Четвер, 23 листопада, 2017

6.8. Олюська, Оля, Ольга Михайлівна...

ОЛЮСЬКА, ОЛЯ, ОЛЬГА МИХАЙЛІВНА...

-    Агій Олюсько, де запропастилася?! - гукала стара Іваниха Моро-зичка (так по-вуличному звали Ганну Сайнюк) до своєї внучки.

-    Іду бабко, іду. От тільки перев'язку закінчу котикові, - відповідало десь із-за хати проворне дівча. Хутенько бігло до бабусі і вже захекане кидалося на шию.

-    Не гнівайтесь, хтось Мурчикові ніжку перебив, от я і лікую його. А як виросту - лікаркою стану. І вас з дідиком лікуватиму, померти не дам.

-    Коби Бог дав, - думала про себе старенька, гладячи червоно-сонячну голівку своєї Олюськи. А відтак приказувала:

-    Ох дитино, дитино, гірко тобі, сиротиночці. Без мами ростеш...

А дівчатко все міцніше і міцніше тулилося до своєї рідненької. І до школи замість мами бабця повела. Вчилася Олюська дуже добре і мріяла про медицину.

Чотирнадцятилітньою подалася до Коломиї. Непривітно зустріло місто маленьку сільську людинку. Ледве допиталася, як потрапити до медичного училища. Поступила. Ловила на заняттях кожне слово викладачів, старанно готувалася до них, а найбільше полюбляла практичні. Тут уже почувала себе впевнено: легкі руки, велика любов до людей, бажання полегшити їхні болі робили своє.

А на канікулах бігла у селі на колгоспне поле в'язати снопи (треба було десь копійчину заробити). А якось один із місцевих парубків під вечір почав виспівувати: "За лісом, за полем далеко там щастя моє, червона хустина заснуть не дає". Не звертала уваги, вправно як у тій пісні "в'язала росяні снопи, колиски зривала з кожної копи", аж поки сусідка не сказала:

-    Чуєш, Олю, це тобі співає той красень, бо тільки ти одна серед нас у червоній хустині.

Зашарілася, опустила додолу очі. А думки так і снували у дівочій голові одна за одною: "В чому поїду вчитися, вже набрид цей осоружний бушлат! Дівчата мають пальта, а я? От отримаю у колгоспі платню, продам щось із продуктів, додам літню стипендію та й куплю й собі пальто". Яке то було дороге перше пальтечко! (Мала потім і дорогі, з хутряними комірами, але те понині пам'ятає). Хотіла, щоб у Коломиї всі звернули увагу, але кому яке діло у місті до сільської юнки.

Закінчила медичне училище. Велике бажання було вчитися далі, бо й викладачі казали, що має обдарування, але. "Якби-то мама була, - думала, - а бабка і дідусь постаріли, немічними стали, куди їм утримувати улюбленицю свою ще 6 років у вищій школі?" І поїхала Оля (за направленням) у село Барвінкове Верховинського району.

Важко було спочатку: люди не довіряли такій молодій "дохторці". Але коли надала першу медичну допомогу літній людині, а потім немовляті, повірили у неї. Безвідмовно у дощ і вітер, сніг і мороз, вдень і вночі йшла на виклики. Працювала сумлінно, бо дуже любила свою справу, відданою була. І слава про молоду лікарку швидко облетіла гуцульське село.

Тут і долю свою зустріла - вродливого Дмитра. Видно, бабусина молитва до Бога дійшла. У цьому чудовому селі і двох дівчаток-кра-сунь народила.

А у сни часто приходили рідні Кобаки. І коли Світлана і Людмила підросли, переїхали всі у мамине село. Побудували з чоловіком ошатний будинок біля гостинця, поодружували дочок, онуків, чотирьох хлопчиків, діждали. А вона все така невгамовна, все в роботі, ніби і років тих немає. І до Косова їде щоденно на роботу, адже Ольга Михайлівна - голова ради голів профкомів працівників охорони здоров'я району, і у відділі швидкої допомоги працює. А у селі і колядників організує, і у Маланку піде, і не забуває, коли у когось із колег чи сусідів день Ангела... А коли хтось звернеться за медичною допомогою (а звертаються мешканці Залісся часто) не відмовить. Бо такий вже характер має, таку вдачу Ольга Михайлівна Бельмега. У неї вже був не один ювілей. Але й дотепер вона по-дівочому струнка, жвава, щоранку обливається джерельною водою. А вода у наших Кобаках ох і студененька...

А вже найстарший онук Сашко в молодість ввійшов, студентами мед академії стали, за ним два Дмитрики, на честь дідів названі, радує в школі і вдома підліток Володя. А ми сусіди, кажемо цій жінці:

Снаги і творчості - не позичати,
А здоров'я хай джерельцем б'є.
І зозуля, та сива зозуля,
Многа літ хай їй накує,

Нехай Всевишній воздасть сторицею Ользі Михайлівні за все добре, що вона зробила людям.

Ірина САВИЦЬКА

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм