П'ятниця, 20 жовтня, 2017

7.28. Михайло Скавуляк - Ненине сонечко

Михайло СКАВУЛЯК

Михайло Скавуляк

НЕНИНЕ СОНЕЧКО

До нашої хати в маленькі мальовані віконечка тихого ранку прилітають мелодійні звуки черемошових хвиль, а ненине сонечко викотиться з-за волоського берега, покупається в чистій воді і вибіжить на чисте небо. Моя неня ніколи не засипали досвітку, а коли зійде Боже сонечко - помоляться до нього. Вони говорили, що сонечко дає усім жити на землі.

В нашій хаті був ткацький верстат. Неня водно, а особливо зимою, ткали полотно, рушники, скатертини, верети. Коли сідають за роботу на верстаті, в їх руках бігає маленький човничок, як та маленька пташка, що кожної хвилини залітає до свого гніздечка, коли годує своїх маленьких пташенят. Зранку сонечко забіжить в маленьке віконечко, сяде на полотно, пощипає своїми косими промінчиками за ненині оголені руки і вибіжить з хати. По дорозі зачепиться за яблуневу галузку дуже старої яблуні, що росте на розі нашої хати, і вибіжить на середину чистого неба. Коли сонечко зачепиться на хвилину за високий горбик, що в Кутах на Яні, то ми всі знаємо, що це полудень. Я сиджу у запічку і на деркачі намотую на цівки з великого клубка тоненькі ниточки для човника. Аень за днем проминуло літо. Сонечко на осінь повернуло, посунулося на краєчок неба і вже котиться по зеленій смеречині Буковинських Карпат, а коли воно спускається з горбика на Яні, то в нас уже надвечірок.

Сонечко подарувало нам золоту осінь. Наша Гнилиця, що так весело котить свої дрібненькі хвилі поміж вербами, майже кожного ранку вкривається сивою мрякою. Бабине літо з тоненьких ниточок плете мереживо з літаючого павутиння.

Неня винесли з піддашя терлицю, тіпають сухі горстки конопель на прядиво. Роботу, яку треба зробити сьогодні, не можна відкладати на завтра, можна відкласти вечерю, а роботу - ні.

Мої неня розповідали мені про свої молоді роки, своє дівоцтво.

-    Це було давно. Ми, молоді дівчата і хлопці, збиралися популуд-ню в неділю і свята до Народного дому. Яка то була файна молодь! Долоні дівчини пахнуть цвітом пшеничного поля, личенько палає китицями червоної калини, губоньки сміються пелюстками білої лілеї. Молодь забавлялася. Ходили на вечоринки, на передвеликодні маївки. Гарно співали. Юрко Паламар, найвищий чоловік у селі, тримає за окривкою два великі желізні ключі від дверей Народного дому. Не відчиняє - чекає на музику.

Дівчата і хлопці збираються у коло і ведуть всілякі розмови, жартують, співають пісень.

Десь за поворотом чути голос скрипки, це йде Юрко Волошинюк. Йде музика. Юрко Паламар відчиняє двері Народного дому. Перший танець аркан, потім гуцулка, а відтак легонькі танці: полька, краков'як. Непомітно пробігає час, сонечко котиться до заходу, своїми промінчиками позолотило хрест на церковній бані, проминуло Високий горб, покритий зеленими стрункими смереками та високими соснами, спустилося вниз. І за Капрелюковим садом втопилося у Рибниці. Надворі посутеніло, - надвечір'я. Затрубила трубка - танці закінчилися. Коло церкви на дзвіниці забамкали дзвони, закликають на вечірню молитву.

Коси моєї нені вбралися білим цвітом вишневого садочка, а неня згадують народну мудрість: "Молодість не купиш, старість не продаш". Життя відходить, як те шумовиння, що пливе по нашій Гнилиці, коли вона переповнюється дощовою повінню.

Пам'ятаю, мій вуйко Микола говорив: "У твоєї нені на правій руці дуже нерівна долоня, вся у зморшках, як у твого дєді на прошивці зрібної сорочки. Але тією долонею твоя неня робить усі домашні і господарські роботи. Вона файно пряде пряжу, робить полотно, вишиває найкращі вишиванки, спече гладенький буханець хліба, загладить рівненько стіну перед білінням, не кожний чоловік зможе так рівненько загладити стіну рейбачкою". Неня розповідала мені, як була маленькою, то попарила долоню киплячим молоком.

-    Моя долоня довго не заживала, кровоточила, боліла дуже. Потім засохла, поморщилась. З своєю долонею буду доживати віку.

Моя ненька молодою повдовіла, наш дєдьо з Першої світової війни повернувся інвалідом. Помер ще й п'ятдесяти років не прожив. Залишились у неньки нас два хлопчики малі та старенька дєдива ненька, наша бабуся. Тож ненька бідувала з нами. Сама сапала, косила, жала і молотила, орала і возила.

Сваталися до нашої неньки, бо молода була, гарна і роботяща. В господарстві був потрібний добрий чоловік. "Та чи добре буде моїм дітям?" - думала ненька, і не зважилася на друге заміжжя. Залишилася до глибокої старості удовицею. Вивела нас у люди, допомагала, чим могла, доглядала онуків, тішилася ними. Тяжко переживала ненька, як комусь з дітей гірше жилося. їй хотілося, щоб діточі долі були однакові. Як когось доля на якомусь відрізку життя образила, - неньчине серденько гірко плакало. Неньчине серденько до кінця своїх днів лиш добра хоче своїм діточкам. В неньчиному серденьку немає місця на образу на своїх дітей, в ньому - тільки добро. Як би було файно, щоб діти своїй неньці подарували хоч якусь частину того добра, що вона подарувала їм.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм