Родина Гуралюків. Де гуцул, там і «гуцулик»

«Де гуцул, там і кінь,
не було би людини у цих горах,
у чорних пущах і на золотих шапках полонинських,
якби не кінь гуцульський»

Родина Гуралюків, із села Вербовець Косівського району третій рік вирощує коней гуцульської породи.

Отримавши від Фундації кобилку гуцульської породи, безробітній кухар Іван Гуралюк  47 років, батько трьох неповнолітніх доньок та вчителька Галина, яка не отримувала протягом року заробітної плати, пройшли навчання, тренінги МБФ ХПІ, і започаткували власну справу – шлях до власного сільського туристичного бізнесу,розвинули зелений туризм, який на сьогоднішній день є надзвичайно актуальним в гірському краю Карпат.

До започаткування проекту, родина мала лише одну корову, яка була їх годувальницею. Тепер вони володіють двома кобилами гуцульської породи,одним півторарічним жеребцем (перший приплід від хайферівської кобилки) та піврічною кобилкою. Тварин їм дали безплатно.

Родина Івана Гуралюка потрапила під програму американської компанії ”Хайфер Прожект Інтернешенал” три роки тому. Фірма допомагає українським багатодітним сім’ям.

Найстарша донька Ірина, студентка, вирішила що в її віці вже не можна бути на утриманні батьків, і коли було розпочато «Карпатський проект в Україні» звернулася до правління сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу (СОК) «Сільський господар» з проханням надати їй саджанці сортової смородини для започаткування власного господарства. В квітні 2006 року Ірина отримала 330 саджанців та посадила їх на земельній ділянці площею п’ять арів, яку їй виділили батьки в садку неподалік від садиби.

Влітку 2006 року місцева державна служба працевлаштування направила Івана Гуралюка на двотижневе навчання з підприємництва. Завдяки цьому вони розробили бізнес-план на 2007 рік з розвитку туризму у власній садибі, яку назвали «Гостинна оселя», на що отримали державний міні-грант.

Минулого року, за добру роботу із тваринами, американська компанія вручила Гуралюку диплом ”Золотий талант року” і одну тис. доларів.

Пан Іван каже, що на конях непогано заробляє. Туристична галузь дає можливість заробляти кошти для родини тоді, коли коні не зайняті на господарських роботах. Взимку, катаючи туристів на санях, влітку – на бричках, чи організовуючи верхові походи гірськими стежками. З екіпажу за годину прокату гірськими стежками бере 100 грн. Восени й навесні ”гуцуликами” обробляє землю.

Перша згадка про ”гуцуликів” з’явилася понад 400 років тому, на території Східних Карпат. Гуцульський кінь або «гуцул» (чи «гуцулик») — унікальна порода, яка належить до світового генофонду. В 1979 році вона одержала статус реліктової і була взята під охорону. Вони є унікальною породою, невеликі на зріст і з пишними гривами. У них мала морда, як у порід Пржевальського, і темно-смугаста вовна, як у коней-тарпанів. Гуцульські коні не вибагливі у їжі. Узимку можуть вижити на сіні й воді, не втрачаючи лиску. Надзвичайно витривалі, проходять до 100 км за добу з вантажем 100 кг. Добираються до важкодоступних місць у горах. На Івано-Франківщині таку породу планують використовувати і в рятувальних загонах.

У 2003 році Іван вперше запряг у подаровану бричку пару коней, і виїхав до центру м. Косів. Клієнтів спочатку було небагато, але веселий балакучий гуцул, який міг розповісти буквально про все і завезти куди лише забажаєш привернув увагу приїжджих. Тепер ця пара коней, стали невід’ємною частиною Косова, і взимку, і влітку. Жодне свято в Косові не проходить без хайферівських коней та бричок.

Пан Іван возить гостей міста, показуючи та розповідаючи про його історію та визначні місця, а також катає центром міста щасливу дітвору. Мешканці Косова кажуть, що Іван – жива реклама міста.

Нині чистокровним розведенням гуцульських коней в Україні займаються мало. Їх не більше, ніж тисяча голів. Племінні ферми розташовані у Чернівецькій, Івано-Франківській та Львівській областях. На вітчизняних ринках чистопородного ”гуцулика” можна придбати за $1 тис.

Приязнь і особливе «шосте чуття» до коня у гуцулів, здається, в крові. Століттями на ньому працювали, воювали, їздили в будь-яку далечінь.

І хтозна, як давно почалася ця спільна історія горян і гордої, прекрасної тварини. Легенда стверджує, що давно — коли одного дня на божественному Олімпі змінилась влада. Нові господарі взялися запроваджувати нові порядки й, оглядаючи свої володіння, знайшли у стайні дивного крилатого коника. «Неподобство!» — обурились. Обрізали бідоласі крила та й відправили геть з очей — аж на край світу, в дикі гори, де зустрів він людей, які називалися гуцулами. Так і залишився з ними, в Карпатах, де його прийняли і полюбили. Назавжди.

В Україні коней гуцульської породи поки що небагато, але ми працюємо у цьому напрямку. Хотілося б, аби давня слава про цих тварин відродилася у наших Карпатах, а не в далекій Європі.

Коней треба любити, й вони обов'язково віддячать взаємністю.

Косівщина - Гордість Косівщини