Косів в роки комуністичного будівництва

45 років повоєнного часу були періодом досить повільного розвитку міста. Головними промисловими підприємствами були фабрика, чи виробничо-художнє об'єднання, «Гуцульщина», художньо-виробничий комбінат Художнього фонду, експериментальний завод «Динамо», сир-завод. Там і працювала основна частина зайнятого населення. Майже вся продукція вивозилась, так що в Косові великою проблемою було придбання, приміром, килима чи сиру, вироблених тут-таки.

Побічний, і то значно більший від основного, заробіток мали косів'яни від садів. Яблука, груші з великими труднощами (бо офіційно це звалося спекуляцією) вивозили на продаж за межі області й України, згодом здавали на місцеві сушарку і сокоекстрактний завод.

У 60 — 70-х рр. розвинулося виробництво сувенірів. Офіційно це дозволялося лише колгоспам і радгоспам, тому багато косів'ян різними, не завжди легальними способами влаштовувалися на роботу в різні сільські цехи, віддаючи значну частку заробітку колгоспно-радгоспному начальству. До сувенірництва, часто дуже низькопробного, вдавалися й учителі, медпрацівники, службовці різних установ, включно з працівниками райкому компартії та райвиконкому. Публічно все це засуджувалося, ганьбилося, декого віддавали до суду. Сувенірний промисел був загалом невдалою спробою вдихнути життя в безнадійно збанкрутовану колгоспно-радгоспну систему.

Заробітки від садів і сувенірів сприяли піднесенню життєвого рівня населення, індивідуальному будівництву, хоч тут також існували обмеження щодо житлової площі; косів'яни стали купувати легкові автомобілі (це дозволялося, але вимагало довгої паперової тяганини, очікування на машину впродовж багатьох місяців і навіть років; автомашини фактично не продавали, а розподіляли відповідні чиновники, звичайно, за гроші).

Так само важко було, незважаючи на наявність грошей, рядовому громадянину придбати меблі, телевізор, програвач тощо. Тому рідко вживалося слово «купити», а часто — «дістати», «добути», «знайти». Товари не продавалися, а їх «викидали», «давали», і то зрідка, за ними вишиковувалися черги. Деякі начальники та їх дружини брали товари просто на базі або їм приносили їх додому. Навіть книжку в книгарні можна було придбати лише після того, як нові надходження перевірять райкомівці і відберуть усе дефіцитне для себе та своїх знайомих. Після них залишалися хіба що твори класиків марксизму-ленінізму та співців комуністичного будівництва.

Щодо капітального будівництва, то Косів відставав від таких міст, як Коломия чи Снятин. Але все ж було чимало побудовано. З виробничих об'єктів — цехи «Гуцульщини», ХВК, склади та бази торговельних і заготівельних організацій (1983), автотранспортне підприємство, автобусну станцію, підстанцію та виробничу базу району електромереж, газконтору, розширено сирзавод. Прокладено об'їзну дорогу (вул. Дружби), споруджено аеропорт і налагоджено регулярний повітряний зв'язок з Івано-Франківськом. На річці Рибниці зведено три мости, найбільш своєрідним із яких є Кутський, споруджений з тесаного каменю бригадою Івана Деделюка з с. Балинці Снятинського району (1977).

З соціально-культурних об'єктів споруджено дві середні школи (1959 та 1983), 2 типові дитсадки (1970 та 1983), ЦРЛ (1974) з добудовою дитячого відділення (1983), ресторан «Водограй» (1974), турбазу «Карпатські зорі» на 300 місць (1976), ТНХП (тепер Інститут прикладного та декоративного мистецтва) (1978), торговий центр (1971). Зведено 10 багатоквартирних будинків, у т.ч. 2 з вбудованими торговими приміщеннями, 1 з аптекою.

На центральній площі виріс адміністративний будинок (1962), добудований і реконструйований у 1983 р. (тоді — райком партії). Добудовано приміщення райвідділу зв'язку, міліції, кінотеатру, районного Будинку культури. Зроблено газифікацію, проведено водогін і каналізацію. На горі Михалків споруджено гірськолижну трасу з підйомником (1976). У 1957 р. в приміщеннях колишнього суду, КҐБ та в'язниці відкрито школу-інтернат. Працювали музична, дитячо-юнацька спортивна та гірськолижна школи.

З кожним роком посилювався ідеологічний тиск комуністичної системи. Закрито москалівську церкву, знесено костьол, поруйновано каплички, придорожні хрести. Постійно велася кампанія з викриття «українського буржуазного націоналізму». Негласно заборонено відзначення Шевченківських днів. Район, як і вся область, був закритий для іноземців. Поширювалось сексотство. До КҐБ викликали за необережно сказані «антирадянські» вислови навіть дітей, їх брутально допитували, залякували погрозами. У 70 — 80-х рр. була вчинена галаслива кампанія проти тих, хто листувався з родичами чи знайомими, які проживали за кордоном, отримував від них пакунки. Таких примушували публічно каятися і зрікатися подальших стосунків з «ворогами».

«Ідеологічна боротьба» набирала маніакального характеру. Так, як «ідеологічну диверсію» розцінено випадок, коли в одній із шкіл на випускній урочистості юнакам і дівчатам вручили незабудки (бо в квітці є синій та жовтий кольори). Коли одного разу через технічні неполадки на звукову доріжку фільму в кінотеатрі наклався звук передачі радіостанції «Голос Америки» і пролунало декілька речень «ворожого голосу», наступного ранку звільнено з роботи завідувача районного відділу кінофікації. Здібного, активного студента училища Юрія Майданюка виключено з навчального закладу за прилюдну декламацію творів Т. Шевченка. Учитель Микола Корпанюк і працівник торгівлі Роман Кантемірчук зазнали переслідувань за те, що читали легально видані твори М. Драй-Хмари та Л. Костенко. Під час обшуку у них знайдено чистий письмовий папір; цього було досить для звинувачення в підготовці до друкування антирадянської літератури. Учитель Іван Кисіль був публічно шельмований як антирадянщик за те, що критично висловився про якість добудови косівського райвузла зв'язку.

Єдиним явним актом політичного протесту проти тоталітарної системи було вивішення в місті синьо-жовтих прапорів на Великдень 1975 р.

У 60 — 80-ті роки значно погіршала екологічна ситуація. Зруйнувалися споруджені за часів Польщі берегоукріплення (кашиці). Заготівля каменю в її руслі сприяла його поглибленню. Долина річки почала набувати каньйоноподібного вигляду. Почалися зсуви (вулиці Пістинська та Хмельницького). Колись річка мала обширні зарінки, тому під час повеней вільно розливалася вшир. Тепер ці зарінки забудовані, річка змушена заглиблюватися, тим самим підмиваючи й руйнуючи високі береги, складені з м'якої породи.

Околиці міста, узлісся все більше стали нагадувати сміттєзвалища. Не організовано збирання й вивезення сміття, побутових відходів, заготівлі вторинної сировини. Розвиток підсобних промислів призвів до масового вирубування молодих дерев у лісах, що становлять зелену зону міста. У місті зникли навіть урни для сміття. У 60-х рр. вздовж центральної вулиці міста тяглися квітники, клумби. Про це особливо дбав голова райвиконкому Лев Зіньковський. Після його переведення на роботу до Снятина його наступники занедбали цю справу, що була, зрештою, в компетенції міськради.

Косівщина - Косів, Косівщина, Гуцульщина