Косів 1914 - 1940 рр.

Перша світова війна розпочалася 1 серпня 1914 р. Багато мешканців Косова було мобілізовано до австрійської армії або добровільно вступили до легіону УСС. Під натиском російських військ австрійці відступали. Восени Косів потрапив під російську окупацію на декілька місяців. Під час боїв згорів Народний дім, побудований у 1910 р. заходами інтелігенції та салінарних робітників.

Вдруге російське військо зайняло місто в червні 1916 р. В околицях Косова велися бої, було багато жертв. Біля черганівської Дубини були великі братські могили, від яких тепер і сліду не залишилося, як і від могили полеглих австрійських вояків біля костьола (тепер біля інституту - КДІПДМ), на місці якої в 1947 р. споруджено пам'ятник полеглим червоноармійцям та енкаведистам, двічі перебудований, востаннє у 1980 р.
Австрійці під приводом боротьби з російськими шпигунами жорстоко розправлялися з українцями, відправляли запідозрених до концтабору у Талєргофі, а то й вішали.

Навесні 1917 р. в місті створено раду, до якої увійшли робітники солеварні та солдати російської армії — українці. Зразу після проголошення ЗУНР у Косові створено українські органи місцевої влади, енергійно здійснювалося культурно-освітнє будівництво.

Десятки косїв'ян вступили до УГА. Влітку 1919 р. УГА відступила під натиском польських військ за Збруч. Вже наприкінці травня 1919 р. Косів і повіт окупували румуни, а згодом, наприкінці серпня того ж року, їх змінила Польща.

У квітні 1920 р. в горах відбулося антипольське гуцульське повстання, до організації якого були причетні окремі мешканці Косова. Повстання було придушене польським військом. Утвердилася польська влада, керівники якої проводили шовіністичну, антиукраїнську політику. Навіть косівський староста в листі до воєводства 9 липня 1923 р. констатував:
«Численні каральні військові експедиції почавши від року 1919 навели на гуцулів такий страх, що не існує найменшої небезпеки виникнення будь-яких заворушень» (ДАІФО, ф. 2 сч, оп. 6, од. зб. 85).
Школи переведено на навчання польською мовою згідно з так званим законом Грабського. Особливу заповзятливість у цьому виявляли повітовий староста Сєкерський та повітовий шкільний інспектор Новосад. Навіть слова «українець», «український» не схвалювалися, офіційно вживалися «русін», «рускі» («єнзик рускі» замість «українська мова»). Заборонено організацію «Пласт».

Але громадське життя не припинялося. Діяли українські товариства «Бесіда», «Луг», «Бескид», «Просвіта» з читальнями, «Каменярі», спортивні товариства. Побудовано Народний дім (спалений шовіністами у 1939 р.). Існували також єврейські і польські культурні та спортивні організації. У підпіллі діяли осередки ОУН та КПЗУ. До міста приїжджали на гастролі українські театри «Заграва», ім. Тобілевича. З'явився кінотеатр після того, як наприкінці 1920-х рр. пущено в дію електростанцію.

З початку 1930-х рр. офіційною назвою міста стало «Косів Гуцульський». До міста приєднано Монастирське і Москалівку, після чого Косів перестав бути переважно єврейським за етнічним складом населення. У 1900 р. в Косові жили 2500 євреїв і лише 496 українців (поляків було 356), а з приєднанням цих двох сіл українське населення міста зросло майже на 4 тис.чол. До того Косів простягався від будинку суду (тепер Гімназія) до містка через потік Шурачин (Монастирчик), далі починалося Монастирське.

У міжвоєнний час Косів став центром народних мистецьких промислів. Тут діяли славнозвісна спілка «Гуцульське мистецтво», виробничий кооператив «Гуцульщина», польські та особливо численні єврейські ткацькі та килимарські підприємства. Місто розвивалося і як курорт загальнопольського значення. Крім лікувального закладу А.Тарнавського, з'явився ряд гарних пансіонатів («Ядвіґа», «Байка», «Креси», «На скалє», «Анна», «Зоф'ювка» та ін.), власниками яких були переважно поляки. У 1938 р. закрито солеварню, на її місці виник оздоровчо-лікувальний заклад. Закриття солеварні, що було викликане в немалій мірі політичними мотивами, було великою втратою для економіки міста. Адже тут щороку вироблялося понад 5 тис. тонн солі, за яку держава оплачувала по 70 злотих за тонну. Втратили роботу близько 60 робітників солеварні, десятки візників, які транспортували сіль до Заболотова і підвозили дрова до варильні (щороку бл. 4 тис. тонн), лісоруби, які ці дрова заготовляли (ДАІФО, ф. 2/1 с, оп. 6, од. зб. 429).

Місто електрифіковано, центральну вулицю та вулицю Над Гуком заасфальтовано, прокладено тротуари. Торги перенесено з центральної площі Ринок над річку, де збудовано оригінальні дерев'яні «галі» (торгові ряди), знесені після війни. Річку (від теперішньої гімназії і аж до Гуку) зарегульовано, берег зміцнено «кашицями» з каменю, над водоспадом збудовано павільйон з буфетом і залом для танців (дансингом) і роздягальнею. Сама річка утримувалася в зразковому порядку. Споруджено водогін, каналізацію, але вони обслуговували незначну кількість будинків. Побудовано дуже гарний міст без опор через Рибницю.

До нашого часу зберігся ряд будівель міжвоєнного періоду: пошта, будинок райвідділу міліції, банк «Україна» (тепер суд), центральна районна бібліотека, бібліотека для дітей, будинок суду (тепер гімназія) та інших установ, будинки дитячого садка № 3 (колишня лікарня), значна кількість житлових будинків.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Вже через два тижні Косів заповнили втікачі з заходу. Декілька днів тут перебували президент Польщі Іґнаци Мосьціцкі, прем'єр Складковські та уряд, розташувавшись у віллах і пансіонатах. Автомобілі втікачів стояли суцільною колоною від Пістинського лісу до мосту на Черемоші, де був перехід до Румунії. 17 вересня Червона армія за домовленістю з нацистською Німеччиною вдарила полякам у спину.

22 вересня до Косова вступили червоноармійські частини, яких прихильники соціалізму вітали на центральній площі, спорудивши арку, увиту зеленою гірляндою та увінчану червоними прапорами. У місті (в пансіонатах, закладі Тарнавського, на Саліні) заквартирував червоноармійський полк. Встановлено новий режим: припинено видання всіх дотеперішніх газет, заборонено всі партії і громадські організації, націоналізовано підприємства, запроваджено нову шкільну систему. Майже щодня проводилися мітинги, на яких оратори, насамперед колишні члени КПЗУ, дякували «великому Сталіну» за визволення, а червоноармійці з трудом читали шпаргалки про небувало заможне і щасливе життя в СРСР і обіцяли, що незабаром воно настане й тут.

Насправді з'явилися тут нечувані раніше «оґонки» (черги), бо крамниці спорожніли, довозу товарів не було, а наявні забирали «совіти», як називали приїжджих зі Сходу партійних і радянських урядовців. Позитивним було переведення шкіл на українську мову навчання (однак права навчання рідною мовою позбавлено поляків та євреїв), здійснення загальної початкової освіти, відкриття двох середніх шкіл, ліквідація неписьменності, заснування промислової школи гуцульського мистецтва. Та незабаром почалися арешти, вивезення на Сибір, вишукування «ворогів народу». Запанував страх перед НКВД. У новій владі розчарувалося навіть багато колишніх членів КПЗУ.

22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. Червоне військо відступило без бою, висадивши в повітря збудований у 1938-39 рр. прекрасний Банський міст та склади амуніції на Саліні. Декілька днів у місті не було влади, населення розтягало залишені військові склади. Декілька бомб на місто скинув угорський літак, були жертви.

1 липня у місто вступило угорське військо, яке цього разу городяни зустрічали на перетині Пістинської вулиці з головною. Згодом прибули німецька поліція та гестапо, була створена допоміжна поліція з українців. У жовтні 1941 р. проведено першу «акцію» — масовий розстріл євреїв гестапівцями з Коломиї. Упродовж 1941 — 1942 рр. усі євреї були знищені або депортовані. Нацистський режим відзначався жорстокістю. За будь-яке порушення запроваджених правил (наприклад, заборонялося без дозволу зарізати свиню) загрожував розстріл або ув'язнення в концтаборі. Близько 500 чол. вивезено до Німеччини на примусові роботи. Ліквідовано середні школи.

У 1942 р. панував голод, люди ходили пішки по зерно аж за Дністер, але часто німці відбирали те, що там вдалося дістати в обмін на цінні речі чи одяг. У 1943 р. розпочато створення дивізії «Галичина» у складі військ СС. Частина молоді вступила до неї добровільно, вбачаючи в ній зародок майбутньої української армії, але немало було тих, кого забрано примусово. З'явилися «лісовики» — українські партизани, які нападали на німців. Того ж року відбувся рейд партизанського з'єднання С.А.Ковпака, який дуже стривожив німців. Ковпаківці проходили й біля Косова.

Німці втекли з міста в березні 1944 р. Декілька тижнів у місті не було влади. Потім підійшли й обладнали оборону угорські війська, а згодом і радянські. Встановився фронт, який стояв тут з квітня по серпень 1944 р. Угорська артилерія постійно обстрілювала місто з позицій у Городі та Соколівці, чинячи значні руйнування. Більшість населення залишила місто, одні пішли в гори, на зайняту угорцями територію, інші до Рожнова. Лінія фронту проходила від Кут по Яблунів по перших пасмах гір, зокрема в Косові — під Голицею, Стіжками. Коли фронт віддалився, повернулася влада. Багато мешканців міста мобілізовано до Червоної армії і слабонавчених кинуто в бій, де вони масово гинули. Чимало молоді втікло в гори, вступило до УПА.

Червоні війська проводили облави на «бандитів» (операція «Червона мітла»), боївки УПА відповідали відплатними акціями. Посилювалися репресії за «бандпосібництво». З Косова вивезено бл. 200 чол., ув'язнено понад 120 чол., багато загинуло в боях з енкаведистами. Трупи вбитих повстанців виставлялися на показ перед будинком НКВД. На розі Пістинської (теп. О. Кобилянської) вулиці полонених повстанців вішали прилюдно. Населення жило в тяжких матеріальних умовах.

У 1947 р. знову був голод. На картки видавали мізерні пайки хліба, дуже рідко — інших продуктів. Більшість косів'ян жила в постійному страху перед ув'язненням чи вивезенням. У перші повоєнні роки в місті зруйновано дуже багато будинків: міська влада продавала їх за безцінь на дрова насамперед наближеним до неї особам. Найкращі будинки й квартири зайняли прибулі «совіти» та їх помічники з місцевого населення, переважно переселенці з гірських сіл, які тікали від боївок УПА. Городи, сади відбирали у корінних косів'ян і віддавали насамперед партійно-радянським активістам, присланим зі східних областей, а також передавали приміським колгоспам.

Косівщина - Косів, Косівщина, Гуцульщина