнула праву руку вперед. Звук, що пролунав опісля, був дуже схожий на стогін. Стогін вмираючого світу.

Попереду розколювалась земля, випаровувалась вода, розщеплювались атоми, плавилась матерія…

Край другого сонця іще ховався за горизонтом. Його перші промені байдуже падали на холодну мертву планету.

Четвірка опустила руки. Застрибнули на коней. Накинули капюшони.

Вершники відірвались від землі, забираючи із собою пам'ять мертвої планети, і зникли…

Бібліотека - Журнал "ЙОЙ"