Сирна пластика
Поговоримо тепер про найсмачніший вид декоративно - прикладного мистецтва Гуцульщини і не тільки, про довершену і красиву сирну іграшку чи сирну пластику.
Сирна пластика має давні традиції і продовжує їх у наш час. У вільні хвилини вівчарі на полонині виробляли “баранчики” – така місцева назва фігурок оленів, коників, баранчиків та інших тваринок; “колачики” у вигляді кільця з отвором посередині та “фірмаки” – плоскі круглі або фігурні палянички. Сир, що у звичайному стані для ліплення непридатний, готували спеціальним способом. У тепле овече молоко додавали глегу (порошкоподібна речовина, яка утворюється при висушуванні шлуночка молочного теляти чи ягнати попередньо наповненого розчином молока і солі. Такого порошку потрібно 1 ложку на відро молока) й залишали, щоб відстоявся, “прикиснув”. Після цього придатність сиру до ліплення визначали при його занурюванні в гарячу воду: якщо сир ставав пластичним – “податливим як віск і держався купи” – він готовий. По завершенні й під час виготовлення, фігурку опускали у водяний розчин солі, де сир твердішав, закріплюючи форму. Спеціально для того щоб виготовити “фірмака” використовували дерев’яні рельєфно різьблені, а пізніше і металеві форми, які заповнювали сиром, притискавши його зверху каменем й лишали застигати. Або просто виліплювали руками. Сирні вироби з полонини купували у пастухів мешканці сіл.
“Фірмаками” прикрашали короваї і освячували їх на Великдень, у весільному обряді застосовували й “колачики”: на заручинах у знак згоди дівчина обдаровувала ними старостів. Також “колачики” роздавали на спомин за душі померлих. “Баранчики” давали дітям за душі померлих дітей, а також за здоров’я худоби.
Для тих хто хоче попробувати зробити сирну іграшку сам, майстриня Марія Матійчук дає певні інструкції: “потягуючи сирну масу то в одну, то в другу сторону, робляться ніжки тулуба, шию та голову коня. Кілька вмілих рухів пальцями - і перед нами кінь в очікуванні завершальної стадії. І найефектніша процедура цього творіння - це одягання коня в упряж. З довгих тоненьких ниточок сиру виплітаєм ажурні косички різної товщини і обв’язуєм фігуру коня, роблячи різні красиві вузлики.” Для того, щоб придати твору святковості пані Марія підмальовує деталі то легкими крапочками, то вузенькою смужкою в зелений і малиновий кольори, використовуючи харчові фарбники. Правда, коли майстриня певна, що іграшка слугуватиме тільки як сувенір, то застосовує і хімічні фарби. Марія Юріївна не без гордості хвалиться, що на свята, а особливо на страсний четвер («кукуци», «вогники»), коли діти від хати до хати ходять по селу, сповіщаючи про наближення Великодня, вона дарує їм за гостинець замість галунок «крашанок» сирні іграшки. А вже на іменини, хрестини, весілля чи ювілеї майстриня виготовляє на замовлення великого коня зі всім облаштуванням, вершником, бербеницями з бринзою. Інколи такий виріб важить до двох кілограмів. Подібною до коника є фігурка оленя, відрізняється лише ліпленням голови, точніше – зображенням на ній рогів. При виготовленні півника або курочки тулубу надають яйцеподібної форми й витягують в одному напрямі – шийку, голівку з дзьобом та гребенем, у протилежному – хвіст, внизу – лапки, з боків – крила. Ножем або іншим гострим предметом на лапках вирізають кінцівки , надрізають також зовнішній край гребеня та хвоста, імітуючи таким чином пір’я.
Сучасні майстри намагаються якомога повніше використати високі пластичні та художні якості сирної маси. Давня історія та сучасна творчість гуцульських майстрів сирної пластики, сподіваємось, буде мати своє продовження.