Микола Онуфрійович Корнелюк

Микола Онуфрійович КОРНЕЛЮК. Наш краянин, власник приватного музею справжніх гуцульських скарбів, витворених його незвичайно умілими руками, руками усіх членів його численного і дуже дружного сімейства. Живе і продовжує творити справжні мистецькі шедеври в місті Косові, на Москалівському пагорбі, котрий височить над Рибницею.

Здавалося б, родина як ро­дина. З багатьма клопотами, радощами. У свій час тут одружу­вались, народжувались діти, а зго­дом онуки. Будували оселі, облаштовували кожну кімнату так, щоб вона відповідала своєму призначен­ню - якщо для розміщення части­ни експозиції, то заздалегідь виз­началось, які експонати тут будуть виставлені, якщо ж для проживан­ня і праці, то - нічого зайвого, лише все необхідне: ткацький верстат, наприклад, за яким працює Мико­ла Онуфрійович, займає окреме місце в прибудові. І тут майстер проводить години невтомної твор­чої праці. Але не менш натхненно працює над створенням головних уборів, яких назбиралась ціла ко­лекція і привертає увагу відвідувачів музею з перших хвилин їх пере­бування у цій, можна б сказати, казковій оселі. Крисані різних гатунків і часів, від довбушанок- закочєнок до сучасних корон для молодят, і навіть корони для на­шого українського Президента і глав урядів багатьох країн...

Дивно?

Авжеж.Звідки нехай і дуже та­лановитому майстрові відомо, яка корона прикрасила б голову пре­зидента однієї із скандинавських країн? Що, він там бував? Одер­жав зразок і замовлення?

А як дізнався про головні убори опришків? Ото ж то. Невідоме стає відомим, коли до нього наближа­тися на відстані серця. Коли уявляти себе і тим легендарним Олексою, якого ніяка ворожа куля не брала, чи Баюраком, чия слава гуляла ко­лись по горах. І коли чогось дуже прагнути, обов'язково здобудеш. І знання, і вміння, і засоби.

Та все ж таки, все ж таки, звідкись все це почалося...

Може, із захоплення вправні­стю маминих рук, що снували ме­теликами за човником на ткаць­кому верстаті, а чи тією неповтор­ною красою витворених нею ж таки узорів на вишивках?

А може... Може, саме йому, тоді такому молодому і впевненому у своїх силах, хотілося здивувати світ і ту молоду вчительку, що волею долі опинилася в Перехресному, щоб навчати маленьких гуцулят не тільки грамоті, а й всіляким життє­вим премудростям.

- Микола вирізнявся з-поміж сільських парубків не дороги­ми костюмами, гонористою безтур­ботністю, а якоюсь особливою гідністю, умінням говорити і мисли­ти. Кожне його слово було вива­жене, добірне, як зерно перед по­сівом. А одяг... Ганна Іванівна (дружина) і тепер не може забути, яке замилу­вання викликала тоді в її очах кра­ватка, яку Микола вишив своїми руками.

Так від зустрічі до зустрічі дочка землі чернігівської пізнавала того, хто мав стати її судженим на все життя. Дуже швидко освоїлась у тому незвичайному гуцульсько­му світі, у якому жив Микола. Се­ред незвичних узорів, кольорів, се­ред таких захоплюючих задумів... Непомітно вона теж у вільні годи­ни сідала за ткацький верстат, бра­лась за голку й нитки, щоб витво­рити неповторне. А коли вони осе­лились уже в Косові, забрали й ма­тусю з Чернігівщини - Надію Петр­івну, яка, залишившись дуже рано без чоловіка, все життя присвяти­ла дочці, а згодом її родині, ону­кам і правнукам. Не дивлячись на вік, без вишивання не може про­жити і дня. Вишиває фіранки і руш­ники, подушки і простирадла. Та з особливим, можна б сказати, мо­литовним настроєм, вишиває бож­ники - рушнички, призначені для того, щоб обрамляти образ, ніби ще однією, усипаною вишитими квітами, рамкою. Можна лише по­дивуватися, як краса і творчість за­полонили усіх, хто опинявся поруч з Миколою Онуфрійовичем.

Став­ши видатним майстром, членом Спілки художників України, цей не­втомний трудар на ниві гуцульсь­кого прикладного мистецтва, не перестає працювати так само нат­хненно, на єдиному творчому по­диху, як і тоді, коли лише ставав на цю свою трудну й тернисту дорогу.

- Було так, що забував про існування дня і ночі. Іноді руки відмовлялися тримати голку, си­діти було незмога, але я не міг відірватись від тієї речі, в яку, ска­зали б поети, вдихнув свою душу.

У Корнелюковому музеї мож­на знайти все для того, щоб одяг­тись по-гуцульськи. Як чоловікові чи парубкові, так і жінці чи дівчині. Його крайки мають, за самим його виз­нанням, оздоровлюючу силу. Бар- шівки - додають чоловічої гідності. Сорочки, запаски - це те, що за­хищає і оберігає від усякої нечисті... Наслухаєшся розповідей Миколи Онуфрійовича і мимоволі поду­маєш - а даремно ми так призви­чаїлись до всього стандартного... У гуцульському одязі людина захи- щеніша, самобутніша.Та це, мабуть, окрема тема для роздумів.

Знаючи, що Микола Онуфрійо­вич визнає за свого головного учи­теля тільки самого Господа Бога, вже не дивуюсь, коли він впівголосу промовляє свою особливу мо­литву:

Во славу нашого наймилішого, найріднішого, мого і вашого найдорожчого Спасителя Ісуса Христа...

Там, де в своєрідному Свя­тилищі зібрані ікони, вкладено стільки творчих сил у кожну річ гу­цульського одягу, побуту, у писан­ку і таріль, тобівку, мимоволі при­ходиш до думки, що нічого випад­кового немає під цим високим, те­пер вже осіннім небом. Людина, яка прагне досконалості і досягає її, повторює Творця Небесного на землі, має право називатися також творцем. І всі ці дива, які неможли­во, як у казці мовиться, пером опи­сати, створені не для того, щоб їх побачити і оцінити. А щоб переко­натись, яка це незбагненна пла­нета Гуцульщина. Насамперед, у духовному і мистецькому плані. І якщо одна родина зуміла відтво­рити її у власному мікросвіті, то всі ми, хто спроможний на творчість і труд, повинні не шко­дувати життя, щоб відроджувати Гуцульщину у набагато ширших, справжніх її обширах. В міру своїх сил і талантів, здібностей та інте­лекту. Не марнуючи їх на дріб'яз­кове й минуще.

Косівщина - Гордість Косівщини