Високі гори і стрімкі потоки,
І злет могутній гордого орла.
Гуцульщина у небо синьооке,
Свої круті ремена підвела.
І люди тут під стать орлам і горам,
Для них свобода найцінніший дар,
І споконвіку духу непокори,
Не міг в них вбити ані Князь ні Цар.
Для них Володар – лиш Господь єдиний,
Лиш перед Богом гуцул має страх.
Духмяна гілка роду України,
Квітує на розвихрених вітрах.
Є різні розуміння поняття Гуцульщина. Наприклад, мешканець Житомирщини чи Одещини вважає Гуцульщиною Івано- Франківську область узагалі. Самі гуцули не можуть також сказати, де достеменно починається, а де закінчується Гуцульщина, оскільки донедавна цуралися такої назви як гуцули. І, нарешті, є науковці, які, подібно до політиків, установили розміри гуцульської території і дуже боляче та негативно реагують на те, якщо хтось хоче продовжити бодай на сантиметр етнографічний кордон. Звісно, кандидати й доктори наук мають багато підстав для своїх теорій і висновків. І все ж, щоби остаточно визначитися в будь-якому питанні, необхідно досконало володіти предметом, інформацією. А от цієї досконалості й не вистачало усім нашим науковцям, фольклористам, етнографам, краєзнавцям упродовж останніх 150 років. І не тому, що тема Гуцульщини була надзвичайно складною чи невдячною, а тому, що не вистачало сил, можливостей, а, може, й життя, розібратися у наших фольклорно-етноґрафічних нюансах. Десятки говірок, перехідних етнографічних меж, краєзнавчих загадок досі залишаються не те що нерозгаданими, а навіть і незачіпаними.
У XIX столітті територію Гуцульщини найліпше дослідив і описав видатний український етнограф Володимир Шухевич (1849- 1915), після якого ніхто з українських науковців не присвятив скільки часу й здоров'я Гуцульщині.
Та чи міг в усьому розібратися сумлінний етнограф Шухевич? Треба сказати, що він найкраще описав серцевинну Гуцульщини: жаб'ївські й космацькі терени. А дістатися до Печеніжина чи Княждвора йому просто не вистачило сил і часу. Тому правобережні села нинішнього Коломийського району Івано-Франківської області та містечко Печеніжин, які лежать у межиріччі Лючки, Сопівки, Пістиньки і Пруту, тривалий час залишаються малодослідженим тереном, хоч подекуди в літературі про Гуцульщину їх таки зараховують до Гуцульщини.
Наприклад, в одній з перших праць про Гуцульщину - «Історичний нарис про гуцулів», яка побачила світ польською мовою 1863 року в м. Львів, - її автор, о.Софрон Витвицький (1819-1879) до гуцульських сіл зараховує і с.Рунґури, хоч, як не дивно, при цьому не згадує інших межівних сіл.
Видатний український історик Іван Крип'якевич (1886-1967) у своєму дослідженні про Гуцульщину гуцульськими називав такі села нинішньої правобережної Коломийщини: Слобода, Іспас (Спас), Княждвір, Ключів, Рунґури, Дебеславці та смт. Печеніжин.
Майже всі правобережні села нинішнього Коломийського району зустрічаємо серед гуцульських сіл у книжці академіка Володимира Грабовецького «Гуцульщина ХІІІ-ХІХ століть».
У мовознавчих працях періоду незалежності України говірки сіл правобережної Коломийщини тлумачаться, як різновиди гуцульського діалекту.
Зустріти села правобережної Коломийщини в контексті з Гуцульщиною можна в багатьох статтях і працях. Найбільше до цієї теорії прислужилося саме Гуцульське товариство з осідком у смт. Верховина (голова Дмитро Ватаманюк) та його часописи «Гуцульщина» і річники «Гуцульський календар», а також Енциклопедія Коломийщини, яка видається від 1996 року в м.Коломиї, та надруковані окремими книжками упродовж 1992-2005 років історії сіл правобережної Коломийщини.
У чому ж причина, що села правобережної Коломийщини, або ж Печеніжинського куща, вважають то покутськими, то гуцульськими? Очевидно в тому, що з огляду фольклорно-етноґрафічного вони тривалий час були майже не вивчені. Першу вартісну працю на цю тему опублікував польський етнограф і лісівник Юзеф Шнайдер (1874-1959) у польськомовному львівському часописі «ШсІ» 1906 року. Однак він не стверджує етнографічної приналежности сіл Печеніжинщини, інколи зауважуючи, що в цій місцевості хати подібні, як у гуцулів.
Проте можна навести далеко більше наукових і фольклорно-етноґрафічних праць, у яких села правобережної Коломийщини трактують як покутські. Тому варто бодай побіжним поглядом зазирнути глибше у цю проблему.
Гуцули, як відомо і з писаних, і з усних джерел, ніколи не називали себе гуцулами. Понад те, вони ображалися, коли їх називали гуцулами і радили шукати тих гуцулів далі, вище в горах. У такому випадку ми маємо погодитися з думкою, що гірських українців гуцулами зробили різні чужі й свої газетярі, краєзнавці, етнографи й фольклористи. Місцевий люд називав тих, що сиділи вище в горах - горинами, а тих, що сиділи трохи нижче - перевідниками, а ще нижче - донськими. Тобто, у селах нинішньої правобережної Коломийщини жили перевідники або доліські люди. Правда, села Коломийської Гуцульщини, порівняно до сіл Коломийського Покуття, не є долішні. Тому тих, що сидять на лівому боці Пруту, мешканці Коломийської Гуцульщини називали й називають полюхами, тобто людьми, які мешкають на пільних землях. І не йшлося про жодних гуцулів чи покутян.
Необхідно зауважити, що території нинішніх Городенківського, Снятинського, Косівського та Коломийського районів Івано- Франківської області надзвичайно скромно досліджені і досі ніхто достеменно не пояснив, нащадки яких племен тут живуть; чому в деяких пільних селах дієслова подібно, як у селах Верховинського району, закінчуються на «си»: родивси, бивси, мивси; звідки тут тюркські типи і прізвища.
Це не цікаво нашим науковцям? Далеко легше й простіше поділити всіх на гуцулів і покутян та розмежувати їх раз і назавжди. Але продовжимо тему...
З плином часу і з розвитком книговидання й періодики стали приживатися штучні назви «гуцули» і «покутяни» та зчинилася по- надстолітня суперечка, кого ж вважати правдивими гуцулами, а кого правдивими поку- тянами. З цього огляду зазнавав критики навіть згаданий відомий етнограф Володимир Шухевич, не кажучи про менш відомих гуцулознавців. І чомусь так повелося, що всі, хто писав про Гуцульщину, не завдавали собі клопоту простежити гуцульські терени до їхнього кінця, а брали те, що вже відоме й готове та розвивали тему. Тому наша Коломийська Гуцульщина залишалася, так би мовити, нез'ясованою землею, яку можна було зараховувати то до Гуцульщини, то до Покуття.
Стверджувати, що Коломийська Гуцульщина таки існує, треба починати з того, що певні етнографічні терени, осідки давніх родів чи племен проходили не горами, а ріками. Гори можна було перейти і ці гори є в кожному гуцульському селі, і вони не стояли і не стоять на перешкоді жвавому торговельному й суспільному обміну. Інша річ ріки, а ще в давнину, коли їх було важко перейти. Тому ріки ставали тією межею, яка відділяла одних від інших, яка затримувала ідентичність і самобутність кожного міні-етносу.
Села Коломийської Гуцульщини традиційно були повернуті не до пільних сіл, а до гірських. Саме у Великому й Малому Ключевах, у Рунґурах, Слободі, Марківці й Молодятині починається перша смуга Карпатських верхів. Відроги цих горбів і лісів спостерігаємо у інших селах правобережної Коломийщини: Мишині, Спасі, Княждворі і в містечку Печеніжин. Не випадково окупаційна австрійська влада, затверджуючи у 1853 році новий адміністративно-територіальний поділ, створила Печеніжинський повіт округи Коломия, до якого належало 26 сіл і два містечка, включно з селами нинішньої Коломийської Гуцульщини та зі славними Березовами й Космачем, які тепер у складі Косівського району Івано-Франківської області.
Очевидно, це було не лише географічно логічно, але ці терени мали між собою прадавні зв'язки. Ще до Першої світової війни мешканці сіл Коломийської Гуцульщини ходили не лише на коломийські чи печеніжинські ярмарки, але особливо на косівські, хоча це було доволі далеко й нелегко. Так само Коломийська Гцульщина була всіяна соляними вікнами, з яких черпали соляну воду-сировицю, виварювали з неї сіль і возили продавати в інші українські землі. Нині ми чомусь забуваємо, що це був край золотих сировиць, адже саме сіль була основним кількастолітнім (!) джерелом прибутку місцевих гуцулів. Такі ж соляні джерела били з-під землі в багатьох селах і містечках Гуцульщини.
Отже, до другої половини XX століття села Пєчєніжинського куща мали більше різноманітних зв'язків із селами гірськими, а не пільними.
Звісно, виняток становить Коломия. І саме взаємини з недалекою Коломиєю сприяли швидшому так званому асиміляційному процесові в селах Коломийської Гуцульщини. Так, цо Першої світової війни ми ще знаємо, що тут усі ходять у постолах, киптарях і сардаках чи байбараках. Однак у міжвоєнний період міські крамниці пропонують свої різноманітні моделі одягу і наші селяни один за одним перевзуваються і перевдягаються у фабричну ношу. Однак сама Коломия була також зорієнтована на Гуцульщину, а не на Покуття. Свідчень цьому маємо доволі багато, починаючи від Гуцульської промислової спілки, яку заклали в Коломиї у 1888 році та першої школи гуцульської різьби, що діяла при вищезгаданій спілці, і закінчуючи музеєм Гуцульщини та гуцульськими фестивалями.
На відомій Етнографічній виставці у Коломиї 1880 року майстер П.Михайлюк з Печеніжина експонував свою трембіту. Одразу ж постає запитання: невже у Печеніжині в той час також були в ужитку трембіти?
Коломийська Гуцульщина славилася народними майстрами. На згаданій вище виставці відвідувачі могли побачити популярні на Гуцульщині писані скрині з Рунґур і Слободи, цимбали мишинських майстрів І. Андрійчука та Й.Кавацюка, ткацький верстат з Княждвора, мишинську й княждвірську ношу, господарські знадіб'я роботи мишинських і пече- ніжинських господарів, табакерки, або табачірки, з Великого Ключева, писанки з Вербіжа й Княждвора.
Загальновідомо, що в усіх селах Коломийської Гуцульщини колись писали писанки. Етнограф Ірина Гургула, яка класифікувала збірку писанок Національного Музею у Львові у 1920-і роки, подає серед інших і такий різновид писанки як «ключівська». Один з орнаментів гуцульської писанки має назву «берівочка».Такіж «берівочки» клала на своїх писанках відома ключівська писанкарка Олена Ужитчак, яка писала писанки від 1910-х до 1960-х років та успішно збувала їх на коломийському й косівському ринках.
У селах Коломийської Гуцульщини робили писані ярма, бисаги, окрайки, постоли, ткали верети, вишивали сорочки, різьбили трійці, шили байбараки й кожухи, гачі й холошні, клипані й кучми. У 1910-і роки на всі тутешні села славився ковалівський гончар Юрій Дмитрук. Школу гуцульської різьби тут розвивали Семенюки у смт. Печеніжині, а в наші дні - Петро Гаврищук, Микола Ровенчук, Василь Скрипник, Василь Обушак з того ж Печеніжина і Михайло Миронюк з Миши- на. Відомими ткалями були Гафія Дмитрук і її донька Параска з Ковалівки. Вони ткали чудові запаски, які у них замовляли жінки й дівчата з сіл Косівської Гуцульщини.
Можна написати велику працю про музику Коломийської Гуцульщини, яка представлена такими зірками гуцульської народної гри як Никола Тимофіїв (Дудчьик) з Мишина та Василь Сметанюк (Гуцул) з Печеніжина. Щоб довести, яку музику грають у селах Пєчєніжинського куща, досить сказати, що музики з покутських сіл не можуть тут грати весілля, оскільки не володіють тутешніми традиційними музичними знаннями. А музики з сіл Коломийської Гуцульщини грали і грають вище в горах, оскільки вміють і можуть заграти мелодії, до яких звикло гуцульське вухо. Нині можна назвати сотню музик з Коломийської Гуцульщини, які уславилися своєю грою, які грають на платівках і касетах, у кінострічках та на весіллях. Наприклад, Народний артист України Василь Попадюк, Заслужений артист України Іван Кавацюк, Заслужений працівник культури України Дмитро Біланюк, фольклорист Михайло Тимофіїв, Михайло Миронюк, Василь Гекер, Іван Вінтоняк, Юрій Грабовецький, Дмитро Луцак, Василь Луцак, Юрій Ткачук та багато інших.
Майже недосліджений традиційний спів сіл Коломийської Гуцульщини, який має у собі величезний музичний і словесний пласт нашої духовної культури:
Вийся, горошку, в два стручки,
Зароди, Боже, чотири,
Щоб ся парубки женили,
Та на весілля просили.
Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниці,
А без меду не така, -
Дайте, тітко, пирога.
А не дасте пирога,
Візьму бика за рога,
Поведу на торжок,
Куплю собі пиріжок.
Щедрик, ведрик,
Дайте вареник,
Грудочку кашки,
Кільце ковбаски!
Батько сварився,
Щоб не барився.
Мати казала,
Щоб кусок сала...
Короткі свитки,
Померзли литки.
Добривечір!
Ой хто п'є тому наливайте
Хто не п'є тому не давайте
Приспів:
А ми будем пити і Бога хвалити
І за вас і за нас і за Неньку стареньку
Що навчила нас Горілочку пить помаленьку
Ой хто п'є той кривится
Хто не п'є той дивится
А ми будем пити...
Ой їхало весілля попід нашу грушку
Зачепило за гілляку загубило дружку.
Українці - добрі люди, хочуть мир так скласти:
Собі взяти Україну, вождям - свині пасти.
Коломийка, коломийка та й коломийочка,
Кості би ся розписали, якби не сорочка.
Моя хатка при дорозі, моя хатка крайня,
Мене, мамко, хлопці люблять, бо я таки файна.
Коломийки досі не зібрані й не впорядковані, а тим паче, не вивчені. Спів Коломийської Гуцульщини, як і музика, прикрашені різними мелізмами, які важко відтворити народженим не тут.
Дотепер збереглися такі танці в селах Коломийської Гуцульщини: «Танец» (Рівний, Кругла, Гуцулка), «Аркан» (Варґан, Арґан), «Голубка», «Косарі», «Ковалівка» (Ковалівське колесо, Копачівка). А були ж ще і «Опришок», і «Гайдук», і «Волошка», і «Циганка», і «Цвьик». А хто описав ці танці, розповів про найкращих наших танцюристів (гуляків), зафіксував на кінострічку ці народні хореографічні перлини?
У селах Коломийської Гуцульщини, хоч і мало, але залишилися перекази про косарські й пастуші традиції, а подекуди навіть і збереглися. Тут пам'ятають про косарські ігри, а косарі користуються й досі косою, бабкою, кушкою; скошене сіно називають пологом; скидають сіно у купки чи в копиці, «чіпают у ціди», обробляють граблями, вилами, носять петельками. Ще й досі в ключівських царинах можна побачити косарські гуртівки з 10-15 косарів та почути, як котрийсь з косарів чи з пастухів грає у фрело.
Чоловіки з Коломийської Гуцульщини в давнину ходили на заробітки у так звані бутин чи в шухи, наймалися ватагами, бовгарями й вівчарями на полонини, а навіть були й депутатами. Досі на сільських пасовищах діти роблять невеличкі колиби, подібно до тих великих полонинських колиб.
Звичаї ворожити на Андрея, йти по зілля на Йвана, палити ватри на Юрія, а у передвеликодній четвер ходити в хапанки, або в живники, як це здавен було в горах, досі збереглися в Коломийській Гуцульщині. Є тут багато спільного з Різдвяними, Йорданськими й Великодніми святами, в т. ч. й рахманський Великдень.
Глибшого дослідження потребують говірки сіл Коломийської Гуцульщини. Хоч тут дієслова закінчуються на «сі» (за винятком кількох сіл району, які межують з селами Снятинського району), однак є низка аналогічних з вищими гуцульськими говірками правил. Наприклад, усічена форма звертання: Миколо - Нико, Іване - Іва, Юрію - Ю, Маріє - Марі, Параско - Пара. Саме через цю відмінність колись мешканці с. Воскресінець Коломийського району прозивалися мешканцям сіл Коломийської Гуцульщини, зокрема с. Спаса, «Гри, фатай коні, бо Коломия горит!». Малося на увазі «Гри - Грицю».
Якщо б глибше дослідити говірки сіл Коломийської Гуцульщини - цього найдавнішого свідка нашої самобутності й ідентичності, - то можна зробити надзвичайно несподівані висновки. Але це тема іншого дослідження. А наразі ми можемо сміливо пишатися тим, що на зарінках Пруту, закінчується Гуцульщина. Саме тут - батьківщина найславнішого гуцульського опришка Олекси Довбуша.