Вівторок, 19 вересня, 2017

7.29. Петро Клим - спогад

Петро КЛИМ

Петро Клим

У ВАГОНІ
(спогад)

Дзвінко стукотіли важкі колеса вагонів, весело шипів паровоз і у весняну даль мчав поїзд. Перед вікнами пробігала ледь покрита травинками земля, швидко мелькали дерева, ще чорні і похмурі, але вже оживаючі, зігрівшись в купелі весняного сонця. І все те зникало десь далеко на обрії, ховалося за гори, а звідти, ніби боязко, ступала весна-чарівниця.

Все кругом здавалося прекрасним, веселим, всміхненим. Десь далеко за вікнами співали ранні голосисті пташки, і це оживляло душу, викликало потаємні думки, мрії, надії. Вони впліталися в радісні дзюрчання весняних потоків, із звуками весни, що пробудилася. А небо синіло і здавалось чистим, прозорим, глибоким. Вся ця чарівна краса зливалась із шипінням паровоза, стукотом коліс поїзда, який мчав у весняну далину на Калуш.

В ньому вирувало життя, збуджене весною. Сміялись і жартували одні, співали другі, а інші, замріяні, дивились у вікна, про щось тихо шептались, перехоплювали замріяні погляди своїх супутників, а, може, закоханих. Я дивився на людей, на обличчях яких були відбитки весни, щастя, взаємного розуміння, і десь в глибині душі, може, заздрив. Дивився на далекі простори, що прокидаються із зимового сну, а перед очима, у моїх думках була ти, ніжна і щира. Я леліяв тебе, як леліє квіти весняне сонце, пригадував кожне твоє слово, в думках цілував тебе, хоч наяву боявся це робити, боявся, щоб не згубила ти свою ніжність, доброту і щирість. І знову чув твій голос, голос твого серця, що зливався із звуками зникаючої у кутку пісні "Доле ж моя, доле, чом ти не такая." Раптом заговорили струни бандури і мело-дійний голос літнього чоловіка заспівав: "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами.". Йому допомогла молода чарівна дівчина, чи то жінка, своїм чистим, щирим голосом. І заспівав тихо весь вагон. Це була щира розмова з великим поетом, з його думами. І в цю хвилину, напевно, кожен згадував свою долю, оплакував важке життя великого Шевченка, низько схиляв перед ним свою голову. А по обличчі старого діда, який сидів біля мене, котилися сльози. Хто той бандурист і та молода жінка, хто той старий, сивий, опалений життям дід, чого він мовчки плакав - не знаю, але знаю одне: вони залишили в моєму серці глибокий слід, ще більше збудили любов і шану до Шевченкового слова. І я вдячний їм.

Коли затихла пісня, не знаю, але відчув, що жаль і досада брали мене в свої обійми. Можливо, ще і тому, що не було тебе біля мене, що ми розлучились і ти залишилась там, у Коломиї, щоб завтра розпочати свій трудовий студентський день. А, може, пережиті пісні будили той неспокій, сум і мрії. Можливо. Та все ж ти приходила до мене на крилах пісні, з думками про весну, із спогадами про моє голодне босоноге дитинство. Ми знову ніби ходили по місту, про щось розмовляли, щось не договорювали, чогось ніби боялись, чи щось замовчували. Все те зникало і знову була пісня і сльоза старого діда, і стук коліс, і за вікнами воскресаюча весна і мрії. І з мріями знову поверталися наші розмови про життя, майбутнє. Так, саме про майбутнє весни, навчання, праці, наше життя. А яким воно буде? Хто знає. Це покаже майбутнє.

Ці думки приглушили звуки пісень, розмови пасажирів. Вони сплели в єдиний вінок поля і гори, весни і життя, пісню і гудки паровоза і ніби закрутили у стрімкому вихорі. І раптом перед очима винирнув перон калуського вокзалу і твій образ зникає з моєї уяви, ховається десь далеко за вершинами гір, а, може, у ранні весняні квіти, щоб потім з їх запахом повернутися знову до мене. І я тихо шепчу: "Прощай..! До зустрічі, люба.".

Калуш, 28.03.1955 р.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм