Косівський край - перлина Гуцульщини

• ЛЕГЕНДА: Коли Бог ділив світ і вже роздав всю землю, косівський гуцул припізнився та прибіг «послідним». Страшно на те розгнівався Всевишній, а гуцул і каже: «Господи, я так любувався усім, сотвореним Тобою, аж забув, що і мені треба землі...» - «Як ти так оцінив моє творіння, то маю ще кусень райської землі, та й дам її тобі!»

Косівщина... Заселення краю почалося з давніх часів, а саме місто Косів складалося з окремих частин на правах вулиць: Вербовець, Монастирське, Москалівка. З часом вони перетворилися в окремі населенні пункти Косівщини та місто Косів.

Видобуток та виробництво солі вимагали зайнятості великої кількості робітників і ремісників. Чудовий клімат Косівщини приваблював сюди поселенців, завдяки чому добре розвинулось садівництво. Дбаючи про збільшення прибутків, власники Косова заохочували євреїв різними привілеями поселятись в Косові, а ті успішно займалися торгівлею, орендою маєтків

та промислових закладів (солярня, млини, корчми та ін.), збиранням податків тощо.

Так, у центральній частині (середмісті) переважало єврейське населення, а на околицях, що були спершу окремими селами (Монастирське і Москалівка) жили переважно українці. У Косові разом із його окраїнами налічувалось близько 50 відсотків українців, 35 — євреїв і 15 — поляків. Багато з них швидко збагачувалося. Це, звичайно, привертало увагу опришків. Вони часто нападали на місто, зокрема під керівництвом Василя Лунги (1698), Пинті та Пискливого (1704), Баюрака (1750). Приблизно 1740 р. до шляхетського двору в Косові підступив Олекса Довбуш і чомусь "посилав рушниці до двора", але не нападав. В 1759 р. у зв'язку з активізацією опришківського руху організовано головну стоянку карального війська проти опришків, яке очолив Тадеуш Дідушицький, тодішній власник Косова, галицький хорунжий. Розташувався край на передгір'ї Покутських Карпат,над річкою Рибницею, правою притокою ріки Прут, у східній частині Івано-Франківської області і межує з Верховинським, Надвірнянським, Коломийським, Снятинським районами Івано-Франківщини та Вижницьким і Путильським районами Чернівецької області. Площа становить 986кв.км. з населенням 91,1тис.

Тут протікають такі ріки як:Черемош-80км.,Пістинька-56км.,Рибниця-54км., Лючка-24км. Кліматичні умови району сприяють відпочинковому туризму протягом цілого року.Різноманітні види флори і фауни,чисте гірське повітря і м'який клімат,водоспади,джерела,прозорі ріки,обряди і звичаї,все це залишить незабутнє враження від краю,а люди,які тут живуть,завжди раді гостям в своїй оселі і пригостять Вас традиційними стравами до яких належить, перш за все, бануш — це кулеша, яку варять не на воді, а на кислих вершках (сметані) і на розтопленому маслі; книші- начинені бринзою булки, голубці — капустяне або бурякове листя, наповнене кукурудзяною крупою, підсмаженою цибулею, а іноді й посіченим м'ясом чи салом; варені червоні буряки, посічені й перемішані з товченим часником; відтак пшениця, варена й перемішана з маком, медом або цукром, яку їдять лише в різдвяну пору; їдять також пшеницю, варену на молоці; вареники з капустою, сушені фрукти,гриби та чай з трав. З напоїв гуцул цінить передовсім домашню горілочку настояну на травах, пиво,вино.

Косівщина - перлина гуцульського краю,самобутня,неповторна,багата на щедрих і талановитих людей,оспівана в піснях і легендах-завжди вабила до себе красою природи,багатою культурою та історичною спадщиною. Гуцулів визначають численні відмінності, які сформувались під впливом конкретних історичних, географічних, соціально-економічних умов.

Косів – один з найпотужніших осередків народної творчості Гуцульщини. Вишивка, ткацтво, гончарство, різьблення по дереву, лозоплетіння та інші промисли розвивались тут з давніх-давен.

Гуцульщина славилась окремими центрами, осередками-школами вишивального мистецтва,наприклад: вишивки сіл Космач, Рахів, Яворів, а також Путили, Вижниці та ін. В них при спільних ознаках є типові локальні риси, виявлені в орнаменті, колориті, техніках виконання, що сформувались давно і стали традиційними, улюбленими. Вишивка - поширений вид декоративного й ужиткового мистецтва,в якому узори та зображення виконуються вручну, або способом на різних тканинах, шкірі, та інших матеріалах лляними, бавовняними, шовковими, вовняними нитками, а також бісеромкоштовними камінцями тощо.

Одним iз найстарших гуцульських промислiв було гончарство. Батькiвщиною гуцульської керамiки став Косiв, а пiзнiше вона поширилась на Пiстинь та iншi села цього краю. Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошичок, камінь, дерев'яну форму скибками глиняної маси завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном. Посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості та силуету форми. Славу косівській кераміці принесла самобутня творчість Олекси Бахметюка (1820-1882). На його мисках, дзбанках, кахлях зустрічаємо зображення рільників і пастухів, солдатів і панів, музикантів і шинкарів, мельників, ткачів і гончарів. Таким чином, завдяки майстрам О. Бахметюку, родині Баранюків — Петру (1816-1880), Михайлові (1834-1902), Йосипу (1863-1942), а також Гнатові Кощуку (1860-1899), Михайлу Білецькому (1870-1942) та іншим, у сер. XIX ст. виникла й розвинулася школа косівської кераміки. У Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини, відкритому в 1969 році у будинку, що є пам’яткою архітектури ХІХ-ХХ століття можна ознайомитися з експозицією,яка нараховує біля п’яти тисяч експонатів. В її основу покладена колекція художника та мистецтвознавця Євгена Сагайдачного. У середині минулого століття він працював у Косівському училищі прикладного мистецтва та збирав вироби народної творчості.

Виняткову художню цінність має колекція творів різьбярської родини Шкрібляків з села Яворова Косівського району, які визначили нові напрямки в розвиткові різьби по дереву. Починаючи з 1970-х років набула поширення суха різьба (тонка або глибока) з незначною інкрустацією. У збірці представлено найбільш розвинуті на той час осередки місто Косів, села Яворів, Річка,Брустурів, Космач Косівського району, Верхній Ясенів Верховинського району, Печеніжин, Мишин Коломийського району. Поряд з народними майстрами сьогодні працюють художники-професіонали, які базують свою творчість на народних традиціях. Якщо хочемо, щоб Косів сподобався туристам і літникам, особливо европейським, мусимо навчитися бути культурними, а це неможливо без уміння шанувати культурну, зокрема архітектурну спадщину. Не забуваймо, що народ пізнають і цінують насамперед за двома характеристиками – природною вартістю території та культурою. Косів у теперішньому стані – то понівечена природа і занедбана культура; відродити і одне й друге – нелегкі, але конечні й невідкладні завдання.

Косівщина