Понеділок, 24 квітня, 2017

7.32. Марія Равшер - Уклін праматері

Марія РАВШЕР

Марія Равшер

Марія, дочка Івана Равшера і Марії Красій з Грепинюків, народилася в 1946 році з Божою відміткою не лишень на правій руці, але й на долі.

Усвідомлена інвалідність заставила шукати себе в цім світі і, з Божою поміччю, сприяла закінченню школи (2 класи екстерном), пед-інституту, подальшій праці в школах Гриняви, Яворова, в Кутському ПТУ, в підлітковому клубі, в центрі дитячої творчості - скрізь, де треба було дійти до чистої дитячої душі і відкрити їй чудовий світ літератури, мистецтва, красу рідного краю і його пісні.

Збираю перли рідної мови, звичаю і щирим серцем дарую спраглим.

А попри те тішуся мужем, синами, онуками, родиною і, чим можу, помагаю всім, хто помочі потребує.

 

УКЛІН ПРАМАТЕРІ

Нема в світі такої людини, котра не терпла би душею при одній лиш згадці про свою батьківщину, котрій не сповнювались би теплим щемом очі, коли згадає хтось про той куточок, де предки з діда-прадіда корінням і усяким зелом проросли.

Отак і я понад усе люблю і серцем лелію моє село, лісами оточене, яблуневим цвітом закосичене, горами зусібіч від студених вітрів заступлене, у Черемош на красу свою задивлене.

Воно таки з усіх незвичне і походженням своїм, і історією і долею.

Звідки б то в ньому давні хати не звичної гуцульської будови, а достоту східняцькі, степові, звідки б то в ньому замість підгірських Іван, Петро, Василь живуть ще й досі Пилипи, Клими, Максими, Марки, Никифори, Микити, Семени, Костини, Гарасими, Прокопи, Аани-ли, Яреми. Правда імена ті в прізвища перейшли, але живуть.

Чого б пра-прабабуся моя "Подоляночки" вчила гратися своїх онуків, звідки то мрії-калинові мости в піснях, звідки балада про татарський полон:

То не гуси, не лебеді -
То татари полон женут...

Або ще одна про козацьку долю:

Ой з-за гори сніжок летить,
А в долині козак летить:
У головах ворон кряче,
А у ногах коник плаче,

які виконуються дивним, для Гуцульщини незвичним, речитативом?

Може, то таки справді заснував те село втікач-козак Ходос більше як півтисячі літ тому, і лишилося нам на згадку лиш Ходосове поле, що дзвенить щоліта голосами сільських пастушат.

Може й близька до правди ота легенда, що назвалося те село Здвижином тому, що старійшина його, рук не покладаючи, будував, ліс корчував, перед бідою не відступав, а на приступи сумнівів бадьоро тішив себе:

- Нічого, здвинем!

І стояв Здвижин не одну сотню літ, видзвонювала на всю округу на високім березі Воздвиженська церква і радість, і тривогу, аж в Снятині було чути, і виколисувало моє село на своїх долонях-нивах людей дивних з вимовою, на гуцульську не схожою, з піснями і обря-дами-звичаями, неповторними, що більше з вінницькими, як з верховинськими перекликаються.

Чого б то...

І так в усьому: і в способі життя, і в одязі, і в якомусь дивному потязі до сцени, до науки і просвіти, і в пісні.

Та пісня, як щось найсокровенніше, віками бережеться в жіночих серцях і передається від матері до доньки як заповіт.

Колись, мабуть, пісня в моєму древньому Здвижині мала кращу долю і кращий пошанівок, бо жила з жінкою від її народження аж до останньої дороги на цьому світі.

І знову паралель: пригадую розповідь старенької жінки про те, що на похороні матері чи батька дочкам належало "голосити", приповідаючи. Це такі гіркі і, разом з тим, глибоко поетичні дворядкові пісні-плачі, від яких заходиться риданнями навіть зачерствіле серце:

Ненько, моя ненько,
Голубко сивенька,
Та куда ви си збираєте,
На кого нас покидаєте?

А недавно хоронили в селі стареньку матір, котру доньки з Київщини до себе перед смертю перевезли, і злетіло раптом над печальним гуртом людей:

Матінко рідненька,
Голубко сивенька...

Чого б то?.. І якось сама собою визріває думка: а нічого тут дивного немає. Мати ж, Прамати наша - слов'янка через віки, через покоління мудрість свою передала. Одна в нас мати і для вінничанки, і для киянки, і для мене, підгірянки, одна мати і доля одна, і пісня...

Бо ми - жінки, берегині роду. І хоч не була ласкавою до праматері нашої історія, бо навіть імені, на відміну від батька Ходоса, не зберегла, але вже пісня, котру із серця свого вилила та Прамати, пісня зберегла і душу її, і красу, і долю її. (Мою пра-пра-пра-пра бабцю звали Горпиною. Теж не гуцульське ім'я. Хто зна...).

Що не пісня, то жінка в ній: чи кохана, чи забута, чи дружина, чи мати - а скрізь жінка і її непроста та нелегка доля.

Хочеться їй, мріється з дитинства дорослою стати, долю вгадати, а доросте - завмирає серце в тривозі, якою ж буде та доля:

Бистрії ріки, бистрії ріки
З новими кладочками,
Ой ходить по них наша Маруся
З своїми дружечками: -
Воліла ж би я, воліла ж би я
З тих кладочок падати,
Якби я мала, якби я мала
Лихую долю мати.
Бо лиху долю, бо лиху долю
Ні дати, ні продати,
Лиш з лихов долев,
Лиш з лихов долев
Треба вік вікувати.

Здається, що ці рядочки з весільної пісні, співаної і 100 і 200 років тому, то є наче епіграф всього дорослого життя жінки, а ще - суть усієї співаної обрядової поезії, що збереглася в надрах пам'яті нашого незвичайного села. Чогось так воно виходить, що які б випробовування чи горем, чи, навіть, щастям, не посилала доля жінці впродовж життя, вершиною її радості і надії залишається весілля. Хоч яке не є щасливе спізнання материнства, а весілля - то є та вершина, до якої в надії тягнуться з дитинства, а відтак, спізнавши, намічають її у мріях для своїх дітей, - і знову вона жадана і недосяжна.

Мабуть, тому частка весільних в обрядовій співаній поезії таки найбільша, і вміщає ця оспівана триденна мить в житті майже, а чи й не весь, перебіг життя "від сповиточка аж до гробочка".

Тому, упустивши зумисне не один десяток колискових, дівоцьких, материнських, бабинських співанок, що стосуються того чи іншого випадку у житті, зупинюся на висвітленні жінки в співаній поезії весільного звичаю нашого села.

І тільки починаю читати той весільний опис, як знову знаками питання постають рядочки:

- Ой гляніте, сватове, гляніте,
Калиновії ослони несіте...

Звідки в гуцульському Підгір'ї оці "східняцькі" звертання, дієслівні форми, закінчення? Ой, не проста історія у мого села, і хто його й знає, чи в цій землі, лісами і садами виколисаній, покоїться корінь мого роду... І чи нема його десь там, де річка Здвиж до Дніпра води несе.

Отже жінка...

Праматір... Якою була вона? Малюю собі в уяві високу, конче русяву, з косою, "як пранник", бо так у пісні:

Ой, амберю, мій братчику, амберю,
Та розвивай мій віночок з паперю,
Та розчеши мою косу русяву
Усій моїй родиноньці на славу.
Буде моя руса коса маяти,
Буде за мнов родинонька плакати.

Сорочечка на ній, "як лист тоненька, як сніг біленька, в краю Дунаю прана, в тура на розі сушена, на райських дверях тачана", а на голові на пшеничній косі віночок, який

...ховала у скриньку
На сьогоднішну днинку.
Тепер тебе рушу
Заплакати мушу.

Не знаю, які були в неї очі, якого зросту і віку була та дівчина у вінку (з барвінку), бо співається:

- ой вінче, вінче,
срібний барвінче...

але конче певна того, що бачу її душу, чутливу і тонку, бо інакше звідки б народилися ці трепетні, ніжні рядочки-сльози:

-    Казав ти мені, кленів листочку,
Що не меш обпадати,
Казав ти мені, рідний батечку,
Що не меш віддавати.

Або ще:

-    Ой куда ти си дитинко збираєш,
Що так пишно головочку вбираєш?
Ой куда ти, дитиночко, ходила,
Що так твоя головонька зацвила?
-    Ходила я, моя мамко, в садочок,
Припав мою головочку цвіточок.

Не бачу кольору очей тієї дівчини, але бачу виразно сльози-перли в тих очах і заздрю їй трішки, бо в наших буднях так зрідка з дівочих очей зринає розчулена сльоза, все більше від злості, від заздрості бризкають, або давлять нас від образи, а ще відчуваю її тривогу:

Сховай мене, моя ненько, в комору,
Бо я чую за собою тривогу.
- Не поможе тобі, синку, комора,
Бо обстали нашу хату довкола.
Прийшов до нас козак,
На нім шапка, як мак,
На нім срібна зброя,
То дружина твоя.

Певно, не одне століття тим пісням, і тому так хвилюють душу сповнені глибокої мудрості і тонкої лірики рядочки:

Прилетіла сива пташка та й "ці-ці",
Лагодь мені моя ненько, колачі.

Якось дивно стискається серце у передчутті невідомості, коли настає день у житті, який починає пісня:

На калиноньці
Дві ягодоньці...

Якби в цьому тексті можна було передати ту щемку мелодію, яка разом зі словами дарує тій русявій дівчині триденне незнане свято, що музикою сповнює двір, виривається на село, веселить сусідів, і тільки в двох серцях, материному і доньчиному, будить тривожний жаль:

Ой чого ж ти, Марусино, не тужиш,
Що другий раз дівочкою не будеш:
На веселу забавочку не підеш,
З парубками на бесіду не станеш?..

Не можна тій русявій дівчині в барвінковому віночку веселою бути. Весілля для гостей, а вона мусить окропити сльозою свій весільний віночок і дуже стримано виглядати. Бачу мою русявку задуманою-зажуреною і... покірною. Долі, батькам, майбутньому чоловікові, з ким, може, і вперше весільної днини слово змовить. Наші мудрі предки чомусь цінували покірність у жінки.

Весілля наближається до завершення. Позаду прощання з родиною:

Бувай здорова, родино моя,
Та й бувай, та й бувай...
Лиш прошу тебе, родино моя,
За мене не забувай,
Бо не все я забираю з собою,
Залишаю дрібні сліди по двору.
А слізоньки ще дрібніші по столу.

Це вже позаду, а попереду невідомість, бо ще мить - і їй заспівають:

Ішла наша молоденька,
Та й впала на камінь,
Та й розбила головочку
Вже навіки, амінь.
Та найшлиси добрі люди,
Що йї підоймили,
Та шовковов рантушинов
Головку завили.
Та вже я ту рантушину
Повік не роз'єжу,
Та вже я в тій рантушині
В домовину лєжу.

Саме за це, за цю покірність долі, за цю мовчазну згоду переступити незнану межу і з часом стати берегинею роду, цю дівчину у вінку, що переступила поріг незнаного дому чоловіка, вже за це бережно люблять:

Світи-посвіти, ясен місяцю, йа вгорі,
Най ся подив'ю, що там діється в коморі:
Сидить Маруся на новім кріслі - сумує.
Держить її Василь за білу ручку - цілує:
- Марічко моя, не бійся мене - я добрий,
Не розбійничок, не убійничок, не злодій.

Ой, яку то мудрість вроджену треба мати, аби і після цього покірно "завити рантушинов" голову і гідно переступити найвищий поріг життя, знаючи напевно, що назад дороги уже не буде.

Бачу її вже пов'язану біленькою переміткою, з міцно стуленими устами, що нараз втратили діточу припухлість, з першою суворою рискою на чолі у сорочці шлюбній, здрібненька темно-червоною ниткою гаптованій, кроєній і пристосованій так, щоб і на весіллі в ній не бідно виглядати, і в день похорону не кидатися в очі крикливим розмаїттям, щоб і в церкву в ній смиренну молитву понести, і дитя під серцем непомітно виносити, і зручно потім сповиточок маленький до грудей піднести, і на межі життя суворій в труні лежати, - бачу її в тій сорочці з очима синявою окресленими. А в тих очах лиш глибоко на денці біль, який тільки в пісні можна вилити:

Ой їла я калиночку
Та й покапалася,
Мене ненька не давала -
Я поквапилася.

Ой їла я калиночку
Та й капнула раз-раз,
Я гадала, моя ненько,
Що відданій гаразд.

Дала-с мене, моя ненько,
За Дунай, за річку,
То воліла засвітити
У головах свічку.

Свічечка би погоріла,
А ти би задула.
Та трохи би-с поплакала,
Потому забула.

Дала-с мене, моя ненько,
Та дала, та дала
Так, як тоту конопельку,
В болото поклала.

Та так, як тій конопельці
У болоті мілко,
То так мені молоденькій
На цім світі гірко.

Ой, нелегко їй, але її сила в терпінні. Тому й стоїть вона на чолі роду, хоч і історією забута, але в синах, котрим життя дала, відроджена її юна мудрість заставить їх пошанувати свою покірну, мовчазну, терплячу долю, котра хіба лиш у пісні щемом-болем зізнається в тому, що діється в серці. Чому її, саме таку, шанували пращури наші? Може в тім приреченім терпінні і є весь сенс життя жінки, в тім терпінні - спасіння безсмертної душі? Хто зна... Мовчить незнайома, забута Праматір. Тихенько відходить у вічність і відносить з собою лиш їй, певно, відому розгадку, в чім сенс життя жіночого, в чім жіноче щастя. А з тієї сивої далини тільки піснею-наукою промовляє до нас. Та чи чуємо ми той голос? Чи все розуміємо?..

А голос прохально кличе, будить буденною марнотою засліплену душу:

Проси, синку, щиро Бога
Та й буде тя доля добра.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм