Понеділок, 24 квітня, 2017

6.4. На те вона і мрія

На це потрібно було зважитись. До цього потрібно було прийти через переосмислення чималого життєвого шляху.

Та сталося саме так: на чергових партійних зборах Марія Іванівна Гоменчук, узявши слово, сказала, як відрізала: "Від сьогодні я іду до церкви!" Збори перестали бути зборами. Здивування, гомін ... І серед багатоголосся можна було збагнути найсуттєвіше: "Ми її втратили"... Таку надійну і працелюбну. Таку безвідмовну. Високого професіонала, про які питання не йшлося б. Як, стільки літ бути в рядах ідеологічних бійців, вести за собою і раптом, ні з того ні з сього, без будь-якої видимої причини зважитись на ось таке? Стільки десятиліть навчати дітей не тільки азів грамоти, але й з душевним трепетом вимовляти імена основоположників "найсправедливішого" у світі ладу і зробити такий відчайдушний крок?" Як стверджує моя співрозмовниця, все було саме так чи навіть з драматичнішими відтінками. Але хіба й апостоли свого часу не полишали все, як стару одежу, і не йшли на поклик Христа? І хіба будь-хто не має права на свій осмислений і вистражданий вибір?

Якщо здатний відчути, можливо, швидше, ніж побачити справжнє Світло, котре живить, надихає, дарує крила пориву до вищого, гідного,

до чого, власне, ми всі й покликані ...

* * *

Отже, це сталося. Саме те, що можна вважати другим народженням. А що ж було потім?

- Нічого аж такого ... - Марія Іванівна ніби роздумує вголос, даючи оцінку тим вже давно прожитим дням. - Люди поговорили і перестали, бо побачили мою правоту. Так само сходило сонце над моїми Кобаками, як і до того, буденні справи поглинали чимало сил і часу, але душа ... Вона літала! Звільнена, радісна, наче весняна ластівка ширяла в піднебесних просторах.

І що найважливіше, авторитет багатої життєвою мудрістю сільської учительки від такого вирішального кроку не похитнувся.

Почала ходити до церкви, не ховаючись за чужі плечі, співати в хорі, - розповідає Марія Іванівна. - А тут розпочалось будівництво Божого храму на горі Сокілець. Голова новоствореної церковної громади Микола Миколайович Букатчук попросив вести облік коштів, які жертвувало село на цю благородну справу, і тих робіт, які виконувались.

Але не тільки. Ще лише готувалася площа під будівництво, а вона разом з усіма однодумцями, котрих полонила ця смілива ідея, виходила на багаторазові толоки, як сама згадує, "то з граблями, то з веріткою ...".

А потім завезли матеріали на фундамент, спорудили його, Марія Іванівна і сьогодні може відкрити журнал обліку на потрібній сторінці і розповісти, скільки і чого було придбано, за яку ціну, яка бригада заїжджих бетонярів працювала, скільки односельців їм підсобляло, хто саме і скільки днів трудився на прославу Божу.

Те ж саме на кладці стін, на встановленні хрестів на сяючих тепер куполах ...

Час від часу працювали заїжджі будівельники. А раз люди з інших сторін, як мовиться, то про них потрібно було потурбуватися, щоб після нелегких трудових годин вони мали змогу відновити сили.

Якось збіглися жінки, наготували вареників нашим робітникам. Роздаємо, згадує моя співрозмовниця, - як прийнято, по тарілках. А вони відразу заперечили: "Працюємо разом і їмо з однієї миски. Ми ж брати ..." І так було гарно від цих слів, так радісно на душі, що є на світі такі вродливі, такі золоторукі сини, які трудяться на відновленні святинь. Пізніше трапилась нагода зустрітися з матір'ю цих натхненних будівничих, від щирого серця подякувала їй за те, що народила і виховала таких працелюбів. А матуся їхня - така щаслива і окрилена дорогами своїх синів, мовила, що Сам Всевишній дарував їй таке щастя, що виросли вони здоровими, що прилучились до Божої справи, то ж за все дякує Творцеві. Так, людина сама по собі мало що може. Та коли освітить її висока мета, то стає здатна гори переставляти.

Такою горою виявилося будівництво церкви у такому незвичайному своєю історією селі, та ще й за такої несприятливої економічної погоди, яка існує від початку створення нашої держави.

Бо ж руйнування святинь, як відомо, ставалось з колишньої державної волі, відновлення ж ведеться здебільшого зусиллями релігійних громад, простих трудівників, чимало з яких і постійної роботи не мають, та на добру справу жертвують, що лиш можуть: і кошти, і свій труд.

І, мабуть, вже в тому, що за цю нелегку справу узялись люди таких високих устремлінь, такої вистражданої віри, як головний будівничий Микола Букатчук, проявилось Боже провидіння.

А Марія Іванівна, у чиїй біографії не лише декілька десятиліть нелегкої педагогічної праці, але й 5 літ сільського головування, стверджує:

Мені легко з людьми, бо до кого не звернусь, усі мене розуміють і підтримують.

Та й хіба може бути по-іншому, як пів села - її колишні учні, як чимало людей пам'ятає, що коли була Марія Іванівна сільським головою, кожному старалась допомогти і захистити. І все таки багато кому з нас важко уявити, якої ваги ношу підняла на свої плечі ця звичайна з вигляду жінка у зрілу пору свого життя, які нелегкі будні і свята собі запрограмувала.

Бо навіть для того, аби в неділю чи свято була відправлена літургія, саме вона мусить потурбуватися, щоб у дзвіниці, де відбувається Святе Таїнство вже майже 10 літ, було затишно, а в зимову пору - ще й не холодно.

- Маємо доброго пароха Михайла Голомеджука, - ділиться співрозмовниця. - Відколи церква будується, відтоді і він з нами. А на самому початку ... знаєте, що нам сказав о. Михайло? Таку народну притчу, що коня не годен догодувати вівсом, корову - конюшиною, а попа - грішми. То ж дав слово, що всі пожертви та доходи від богослужінь та обрядів будуть спрямовані на потреби будівництва церкви. І слова дотримує. Душу вкладають у кожну літургію дяк Микола Атаманюк, керівник хору - Микола Марфей, усі, хто любить церковний спів. Потягнулися до церкви люди, і що особливо радує - молодь.

І це добрий знак того, що будується й духовна основа церкви.

* * *

Так вже людина, видно, влаштована, що в зрілому віці все зрим-іше проглядаються перші враження на її життєвому шляху. Одне із найвиразніших із них для Марії Іванівни - бабусині молитви під іконами, вогники запалених свічок та лампадок ...

Подумати лишень, що попри всі, сказати б, планетарні біди, ота невтомна земна трудівниця, бджолі уподібнена, жила завше із Богом, покладаючись на Його милість і ласку. Жодної справи бабуся не робила, не помолившись, не порадившись із Творцем всього сущого. І стільки років цей спогад жив у свідомості Марії Іванівни неоціненним духовним скарбом. І ось, коли прийшла пора переосмислення власної долі, життєвої програми, оте давнє, приховане освітило душу життєдайним сяйвом і сповнило її неземним трепетом: так ось у чому справжня цінність нашого земного існування! Жити у згоді із Богом, виконувати Його Святу Волю і бути вдячним за всі випробування, які нам посилаються згори. І тому не дивуюсь, що люди горнуться до цієї незвичайної долею і життєвим призначенням жінки, у кого на особливому місці ясніє гора Сокілець, на якій заново, наче Фенікс із попелу (а церква тут у роки більшовизму справді згоріла), постала нова святиня,

засяявши на всі сторони світу своїми променистими куполами.

* * *

Під час чергової зустрічі з головним персонажем цієї розповіді я запитала:

-    А як сприйняли Ваш вибір рідні Вам люди?

-    З розумінням. Тоді ще жив мій чоловік Федір, до речі, теж учитель. І з ним теж в останні роки життя відбулося, сказати б, озаріння. У критичний для нього час у сні було йому оповіщено точну дату його кончини. Можете собі уявити, як ми всі за нього хвилювалися. Просити Бога, аби продовжив віку, у нього ж, чоловіка мого, було стільки незавершених справ! Та й він сам у своїх молитвах пообіцяв, що коли не піде за межу, то на Різдво буде на літургії у церкві. І так було.

Не помер мій Федір ні тієї пам'ятної для нашої родини днини, ні через рік, а через три. Впав у Різдвяні сніги, у високі замети. А душа його, вірю, десь поруч зі мною, бо звідки б стільки сил не раз бралося?.. Дочка Ганна і зять Василь - освітяни. Є дорослі онуки. І від сина - також. Його втратила так несподівано, так немилосердно рано.

-    І що вдієш? - запитує Марія Іванівна риторично. І намагається знайти відповідь. - Життя дається людині згори і мусимо дякувати Богові за кожен прожитий день. Можливо, хтось інший опустив би руки, занурився б по вінця у береги власної туги, не хотів би знати нікого й нічого. Та я, на щастя, не з таких. Ще з дитинства пройшла нелегкий гарт, бо у 10 літ втратила матір, була разом з батьком, сестрою і братом та бабусею депортована на Україну з Польщі, хтось лише чув про операцію "Вісла", а вона в мою біографію увірвалася справжньою бурею ...

Так і дотепер залишилась у Марії Іванівни впевненість, що все, що випадає пережити людині, гартує її особливим чином, спонукає згадати про Бога. З його поміччю і пекельний вир перепливеш, в ріці не потонеш, з усіх бід вийдеш неушкодженим. Хіба не так було і з першими Христовими учнями?

- Не раз мені підказують, можливо, і з незлими намірами, співчуваючи, - зізнається Марія Іванівна: "І треба ото Вам себе так обтяжувати? Відпочили б, підлікувалися ...". Немає нічого страшнішого для мене, як замкнутися у чотирьох стінах. Бо мої ліки - в турботах не про власне благополуччя. Встигну, людоньки добрі, ой, ще встигну навідпочиватися!

Бо яке то, скажіть, життя, без справжнього діла, без поклику душі, без горіння, коли дні твої схожі один на одного, мов ті горошини в решеті?..

Коли людина народжується заново, згори, хіба може вона не виконувати волю Того, хто "все створив і всім управляє" і кожного з нас надихає на творчість і труд, даючи сили й натхнення?

Олена ГРИГОРАК, журналіст

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм