В.О.Романюк - Патріарх - великомученик

Я син народу, що вгору йде,
Хоч був запертий в льох,
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог…

Народився Василь Омелянович Романюк 9 грудня 1925 року в селі Хімчин на Івано-Франківщині. За любов до знедоленого народу, до рідної України В.Романюка у 19-річному віці 26 вересня 1944 року Військовим трибуналом військ НКВС Станіславської області засудили на двадцять років каторжної неволі; його родичів заслали до Сибіру, де від непосильної праці й голоду помер батько, а малолітній брат загинув під час утечі.

Покарання, визначене воєнним трибуналом, В. Романюк відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії №17, що в Новосанжарському районі на Полтавщині.

Всі в'язні зовні були схожі один на одного. Голодні й виснажені важкою роботою, в'язні здебільшого були сутулі, ходили по-старечому зігнені, байдужі до свого вигляду, а ось Василь був завжди зібраний, стрункий, акуратний, і цю свою гуцульську непохитну поставу він зберіг до самої смерті. Був такий же прямий і негнучий тілом, як і духом.

Після відбуття покарання і реабілітації 1959 року В.Романюк навчався в Московській духовній семінарії, одружився з Марією Марківною Антонюк, яка також відмучилася 10 років у сибірських спецтаборах.

Став священиком і обрав тверду громадянську позицію, котра не співпадала з пануючою національною і релігійною політикою в Україні. У 1958 році, повернувшись у Прикарпаття, на протязі року навчався на богословських курсах, по закінченні яких був висвячений у диякони, а згодом отримав сан священика. Мав парафії у с. Новоселиця, Попельники
Долинського району, с. Космач Косівського району, а напередодні останнього арешту — в с. Прутівка Івано-Франків-
ської області.

Отець Василь розганяв летаргійний сон гуцулів своїми блискучими проповідями в космацькій церкві. У своїй проповіді на престольне свято космацького храму у 1969 році отець Василь, розповівши про діяння апостолів Петра і Павла, гнівно картав гуцулів за те, що забувають Божі заповіти любити свого ближнього й служити рідному народові, що частіше припадають до диявольського напою, ніж до слова Божого; закликав боронити християнську віру й звичаї наших пращурів і захищати рідні храми від зайд-богохульників та облесливих іконокрадів. Своєю проповіддю він нагадував пророка, готового повести народ до заповітного краю. Його висока струнка постать на казальниці, здавалося, росла й сягала головою до самого верху церковної бані, а чистий баритон потрясав стінами святого храму і пропікав людські душі всеочисним вогнем спокути й духовного пробудження.

З репресивними органами Василь Романюк - священик с. Космач Косівського району Івано-Франківської області, зіткнувся у зв’язку із справою історика, викладача Івано-Франківського педінституту Валентина Мороза, обвинуваченого в “антирадянській діяльності”. В. Мороз неодноразово приїздив до В. Романюка у Космач для вивчення і запису гуцульських традицій. 26 квітня 1970 р. на Великдень у с. Космач представники місцевої влади намагались арештувати історика, який записував біля церкви на магнітофон релігійні обряди. 29 квітня 1970 р. у В. Мороза був проведений обшук.

4 травня 1970 р. під час п’ятигодинного обшуку на квартирі В. Романюка було вилучено записні книжки, приватні листи, чернетки, фотографії, підшивки газет, богословську і світську літературу.

8 червня і 16 червня 1970 р. відбулися допити священика як свідка у справі Мороза, під час яких з’ясовувались обставини їх знайомства. Слідчі намагалися дізнатися, чи був знайомий В. Романюк з творами В. Мороза, чи надавав історикові матеріали для написання його відомої праці “Хроніка опору”.

Пізніше 25 березня 1971 р., В. Романюк у заяві Голові Президії Верховної Ради УРСР Ляшку зазначатиме, що “обшук у себе вважаю безпідставним і незаконним не тільки тому, що у мене не було знайдено “розшукуваних наклепницьких матеріалів”, але й ще тому, що забиралися речі, котрі не мали жодного відношення до справи Валентина Мороза”. На його вимогу Управління КДБ повернуло тільки богословську літературу.

10 квітня 1970 р. голова виконкому Космацької сільської ради народних депутатів І. Клапцуняк написав заяву начальнику Косівського КДБ, в якій ставив до відома, що " в с. Космач з листопада місяця 1968 р. по даний час працює попом Романюк В. О., який весь час займається підривом авторитету партійно-радянського активу, проголошує в своїх проповідях націоналістичні мотиви”. І. Клапцуняк звинувачував священика у зриві державних заходів шляхом навмисного затримання людей на церковній службі тоді, коли призначені збори. У заяві вказувалось, що “Романюк під час служби оголошує громадянам: збирайте колядки, ходіть колядувати і збирайте гроші на ремонт церкви. Займається збором національних костюмів та різних сувенірів”.

20 січня 1972 р. підозрюваному було оголошено обвинувачення “у проведенні антирадянської агітації та пропаганди".

12 липня 1972 року о.Василя за сфабрикованим звинуваченням в антирадянській агітації засудили на вісім років таборів суворого режиму і три роки заслання.
Ув'язнення він відбував у таборах Мордовії, але й там боровся за права і статус політв'язня; написав багато звернень і листів до державних і церковних високопоставлених діячів світу.

На початку 1979 року священик Василь Романюк дочекався так званого звільнення і був засланий до Якутії у виселок Сангар. За два дні до етапу його по-садистськи побили наглядачі табору і з повідбиваними нирками через два місяці доставили на місце призначення. Під час обшуку повідбирали особисті записи, навіть ті, які раніше не раз переглядали й повертали як «безневинні». На протести ніхто не звертав уваги, хіба ще дужче глумилися і знущалися над беззахисним і безборонним.

З 1979 року, будучи відомим правозахисником, о. Василь Романюк стає членом Української Гельсінської  спілки.

Наприкінці вересня 1981 року о. Романюк повернувся зі спецпоселення до рідного Косова. Але тут, на превеликий жаль, він спокою теж не мав: місцева влада поставилась до нього вороже. “Особливо небезпечний рецидивіст”, що відбув два ув'язнення за “дії проти держави” зразу отримав “персонального наглядача” з органів державної безпеки. Окрім того, за розпорядженням прокурора, він не мав права відлучатися з дому від восьмої години вечора до восьмої години ранку, не мав також права виїжджати за межі Косова без попереднього узгодження поїздки з “органами”. Як стверджує син В. Романюка Тарас, “…фактично це був домашній арешт. …таких жорстких “годинних” умов батько не мав й на засланні”. Такий режим тривав до весни 1983 року. Між тим, косівська прокуратура дала батькові офіційне

попередження, щоб він влаштувався на працю, в іншому разі – стаття за тунеядство. Батько був змушений влаштуватися сторожем в центральній районній лікарні (де перед цим працювала санітаркою наша мати) і одночасно виконував функції двірника. У лютому 1983 року він переніс перший інфаркт міокарда”.
Весною 1983 року отцю Романюку врешті решт дозволили служити в храмах Косівського району. Спочатку це було гірське село Бабин (1983–1986 роки), потім – Рожнів і Рибне (1986–1987 роки). Але політичні переслідування тривали: “пильне око” КДБ відстежувало діяльність “неблагонадійного” душпастиря. Так, у Бабині місцеві гуцули часто інформували священика, що під час Літургій в церкву заходили люди в цивільному, вмикали магнітофони, записуючи йо
го проповіді.10 червня 1984 року за сумлінну й чеснуслужбу Божій Церкві в Україні Преосвященним Андрієм єпископом УПЦ в Америці за благословенням Його Святості Вселенського Патріарха Димитрія І отець Василь Романюк був нагороджений вищою священицькою відзнакою – митрою (Мученик за життя. Великомученик по смерті). У 1985 році звалилося тяжке горе на В. Романюка: у Косові передчасно померла його дружина Марія Марківна… З другої половини 1986 року о. Романюка почали відвідувати його колишні побратими політв'язні Михайло Осадчий, Зіновій
Красівський, Богдан Ребрик, Тарас Мельничук, подружжя Калинців та інші. Усе це,за словами його сина Тараса, сприяло піднесенню духу душпастиря після втрати дружини, підсилювало вроджений оптимізм, вселяло надії на краще майбутнє. У 1987 р. отець Василь отримує нове призначення, на цей раз у село Пістинь. Як виявиться пізніше, це була остання парафія священицького служіння В. Романюка в Україні.

У липні 1988 року на запрошення предстоятеля Української Греко-Православної Церкви у Канаді Блаженнішого митрополита Вінніпегу і всієї Канади Василія (Федака), який особисто у цій справі звертався за допомогою до президента США Р. Рейгана та уряду Канади, отець Василь Романюк разом із сином Тарасом1 виїхав до Канади. За океаном він продовжував пастирське служіння в українських громадах Торонто, Монреаля, НьюЙорка, Ватерлоо, Чикаго, Вашинг
тона, перебуваючи під юрисдикцією Блаженнішого митрополита Василія.

Проте, бурхливі політичні події в Україні кликали отця Василя додому. “Я їду в Україну, моє місце там”, – вирішує він і наприкінці грудня 1989 року повертається на рідну землю. 29 квітня 1990 року в селі Космач, де й почалася активна дисидентська діяльність отця В. Романюка, у храмі Петра й Павла відбулася його хіротонія в сан єпископа Ужгородського й Хустського, місійного вікарія для східних областей України з іменем Володимир, на честь першосвятителя України-Руси. На хіротонії нововисвячений єпископ Володимир з-поміж іншого, сказав: “Оце стою перед вами “у немочі і страсі, і у великім тремтінні”, бо усвідомлюю собі, яку велику відповідальність беру на себе в цей надзвичайно важливий час для нашої Церкви і всього українського народу, котрий прагне волі і незалежності…” У вересні 1990 року він призначається єпископом Білоцерківським, вікарієм Київської єпархії УАПЦ, у 1991 році стає архієпископом Вишгородським, у лютому 1993 року – архієпископом Львівським і Сокальським, а в червні 1993-го – митрополитом Чернігівським і Сумським й Місцеблюстителем Київського Патріаршого престолу.

Після виходу митрополита РПЦ Філарета з-під влади Московського Патріархату і створення Української православної церкви Київського Патріархату, тобто самостійної, незалежної від Москви, митрополит УАПЦ Володимир (Василь Романюк) як незламний борець і мученик за національно-духовне відродження України свідомо пішов на об'єднання обидвох самостійних церков в одну Українську Православну Церкву з центром у Києві, щоб тим самим зміцнити її духовну силу й національний вплив на віруючих українців. 21 жовтня 1993 року мимо своєї волі на Всеукраїнському Православному Соборі Київського Патріархату був обраний Патріархом Київським і Всієї України-Руси.

Навесні 1995 року Європарламент за самовіддану працю на благо Християнської Церкви і віри Христової та за страдницькі муки в довголітній неволі нагородив його Святість Володимира Золотою медаллю, яку мали вручити йому в серпні на врочистому святі в Києві. На жаль, Святійший Патріарх не дожив до вручення цієї високої нагороди.

14 липня 1995 року українське телебачення передало пряму трансляцію виступу Святійшого Патріарха на відкритті художньої виставки, а через кілька годин він раптово помер.

У день похорону, 18 липня 1995 року, достойні ієрархи й священослужителі всієї України й Зарубіжної Православної Церкви та віруючі миряни вишикувалися з церковними хоругвами, поховальними вінками й квітами та прапорами громадських організацій у похоронну процесію. Винос тіла покійного повинен відбутися о першій годині дня. Але минає перша, друга, а процесія стоїть на місці - нема остаточного рішення влади, де ховати священні останки Патріарха. Уряд виділив місце на Байковому кладовищі серед мирянських могил. Усі ж народи світу ховають своїх найвищих
ієрархів Церкви лише в прадавніх релігійних святинях або на їхніх освячених дворах. Як же ховати Патріарха на рідній землі не за церковними канонами, а за урядовими циркулярами?

Врешті-решт похоронна процесія виходить із церковного майдану на проспект Тараса Шевченка й поволі рухається до Софійського собору. Але поворот на Володимирську вулицю загородили ряди омонівців із щитами й гумови палицями. Процесія зупинилася. Не розступилися омонівці ні перед святим хрестом похоронної процесії, ні перед церковними ієрархами. Тоді священнослужителі, що несли домовину з тілом Патріарха і віко підійшли впритул до омонівських рядів, сподіваючись їхнього прозріння, але замість того, щоб розступитися перед труною Святійшого Патріарха, на її віко посипалися удари гумових палиць. Здійнявся страшенний лемент віруючих - такого ніхто не сподівався. Посипалися удари на голови священослужителів, на кожного, хто потрапив у зону їхньої звірячої розправи. Засичали балончики зі сльозоточивими газами. У відповідь залун вигуки: «Бандити! Яничари!» Доведена до відчаю процесія прорвала ряди міліції і, співаючи «Вічная пам'ять!», пішла по Володимирській вулиці до Софійського собору. Загони ж омонівців посідали у приготовлені автобуси, що стояли на обочині уздовж дороги.

Важка залізна брама Святої Софії була наглухо замкнена. І процесія з труною Святійшого Патріарха зупинилася перед брамою і стала терпеливо чекати, коли влада нарешті дозволить відімкнути замки й поховати покійногоПатріарха. Лунають церковні співи молитви, сонце схиляється до заходу, а нове розпорядження і не надходить, дарма, що церковні ієрархи посилають одного за одним депутатів Верховної Ради з проханням прискорити урядове рішення, адже після заходу сонця ховати покійників не можна. І священослужителі вирішують ховати Святійшого Патріарха під стінами Софії - не повертатися ж з домовиною назад до Володимирівського собору. Хтось приніс рискалі, ломики - і тут же за півгодини хлопці гуртом викопали яму.

Відправлено останню панахиду, труну з покійним поставили над могилою на перекладини і тільки підняли її, щоб опустити в яму, як з брязкотом відчиняється залізна брама Софійської дзвіниці і з неї страшною лавиною виривається незчисленна орда омонівців. Під глухі удари гумових палиць труну з тілом Патріарха встигають-таки опустити в могилу й висмикнути рушники з-під неї. Омонівці важкими палицями та ніжками поламаних кріселок, на яких сиділи під час відправи похилого віку священнослужителі, б'ють по митрополичих митрах, по головах безборонних мирян.

Виплодки диявола не щадять нікого й нічого. Під ногами лежить різьблений хрест з вишитим рушником на раменах, вибитий у когось із рук, - омонівці потоптом перебігають по ньому, не боячись Господньої кари.

Те, що сталося під час похорону Патріарха - це духовний Чорнобиль. І якщо нашому народові тут, в Україні, й у діаспорі те жахливе побоїще під час поховання великомученика й борця за волю України та єдність нашої Християнської Церкви не допоможе зірвати з очей своїх полуду, аби побачити, яку ж насправді Україну будують нині наші метушливі політики, то можуть справдитися пророчі слова Тараса Шевченка:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі...

Косівщина - Гордість Косівщини