Субота, 19 серпня, 2017

7.30. Марина Родик

Марина РОДИК - онука двоюрідного брата Марка Черемшини

Марина Родик

Прийшла в цей світ у травні 1983.

Не було Маринці ще й року, як вона, виразно і твердо вимовляючи слова, заговорила римами. В садочку та в початкових класах вона ще й до того заспівала. А коли вчителька запропонувала невеличкий твір про народну пісню, учениця легко й дотепно заримувала почуту від когось легенду.

Дівчинка росла, міцніла й розумнішала, а юне серце тривожили вже нові почуття: особливо боляче вражала невідповідність мрії і по-всякдення, і в маленьких записничках з'являються вірші, у яких вона ставить болючі і гострі питання світові.

Далі успішне закінчення школи, Калуш, училище, диплом режисера масових заходів, театр ляльок ім. М. Підгірянки... Щоденно то Дюймо-вочкою, то Зейнаб, то Лисичкою чи Качечкою виходить на сцену.

А поміж тим уперто і невідступно ставить світові ті ж запитання про невідповідність мрії і повсякдення, і сама ж, шукаючи відповіді, з болем дістає її, стікаючи "краплею по склі"..., почуваючи себе "голосом у чужій душі".

Живе і працює в Івано-Франківську. І пише. Поки що лише в записник.

 

ДАВНИМ-ДАВНО

Давним-давно

Коли лиш сотворивсь цей світ,
Скликав до себе всі країни
Бог Саваоф - старенький дід.
Скликав народи він для того,
Щоб їм таланти роздавати.
Та не зійшлися всі одразу,
Прийшлося декого й чекати.
Було тут галасу і крику
(Для гурту це - не дивина),
Та враз почувся глас Владики -
Вже роздавати почина.
Про те не буду говорити,
Який кому талант діставсь
Та всі роздавши, наш Владика
Немов оторопілий став:
Десь аж в закутку піднебесся
Стояла дівчинка одна
Й тихенько слізоньки роняла,
Була зажурена й сумна.
І запитався Бог Всесильний:
-    Маленька пташечко, хто ти?
-    Я - Україна, тільки нині
Ти обминув мене, прости...
-    Не плач, дитино, не журися,
Для тебе маю пісню я.
Ось подивлюсь... Не помилився?
Ні, глянь ось - пісенька твоя!
Сподобалась? То ж на здоров'я,
Співай її на всі світи.
Ну, до побачення. Пішов я.
Всю Землю ж треба обійти.
Вкраїна личком засіяла,
А сліз неначе й не було!
І дзвінко-дзвінко заспівала,
Її почуло все село.
І всьому світові на диво
Ту пісню підхопили всі.
Той спів натхненно і щасливо
Лунав усюди й звідусіль.

1993

 

* * *

Я не маю страху,
Я не хочу нічого боятись.
Буду вірною тим,
Хто повірить у мене колись.
Хочу литись дощем
І з усього лихого сміятись,
І будити вогонь,
Щоб байдужі серця зайнялись.

* * *

Скінчився день.
Годинник тихо цока,
В вечірній млі погасло сонця жорно,
І хмари блудять в місячних потоках,
І кривляться в вікно моє потворно.
Дрімає сон на трав'яній перині,
Єдиним ставши у своїй подобі.
Й здається, що уже він сам віднині
Не збудить ранок у нічному гробі.
Завіса ночі тисне на повіки.
Та промінь сонця розірве цю темінь
І спалахне від ранку і навіки,
І буде день. Ти можеш бути певен.


* * *

Кличе, і кличе, і кличе...
Дражнить, сумує і мріє
Голос, сумний тихий голос.
В небі журливо курличе
Голос моєї надії.
Манить і манить, і манить -
Вказує волі простори
Голос, сумний тихий голос
Відлунням гірським мене вабить
І ніжно хлюпоче, як море.
Крикне і крикне, і крикне...
Вмить роздираючи тишу...
Враз він до галасу звикне
Й сонно діброви колише.
Звуки і звуки, і звуки
Ріжучі, гострі і вільні
Ловить і зв'язує руки
Ніби до того і сильні.
Кличе в дорогу з собою
Голос, сумний тихий голос,
То чужий, то знайомий до болю.
І сміх обійнявся з журбою:
Це ж кличе напевне той голос
До змагу за щастя, до бою.


* * *

Крізь будні, крізь злиденні сірі дні
Ти йдеш, щоб пробивати ту дорогу,
Не йшли якою бурі навісні,
Що нищать все в тобі й навкруг потроху.

Ти йдеш - і все вщухає у тобі.
Здається, що вже вільний від житейських пут.
Та раптом - біль! І знову дні в журбі,
Бо знову кут. Глухий бездумний кут.

Той біль вже пророста в тобі корінням,
Що роздирає душу й ранить тіло,
І ти втрачаєш мужність і терпіння,
І дієш так невпевнено й невміло!

Ти намагаєшся розгледіти, впізнати
Ту таїну, першопричину болю.
Тобі не терпиться, не можеш більш чекати,
Бо натерпівся вже і так доволі.

Це так! Я знаю певно. Добре знаю.
Бо ти - то я. Душа. Частина тіла.
Тебе щодня у собі я вітаю.
І хочу, щоб не раз іще зустріла.

Для мене ти - і сповідь, і причастя,
Політ до хмар і до землі падіння,
Ти - моє горе і моє ти щастя,
І величі нелюдської творіння.

Ти - я. Я - ти. І все це є однако.
І - разом ми. І, значить, перемога!
І, значить, нам попереду - відзнака
Від мудрості. Від вічності. Від Бога.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм