Субота, 23 вересня, 2017

7.23. Калина Ватаманюк - Цвіт вишневої гілочки

ЦВІТ ВИШНЕВОЇ ГІЛОЧКИ

Великодне небо над моєю Україною високе і бездонне, як Єрусалимські небеса над Голгофою. Ця голубінь небес послала мене на зелений острівець землі прикарпатської, аби я скупала свою душу у великодних вишнево-яблуневих пахощах цвіту, охрестилася під високими святими куполами сільської правічної церкви Святим Духом, причастилася Кров'ю і Тілом Христовим і червоними гронами калини прикрасила свою вишневу Україну. Моя свята Мама назвала мене Калиною, аби, казала, у пахощах травня вічно цвіла, а у гарячих вереснях напувала світ червоними гронами.

-    Єк то? - питала я.

-    Бог знає, єк, - коротко відповідала вона, убираючи мене у білу зрібну сорочину на Великодню службу. - Вишня цвіте і не питає, єк. Сонечко сходить і заходить - і не питає, єк. То Бог усе тримає у руках, усім керує. І тобою керуватиме...

Десь у далеких світах мого святого дитинства загубилася біленька конопляна сорочина. Бо у тих далеких сивих світах я ще не уміла знати, що на верховинах літ своїх шукатиму у маминій різьбленій скрині цю до болю милу мені ангельську одежину, як найдорожчий земний скарб. Стою над відкритою скринею, у яку скапує солона сльоза, бо немає моєї вибіленої сонечком, намоленої дитячими молитвами біленької сорочечки, як немає мого світанкового безтурботного дитинства. З скрині пахне правічністю і полотнами, а серед них усміхається до мене мамина сорочка синіми хрестиками квіточок. Квіточки дивляться на мене маминими живими очима, і я беру цей скарб до рук, ховаю у пахучість цієї святої білості своє стомлене роками лице і припадаю на коліна перед великодними небесами:

-    Спасибі тобі, Господи, за мою святу Маму. Спасибі за Великдень, який викупав для нас у білих туманах вишневих садів і поклав у чашу нашої душі. Спасибі за Великдень, це єдине високе свято, яке веде нас на старі цвинтарі поклонитися предкам і роду, аби не змаліти серцем і не загубити себе у цьому світі.

...Мамо, мамо, моя люба ненько, мій невмирущий оберіг, моя вічна Молитво, лягли у сиру могилу і лежите уже крізь весни і зими під камінним хрестом. Хіба не Ви учили мене, що ніколи не помрете, а тільки перемінитесь, аби перелетіти, як журавка, з землі у небеса?..

Ненько моя, ненько, мій сивий болю, Ви покинули нас усіх у цих білих світах, аби наші дороги через Великдень тепер уже вічно повертали до Вашого гробу, де під хрестом в ізголов'ї Вашому світ по-іншому бачиться і де серце прозріває до осягнення тайни Престолу Отця, Сина і Духа Святого, а душа до світлого Воскресіння.

Ненько моя, моя свята Мученице, моя мозоляста Страднице, хіба Ви могли умерти, якщо внуки, правнуки усміхаються сьогодні Вашими очима воскреслому Христу, радісним небесам, і я, убравшись у цей високий Великодний день у білі м'які шовки Вашої конопляної сорочки, сяду під тополю біля нашої хати і буду говорити з Вами, як жива з живою. Бо ж Воскресіння на землі!

...Як ця тополя біля хати виросла, питаєте? Ну, звичайно, мамо, Ви не пам'ятаєте, як. Бо коли Ви покинули цю квітучу землю і лягли під цвинтарний хрест, осиротивши усіх нас, білий журавлик чудом насадив на нашу хату маленький прутик тополі. її вікна сумно дивились на дорогу і поля. Тоді небо з журавлями надумало удихнути у сум нашої осиротілої оселі життя - і зазеленіла на хаті тополька. Люди чудувались і казали, що то покійна Катерина тополею стала. Ми сприйняли цей дарунок неба, як присутність Вашої невмирущої душі і вістку з вічності від Вас - взяли топольку і посадили її край дороги навпроти вікон уже нашої хати. Деревце настільки зраділо такій турботі, що віддячувало нам щорічним гінким ростом. Я не знаю, чи десь так швидко ростуть тополі до неба, як виросла, мамо, наша тополя. Вітри виспівують у її тріпотливому листі сумні пісні, нагадуючи нам про Ваше сумне земне життя. Я тулю свою голівоньку до могутнього тополиного стовбура, обіймаю його стан, як Вас у дитинстві, і бачу, як по голубих небесах пливе наш з Вами, ненько моя свята, далекий-далекий Великдень.

...У тій святій Днині я тримаю у своїх маленьких долоньках писанку, яку мені дала матка - то знак найбільшої радості і найсвітлішого свята у моєму дитячому житті. Мої босі ніжки топляться у зелених молодих травах та жовтих сонечках кульбаб, а наді мною стільки пахучої вишневої білості, як сьогодні. А у тому маєві білизни море рудих хрущів, яких сьогодні не знайдеш навіть зі свічкою. Ви піднімаєте мене на руках, нахиляєте гілку розквітлої вишні до мого чола і я у своїй білій сорочечці зливаюся з вишневим цвітом і сама стаю маленькою квітучою вишенькою. Наші душі світяться до неба, до Бога, до Воскреслого Христа великими ясними сонечками - ми відчуваємо себе вічними і невмирущими, як ці сині небеса, що розпростерли над нами свої голубі куполи.

Уже тоді, на Ваших, ненько, руках, небо цілувало моє маленьке серденько променями Господньої любові. Ви піднімали мене високо-високо, до неба, до Христа, струшували у моє чорне великодньо причесане волосся рудих хрущів і так казали, наче книгу долі моєї писали: "...оце віддам тебе Богові на службу і опіку". А мені що до того, аби лише на Ваших теплих і надійних руках...

Нові весни, нові Великодні виколисували мої літа то уроками болю, то Світлом Божої правди й істини, що життя з Христом таким і повинно бути, що Воскресіння не буває без болю і смерті. І зупинялось серце на слові недовимовленому і плач мій недоплаканий переходив у мовчання, і бігла я до своїх білопінних яблунево-вишневих садів, аби вони взяли на свій цвіт мої болі, бо Ви, мамо, уже не могли цього зробити - склали свої руки навхрест і пішли спочивати на цвинтар.

Я мусила сотворити свій світ і заховати його на саме дно серця. Там, у тому світі сердечному, де співали хори ангелів, вибрунькову-валось моє слово, яке убирала у віночки сонячних промінчиків і виносила з серця у світ. Стану, бува, між небом і землею, між хрестами і зорями, та пускаю ті віночки по колу сонячному, аби наживилися ще й променями Божої любові. А сама... А сама доростаю серцем, як тополя край хати, як висока дзвіниця хрестами серед мого села, до неба, до Христа, до Престолу Отця. Бо тільки звідти, як і з Вашої, мамо, могили, і Україну бачиш по-іншому, і себе у ній, і родину...

Я часто припадаю, мамо, на коліна перед небом і прошу:

"Господи, дай мені таке слово, аби було викресане з Совісті, з Променя Серця Твого, з Любові святості Твоєї, з Світла Воскресіння Твого, аби воно мало таку силу, щоби воскресило душі наших предків до раю Твого, аби воскресило мою вишневу Україну до Твого Світла і Твоєї Істини. Нехай святі чуття несуть кожного сьогодні, у цю високу Великодну днину, до воскреслих небес духу, аби колись воскресли у своїх дітях і внуках Любов'ю, Гідністю і Святістю.

Життя, мамо, перевіяло усе дріб'язкове, переорало борознами літ не лише чоло дітей Ваших, але й серця наші. Ми бачили, як падали святі хрести з куполів нашої сільської церкви і як плакали журавлі, кружляючи над нею, як над пекельною безоднею. Душі померлих предків, що в гробах лежали, ужахнулися. Вони кружляли у дикому танці з журавлями, як чайки голосячи: "Хіба ми вам не залишили правди, як жити?.."

Ми не писали писанок і не святили веселих кошиків з великод-ними дарами. Люди не хрестили дітей і вербові котики ще довго не тягнулися до чола неба, не горнулися до наших грудей у Вербну неділю. Ми помалу, мамо, забували слово, яке усім усі матері нашої України колись казали, щоби в усіх нас був Бог у серці, щоби ми могли жити, як квіти цвісти. Ми розучилися захищати себе хресним знаменням

-    і сили чорноти, як круки, обсідали наші душі.

- Ми з вічності посилали вам світло правди...

Так, те світло торкалося того, хто зумів створити свій світ у собі

-    він уже міг світити сонечком у пітьмі. Таких ставало все більше і більше, бо праведні і святі наші українські матері з раю засвічували у душах дітей своїх на землі зорі прозріння. І возродився з руїн бездуховних Дух України, дух роду і народу. Тепер, мамо, у нашому краї дітей ведуть на першу Сповідь і Причастя, як Ангелів у білих-білих сорочечках.

У нашому краї, мамо, журавлики радісно сплескують широкими білими крилами над куполами нових блискучих храмів, що тягнуться до Бога і витягують своєю силою нас, усіх живущих, за собою.

Мамо, моя свята Мученице, спасибі вам за обереги... Ви учили мене завжди, в усі дні земних доріг, ловитися за небеса, бо тільки вони дають силу гідно долати перевали долі і сповідь на верховинах життя складати Богові совістю.

...Так, вітри літ перевіяли усе безцільне і пусте, що не дає плоду. Тому під дзвін торжественних великодніх дзвонів, що злітає до небес, я долучаю і дзвін власного серця, який хай злітає до Отця, до Воскреслого Сина й Духа і постелиться на їх олтар словом-молитвою:

-    Господи, дай мені світити у днях моїх там, де темно.

-    Дай мені, Господи, нести радість там, де туга і сльоза топлять душу у відчаї.

-    Дай мені, Боже, стати любов'ю там, де панує злоба й ненависть.

-    Боже, дай мені постелитися Вірою у тому домі, де торжествує невір'я.

-    Скажи через серце моє, Ісусе, таке слово сущим на землі, аби воно воскресило їхні душі до безсмертя, аби, коли Ти прийдеш судити живих і мертвих, вони могли стати по правиці Твоїй і з радістю сказати:

-    Ми любили, Господи, Твоєю любов'ю світ і усе живе під небесами.

-    Ми прощали ворогам, як Ти прощав...

-    Приймай, Господи, нас, дітей Твоїх, до Свого небесного Дому.

* * *

... У білому цвітінні вишнева гілочка вітається з радісним великоднім небом і лагідно торкає моє чоло. Я ховаю своє стомлене літами личко у цю молоду небесну пахучість і стаю маленькою-маленькою, як у мами на руках. То нічого, що життя іде до заходу. Мені так, Господи, добре бути на землі Твоєю дитиною...

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм