Василащук Ганна

Жителька с. Шешори Косівського району Івано-Франківської області.

Я візьму ТОЙ рушник Простелю наче долю...
Андрій Малишко

Анна Василівна Василащук народилася 2 листопада 1924 року в с. Шешори у сім'ї селян Василя та Людвіги Братівників. З раннього дитинства захоплювалася народними піснями, переказами, а особливо любила читати книжки. Шевченків Кобзар вивчила напам'ять. Твори Франка, новели Стефаника глибоко запали в душу Анни. Закінчивши Шешорську семирічну школу, вона бере активну участь у культурному житті села. Захоплення художнім словом привело дівчину в аматорський драматичний гурток, який, не зважаючи на всі перешкоди з боку польських властей, давав для односельчан цікаві вистави. Анна дуже вдало перевтілювалась у своїх героїнь — Наталку Полтавку, Безталанну та інших. Образи жінок з п'єс української класики настільки захопили її, що на сцені вона забувала про те, що це лишень роль. Вона грала ці ролі від душі, всім серцем, наче жила в образах своїх героїнь. Впродовж всього свого яскравого життя вона була учасницею всіх культурних заходів у сільському клубі. Та талант її ніби причаївся, щоб потім у
зрілому віці проявитися в ткацтві у повному розквіті.

Ще дитиною вона придивлялася до ткацтва старшої сестри Параски, яка вправно ткала побутові речі для односель¬чан: верети, рушники, портьєри.

Молодою дівчиною Анна вже була вправною ткалею. Та почалися воєнні лихоліття. Розгорнулась визвольна боротьба УПА за незалежність України. Будучи національно свідомою дівчиною, Анна пішла у підпілля. Вона стала зв'язковою (псевдонім «Калина»). Та радянські «визволителі» кинули всі сили на знищення повстанської армії. За домовленістю із проводом УПА Анна у 1945 році пішла працювати санітаркою в Косівську районну лікарню, де працювала до 1947 року. Тісно співпрацюючи з лікарем-хірургом Ярославом Хомином, вона передавала ліки повстанцям, пораненим, доглядала за оперованими. Була провідницею до криївок, де в муках конали від ран повстанці на околиці рідного села Шешори. Вона була асистентом у Ярослава Хомина, який у криївці ампутував ногу з приводу гангрени в бійця підпілля, що мав псевдонім «Тріска».
У 1946 році, знаючи про те, що «Калині» можна довіряти, начальник районового проводу «Лебідь» вирішив доручити їй на виховання новонароджене дитя — свою доньку Марію. З дитиною неможливо було перебувати в підпіллі. І Анна Василівна, будучи 21-річною дівчиною, неодруженою, виховувала Марічку, начебто дитину молдавських голодуючих, які на той час ходили по Галичині.
Працювала деякий час санітаркою в лікарні, куховарила при шкільному інтернаті. Та ніколи не забувала про свій верстат. Надавала перевагу рушникам. Люди в Шешорах заговорили про майстриню рушників. Згодом Анна Василащук почала виконувати роботи на замовлення Міністерства культури України. Укладала візерунки за відомими традиційними мотивами, малювала на папері олівцем нові. Сама творила узори і сама їх іменувала: «саморіжка», «бовтичка», «сороківчик», «оленячий», «зірничка і кучер», «незабудки».
Хотілося знати, що і як творять не тільки гуцульські килимарі і ткачі. Зацікавилася українським народним мистецтвом ширше. В цьому не було перепон — книги, художні листівки, консультації мистецтвознавців. Познайомилася з творчістю відомої ткалі і вишивальниці з села Обуховичі на Київщині Ганни Верес. Як і вона, починає обновляти рушники: образно відтворює кольорами і узорами поетичні рядки і пісні. Передати барвистою мовою поетичні строфи — новий напрям у мистецтві. Щоб творити такі рушники, треба самому мислити творчо, тобто бути поетом. Майстриня не тільки справилася з новим завданням. Вона підняла цей вид мистецтва на таку висоту, якої воно раніше не досягало. Першою спробою перекласти слова на кольори була пісня «У горах Карпатах», потім «Гуцулка Ксеня».
Наближався Шевченківський ювілей. Василащук вирішила вшанувати улюбленого поета вінком рушників. Вона з захопленням береться за виконання «Вінка Кобзареві». Добивається того, щоб так підібрати барви і їхні відтінки, аби вони найбільш повно, виразно глибинно передавали ідейний зміст безсмертних поезій великого Тараса, їхню образність, розмаїтість. І ось в інтерпретації гуцульської майстрині кольоровою симфонією зазвучали героїко-трагічні акорди «Гайдамаків», слізно обізвалися нещасні долі «Катерини» і «Наймички», глухо і широко застогнав старий Дніпро («Реве та стогне»...).
З рушників гуцульської ткалі, присвячених Кобзареві, була складена виставка в Державному музеї Т.Шевченка в Києві... А невдовзі ті ж кольорові мелодії Анни Василащук експонувалися там же із доробком Ганни Верес - із Київщини, їхні імена були висунуті на здобуття Шевченківської премії 1968 року. Творчість А.В.Василащук і Г.І.Верес удостоєно Шевченківської премії. Своє ім'я Анна Василащук здобула невтомною працею і власним хистом.

Останні роки свого життя Анна Василащук страждала на хворобу серця, яка обірвала нитку її життя якраз на новому злеті творчого натхнення. Адже вона готувала нову творчу виставку своїх робіт, та її мрія не здійснилася. Вона померла раптово на 80-му році життя.

Її творчий доробок вплетено яскравою квіткою в нев'янучий вінок невмирущому Кобзареві.

Р.S. Коли Комітет державної безпеки докопався, що Г.Василащук допомагала бандерівцям, то зробив спробу відмінити подання про присвоєння їй Шевченківської премії, але було запізно, бо Постанову вже підписали Перший секретар Компартії та голова Ради Міністрів.

Косівщина - Гордість Косівщини