Вівторок, 28 березня, 2017

7.31. Марина Родик - У вінок Черемшині

У ВІНОК ЧЕРЕМШИНІ

У пригорщах село тоте
Леліяв, як дрібну отаву,
Що лиш у горах цих росте,
І пестив, як красуню-паву.

І колисався в ньому він,
Як у колисочці кленовій,
І слав світами голос-дзвін
Гуцульської говірки-мови.

Син України, син землі,
Дарунком став для світу всього
Й на спомин чорної ріллі -
Частинку краю взяв в дорогу.

Й не раз згадав своє село,
Що скрізь чічки порозкидало.
Хоча в житті - спокус було!
Та пам'ять в серці не згасала.

Він залишився мужиком,
Бо у пани йому не йшлося,
Село, убране гір вінком
Йому минулим не здалося.

Й коли в фіакрі приїжджав
В село поважно до родини,
То нені руки цілував,
Туливсь лицем до запащини.

Та доля лагідна була:
В останню путь його додому
Вона із світу привела...
Тут він скінчив свою дорогу.

1999р.


* * *

Я не шкодую. Та й чого б це раптом?
Та й через що? Через буденну справу?
Я краще засміюсь, розсіюсь жартом,
Веселощів розхристаю заграву -

В цілому світі це буває так.
А я до цього йшла, цього хотіла.
Хоча відчутний слів любовних брак,
Свій лексикон доповнить я не вміла.

Обов'язок для мене - то святе.
Обов'язком для когось - я не буду.
Ні, це не жаль, не сум, це все не те.
Мені однаково, про що там плещуть люди.

Це тиха мука і щасливий біль.
Це дар мені і від мене самої.
Я списую страждання на папір,
Лиш - на сторінку, а не на сувої.

1999р.

 


ПРОСТО ІСТОРІЯ

Люди придумали стереотипи.
Потім почали за ними жити.
Час накладає сумний відбиток
На все, де панує він.

Правила ігор для всіх нерівні:
Гірші - служниці, кращі - царівні.
Десь - помірковані, десь надмірні...
Зрештою, все без змін.

Вкотре, в мільярдні мільйони років,
Сонце по небу тупцює кроки.
Далі - обходи небес широких.
Щось там шукає, мабуть.

Краплі-росинки на травах рано
Стануть, вже вкотре, туманним обманом.
Але цей принцип також нам дано...
Це й після нас знайдуть.

Люди самі собі знову програли.
Люди все мають, та вічно їм мало.
Те в них забрали, а те недодали...
На Бога - усю вину!..

Люди обмежені так неможливо,
Але живуть, як не дивно, щасливо.
Зараз читають. І може, журливо,
Історію цю сумну...

* * *

Стій! Завмерши у часі і просторі.
Перебудуй свою сутність стару,
Перелети від складного до простого
І переграй, знебайдужений, гру.

Глянь! Згорівши до попелу сивого,
Ти, живучи в дефініціях слів,
Ласки диявола з мукою виблагав.
Так, ніби Божої геть не хотів.

Плач! Пропавши без вісті в колишньому,
Стукай жалісно в двері чужі.
Знову покинутий ти і залишений
В потемках власних своєї душі.

Плач! Не вартий корони тернистої
Ти поможи собі сам у біді.
Зможеш хоч краплю знайти сили чистої -
Зможеш залишитись справжнім тоді.

* * *

Перестрибнути можеш через час.
Десь обійти, а десь перелетіти.
Втішатись співом збайдужілих фраз
І навіть посміхнутись захотіти.

А десь схотіти просто утекти.
Залишити по собі сумнів-спогад.
Покинути падіння до мети -
Повірити, що то не та дорога.

А просто йти. Чи втомлений, чи п'яний,
Чи ледь-ледь захмелілий від тепла.
Щоб зрозуміти, як життя зів'яне,
Що мертвою душа твоя була.

І зрозуміти щось сліпе й закличне,
І в глибині серцевій тихий щем.
Щоб зрозуміти, що смішне і вічне -
То є бажання жити. Жити ще.

* * *

Я не розтану від холодної води,
Не розіб'юсь з запаморочливих висот,
Я знаю, що якщо прийшла сюди,
То не впірну в манливу одіж вод,
Якими маниш ти мене почерез день.
Я охолола від спекотних сонць і сну
Я знаю, що якщо прийшла лишень,
То ти залишив вже назавжди і одну.
Я не тримаюся за тебе зараз, ні,
Мій дім - не ти, мій дім - то я сама,
І там, де я, там затишно мені,
І сумно там, де вже мене нема.
Я не творю, не означаю час,
Не прагну до далекого жалю.
І через це я зрозуміла раз,
Що, справді, воскресати не люблю.
Я просто втома на чужих руках,
Я просто голос у чужій душі,
Я просто біль і чужерідний страх,
Я просто..., і хоч далі не пиши, -
Легенький вітер на сліпому тлі
Затихлих вулиць, надто затхлих площ...
... Це я стікаю краплею по склі
і поступово перетворююсь на дощ.

* * *

Вона стомлено вийме гарячий недопалок з рота
Граціозно закине його у найближчий смітник,
Витираючи лоба свого від холодного поту,
Затамує долонею впертий пропалений крик.

Тихо дзенькне дзвінок на старому годиннику в хаті,
Що в 30-ті роки долічив її прадіду час,
Та вона все одно не закінчить сьогодні писати.
Дива мало, таке вже бувало не раз.

Дива мало...
Якраз цього дива і мало.

То ж життя - просто мотлох знебарвлених днів...
Вона впевнено гроші в думках рахувала,
Що заплатять від кількості писаних слів.

Вона візьме наступну цигарку, до рота закине,
Не зійшовши з дистанції тексту й на крихітну мить,
Її кожна секунда і кожна наступна хвилина
Поміркованим кроком у нові слова подимить.

* * *

День плачучи втікав в обійми ночі
І ображався на холодний вітер...
А поміж гір страшенно неохоче
Прощалося з гарячим сонцем літ.

А поміж тим так голосно й невпинно
Співали пташенята на гіллі,
Глузуючи над романтичним димом,
Що тілом притулився до землі.

Вона й, оголена, таємно посміхалась,
Спокусливо багрянцем повела,
І ніжно вій дерева загойдались,
І зашарілась врода-ковила...

І задрімало в пелені осінній,
Немов дитина, стомлена коли.
І тільки неба очі сині-сині
Безмовну колискову завели...

2006р.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм