Четвер, 23 березня, 2017

4.2. Так було

Йшов 1939 рік. Зустрічали Радянську Армію з великою радістю, з квітами, вбирали арки квітами. Радості не було меж. Зупиняли польських біженців, які втікали від радянської влади. Це комуністи на чолі із Созонтом Букатчуком, який в той час ще не повернувся із польської тюрми за політичну агітацію, втілили в народі ідею боротьби за радянську владу, за добро і щастя народу.

Тоді, восени 1939 року, проголосували за приєднання Західної України до Радянської України. Це була велика радість, велике щастя.

Говорили, що вже ніколи не будемо служити чужим урядам, що будемо вільні, що діти у школі будуть вчитися українською мовою, бо польська держава поступово проводила політику спольщення українського народу. Навчання в школах велося на польській мові. Тепер вся молодь села пішла вчитися в школу. Старші вступили у вечірню школу - почалася ліквідація неграмотності. Треба було багато вчителів, бо їх у селі було дуже мало. Тому було прислано в село багато вчителів молодших і старших класів. Також готували вчителів із кращої сільської молоді. В Кобаках були підготовлені вчителі, які пішли працювати у гірські села нашого району. Це Сайнюк Афанасій Дмитрович, Ангеле-нюк Іван Григорович, Боднарук Євдокія Дмитрівна, Сайнюк Михайло Петрович, Сорохан Марія Петрівна, Сайнюк Марія Петрівна і інші.

Також було встановлено безплатне лікування, протезування зубів. Все здавалося дуже добре.

Але час показав і інші сторони радянської влади. Люди поступово почали бачити і негативні сторони. Потрібно було, щоб народ мав у що одягнутися, а цього не було. Не було нічого в магазинах. Дехто з молоді почав шукати роботи в місті, почали їхати на роботу в далекі міста України. Але тут зустріли одне розчарування. В магазинах було пусто, за всім люди стоять в чергах. Деякі поїхали на роботу в Донбас, повернувшись, розказували, що всюди бідно, що навіть на прожиття не можна заробити. їх сільські керівники зустріли словами: "Пішов ломбас на Донбас".

Перші зустрічі з простими солдатами заставили людей задуматись над тим, чому солдати такі злиденні, так погано одягнені? Почали збирати зерно для держави, і люди мусіли продати, хоч не всі мали зерно на продаж. Почали говорити, що Україна має такі багаті землі, а держава в Карпатах шукає зерна. А далі появились чутки, що по селах вночі приїздить чорна машина, яка забирає деяких людей в Сибір.

Завітала така машина і в Кобаки. Забрали жінок, чоловіки яких ще до того були арештовані. Забрали тих, над долею яких люди замислювалися: "Чом таких бідних було забрано? Що вони винні?", "Держава робітників і селян" почала виганяти людей в гори Карпати рубати ліс. Особливо важко було тим, хто мав коня. Тому, що треба було їхати на довший час і коням набирати сіна, а собі брати продуктів і там надворі варити, бо хати жителів гір були далеко. Це була зима, було холодно. Але коли в сільській раді села просились, щоб не піти, то ніхто людям не вірив.

Коли один сміливий Марфейчук Іван не пішов на роботу, його було засуджено на кілька років тюремного ув'язнення. Засудили і односельчанина Прокоп'юка Миколу, який не хотів продати державі 1 штуку худоби на м'ясо. Було, що голова сільської ради прийшов до селянина і сказав віддати одну корову біднякові, бо в цього було дві.

Люди привикли розпоряджатися своїм добром, бути вільними на своєму господарстві, бо знали, що працюють для себе. А тут прика-зали і треба так робити. Щоб більше люди боялися їх приказу, до них посилали по кілька комсомольців, які повинні були заставити зробити те, що приказують.

В 1940 році Радянський Союз готувався до війни з Румунією, щоб приєднати до Радянської України Буковину. Треба було жителів кількох десятків хат переселити від дороги, що веде до Рибного. Під примусом це було зроблено, хоч люди виконували це з плачами, бо старі хати вже не можна було скласти, а нові не було з чого будувати.

В 1940 році в селі було організовано колгосп ім. Марка Черемшини. Сюди вступають селяни, бідняки і середняки. Колгосп об'єднує землі під назвою "Толока", громадська земля, яку до того селяни орендували у тодішньому уряді - гміні, Задвір'я, Царина.

Першим головою колгоспу був Дупей Михайло Миколайович. Почалося колгоспне будівництво над потічком Гнилиця. Весна 1941 року була дуже дощова і холодна. Не все змогли висапати колгоспники і приватники. А тут війна... Багато поля залишаться у бур'янах, не висапаним.

Війну селяни зустріли по-різному. Всі знали, як гітлерівці ставляться до чужих їм народів. Всі були стривожені, бо знали, що мирне життя закінчилось і треба йти на війну. Комуністи і комсомольці почали збиратися в дорогу, щоб виїхати з села. Але німецькі війська своїм наступом скоро пройшли територію України і залишили позаду втікачів.

Деякі повернулися додому, інші залишилися працювати на окупованій німцями території. Наше село залишилося далеко від фронту.

Спочатку в село прийшли угорці, для яких селяни мусіли давати молоко, м'ясо. Людям вони нічого не казали, але їздили селом і заготовляли для коней сіно. їхню мову добре знав у селі Артем'юк Іван, і він з ними їхав усюди.

В той час у селі був обраний війт Подюк Микола Васильович, секретар Букатчук Андрій Дмитрович та радні. Появились і поліцейські: Петринюк Юрій, Гафтон Василь, Пецейчук Микола, Церков-нюк Іван і інші...

Вони жорстоко віднеслись до окремих колгоспників і комуністів. Накінець, прийшли в село німці, коли це вже було далеко від лінії фронту. їхня поява наводила на людей страх. Вони оглянули село, побували в школі. А залишилися тільки на заставі в Рибному та Слобідці. Тепер треба було здавати їм молоко, м'ясо, зерно. Селяни не могли зарізати собі свиню, не давши німцям половину. В серпні 1941 року в селі була висипана могила (напроти пам'ятника загиблим під час Другої світової війни) в честь того, що відступили радянські війська, а з ними і радянська влада.

В людей була надія, що буде створена вільна українська держава, про яку мріяв український народ віками, а також тодішня передова молодь, не бачачи добра ні за радянської влади, ні при німецькій державі.

Могилу висипали селяни під керівництвом тодішнього уряду та товариства "Просвіта", яке очолював Букатчук Василь Петрович. На могилі поставлено березовий хрест та посаджено плакучу березу, навколо насадили квітів.

Керували підготовкою свята вчителі Кобаківської семирічної школи Цюцюра Надія Григорівна, Тарновецька Марія Іванівна, Ницюк Марія Іванівна і другі. З Кут приїджав вчитель Бундзяк, що давав допомогу в організації свята. Були підготовлені вінки з написами "Слава Мазепі, героям під Крутами, під Жовтими Водами, під Берестечком". В день свята сюди прийшло багато людей з нашого села, а також гості з сусідніх сіл.

Першим виступав на могилі житель села Рожнова, член товариства "Просвіта", Стефуранчин. Від товариства "Просвіта" с. Кобак виступав Букатчук Юрій Дмитрович (За це був пізніше арештований і засуджений на 10 років, звідки не повернувся). Співали пісні учасники товариства "Просвіта", зокрема гімн "Ще не вмерла Україна", та учні школи. Учасники художньої самодіяльності виступали під керівництвом вчительки Цюцюри Надії Григорівни. До підніжжя могили були поставлені вінки. Одним з перших і найкращих був терновий. Поклали його учасники УГА Чепига Іван Миколайович та Негрук Василь Данилович. Інші вінки до могили були покладені молоддю села Кобак.

Однак німці наводили страх на всіх людей. Ходять чутки про їх жорстокість, що вони особливо з ненавистю дивляться на українську інтелігенцію, що арештовують українців, які борються за вільну Україну. Прийшла вістка, що в Коломиї часто виводять з тюрми по 10-20 чоловік і розстрілюють. Ранком на огорожі тюрми вивішують списки загиблих. Тоді появилася в селі пісня:

У неділю стара мати
До дверей тюрми прийшла
І в хустині свому сину
Передачу принесла.

- Передайте сину хліба,
Бо так люди говорять,
що по тюрмах засуджені
дуже голодом терплять.


Обізвався надзиратель
Обізвався і сказав:
"Твій син вчора ізвечора
Розстріляний ся зістав".

Цього хліба я купила
За останнії гроші,
Передайте засудженим
За впокій його душі.

У вересні 1941 року рознеслась чутка про те, що в Косові розстрілювали євреїв. Ця акція за розповідями очевидців, була дуже жорстокою.

Були в селі кілька єврейських сімей. Навесні 1942 року їх було забрано в Коломию у гетто (так називали частину міста, де залишили євреїв на голодну смерть).

В людей появляється ненависть до звірств, вчинених фашистами, бажання виявити протест проти їхньої жорстокості.

Сільську молодь забирали на каторжні роботи в Німеччину. Все це робилося насильно. Переважно більшість молоді чинила опір. А тому вночі сільські поліцейські робили облави і забирали силою.

1941 рік був дуже неурожайний, бо літо було дуже мокре. Не всі мали змогу обробити поле, та ще й війна. Урожай, що був зібраний з поля, тепер залишився у руках держави. Селяни ним не скористалися, хліба в селі було дуже мало. Якщо колись багато могли мати запас хліба, то тепер і вони не мали, бо поле відійшло до колгоспу, та ще й попередня держава забрала хліб.

Те мізерне зерно, що осталося в людей, мололи на жорнах, яких у селі появилося багато. До млина не всі мали з чим піти.

В 1942 році почався голод. Люди продавали, що тільки мали, щоб дістати трохи хліба. Йшли пішки за ріку Дністер, бо там ще люди мали хліб.

Багато в той тяжкий час допомогло людям товариство "Просвіта". Було організовано відправку дітей, батьки яких в той час не могли їх забезпечити харчами, у Тернопільську область. Там селяни протримали дітей протягом кількох найважчих місяців. Таким чином, діти не загинули з голоду. В школі було організовано для бідних дітей обіди.

В селі був перекладачем односельчанин Шищук Олексій, який народився у Відні, а тому його називали Віденським. Він, кажуть, багато допоміг селянам у справі заготівлі зерна та м'яса німцям, у зменшенні їх поставок. Однак коли повернулася радянська влада, то його було арештовано і засуджено, як і всіх інших, які людям нічого злого не зробили.

Молодь села тепер вся повернулася до церкви, незважаючи на те, що при радянській владі були комсомольцями. Вона збиралася в Народному домі. І якщо при польській державі товариство "Просвіта" знаходилася в іншому будинку села, то тепер всі були разом в Народному домі. Тут організовують драматичний гурток, ставлять п'єси, щоб хоч цим захопити односельчан, полегшити своє становище, забути всяку біду. Всякою роботою з молоддю керувало товариство "Просвіта".

Драматичний гурток вів улюблений молоддю односельчанин Пет-рук Михайло. Це була дуже здібна і розумна людина, вмілий організатор молоді, прекрасний знавець народного життя.

Не вміщувався ні в які партії. Його завданням було навчити виконавців ролей показати життя народу таким, яким воно є в дійсності. Він і організував молодь, яка його дуже любила і йшла за ним.

В селі було організовано 2 гуртки (Залісся і Гора), які кожної неділі ставили п'єси для глядачів села і других сіл.

За час від 1941 до 1944 років було поставлено ряд п'єс: "Перешкода", "За друзі своя", "Степовий гість", "Назар Стодоля", "Украдене щастя", "Безталанна", "Ой не ходи, Грицю, на вечорниці", "Циганка Аза" і інші.

Остання п'єса "Верховинці" була поставлена в 1944 році. Головні ролі в цих п'єсах виконували: Лукань Калина Дмитрівна, Чепига Марія Петрівна, Пасічняк Ганна Іванівна, Сайнюк Ганна Василівна, Кондре-вич Ольга Василівна, Подюк Ганна Василівна, Ангеленюк Іван Григорович, Дупей Іван Іванович, Пасічняк Юрій Якимович, Лукань Петро Іванович, Рудак Василь Пантелеймонович, Сайнюк Андрій Іванович, Атаманюк Михайло, Дутчак Василь Васильович, Никифорчин Дмитро М., Марфейчук Федір, Марфей Володимир і інші.

П'єса "Верховинці" була поставлена останньою перед приходом Радянської Армії. її готував до сцени Дупей Петро Миколайович, бо Петрук Михайло мусів втікати із села.

Його жінкою була жидівка - вихрестка, з якою він одружився ще до війни, 1939 року. Якби хтось доніс німцям про це (а вони євреїв убивали), то була б велика біда. А тому при допомозі товариства "Просвіта", священика Гладуна та сільських керівників, які видали йому документи, він разом із жінкою виїжджають на роботу в Чехію, а потім у Німеччину. Про це він згадував: "Я нікого так не боявся, як своїх людей, щоб мене не пізнали".

Повернувся додому вже після війни, але завжди згадував добрим словом своїх рятівників.

Була зима 1944 року. Народ був ніби в передчутті якогось лиха, бо знали, що радянські енкаведисти жорстоко розправляються з народом, який бореться за свою незалежність: йшла підготовка до такої зустрічі. В той час виявляється, хто йде в УПА, а хто готується їм допомагати. Збирають гроші, одяг, полотно, і щоб на деякий час могла протриматися повстанська армія.

Минала зима 1944 року. Вона була западна і довга. Німці, що були на заставах, почали відступати через гори Карпати. Там їх переслідували бійці УПА, а потім засипала сніжна лавина. В селі безвладдя. Люди не знають, кого боятися. Поширюється чутка, що поляки вбивають українців. Вночі народ не спить, чергують по дорогах. Наближаються радянські війська.

Учасники УПА відходять у Карпати. Прощається із своїми сусідами Пасічняк Юрій Якимович. Обіцяє своїм батькам, що скоро повернеться. Відходить у гори Карпати. Але вже ніколи не повернувся до своїх батьків, бо загинув у першому бою з угорцями. Похоронений у с. Зеленому, Верховинського району.

Відходить із села член ОУН-УПА, дівчина, Лукань Калина Дмитрівна (1927 р. н.) зі своїм нареченим Ящуком Романом. її батько, повернувшись із допитів НКВД, повісився 1947 року, бо боявся, що може не витримати тортур і видати дочку.

Мати була засуджена на 10 років і повернулася в село 1957 року. Але тяжке тюремне життя підірвало її здоров'я, і вона скоро помирає. Сестра Зіновія була вивезена в Караганду в 1947 році, хоч на той час була вже одружена, а Калина загинула в бункері 1952 року.

Так розправилася радянська влада із сім'єю Лукань Калини.

Тоді, 1944 року, покидає село сім'я Никифорчиного Іллі (Тимків) із сімнадцятирічним сином Орестом, який став бійцем УПА. Його псевдонім "Очерет". Він прожив до 1946 року. В липні 1946 року був спійманий і засуджений в листопаді цього року до смертної кари. Закованого в ланцюги його водили селом побитого, закривавленого і заставляли вказувати, хто з людей давав йому їсти. Його зумисне зупиняли біля кожної хати, били, а потім арештовували всіх з тієї хати.

Разом з Никифорчиним Орестом "Очеретом" був спійманий учасник УПА Клим Василь Прокопович (1927 рік народження, псевдонім Новак). Було зроблено так, що його зустріли бійці УПА ввечері у хаті Марфея Дмитра і забрали із собою, вдаючи, що він їх ворог. Це було восени 1945 р. (Є думки, що він був посланий із НКВД, щоб видати всіх бійців УПА, вихідців із с. Кобак).

В 1944 році опустіла хата Марфея Василя. Втекли батьки і син Володимир із жінкою та дворічною дочкою. Володимир вступає в УПА, воює в Чорному лісі, але скоро про нього не стало відомостей. Батьки десь у горах незадовго повмирали, а жінка з дитиною була вивезена в Сибір. Пізніше стало відомо, що, пройшовши вишкіл у Чорному лісі, він загинув у бою на наших теренах. Дружина Дарія з дочкою проживають тепер у Івано-Франківську.

В 1944 році пішов із села Рудак Василь Пантелеймонович (псевдонім Крутий), залишивши старих батьків і жінку з дітьми, які були вивезені в Архангельську область в листопаді 1944 року. Василя було спіймано 1945 р. і засуджено до страти через повішання. В день виконання вироку в Кутах біля воєнкомату було зібрано хлопців, 1928 року народження. Тут уже була підготовлена шибениця. Сюди привезли машиною двох арештованих Рудака Василя з Кобак та Лазо-рика Михайла з Кут. Вони були знищені фізично, в обідраному одязі, босі, хоч було дуже холодно. Дали останнє слово. Знесилений Рудак Василь впевнено відповів: "За нами тисячі підуть!" Машина рушила і на шибениці закрутилися мертві тіла засуджених.

Так розправлялися чужинці із нашим народом, який боровся за нашу державу, за волю, за щастя.

Були і такі хлопці, які боялися приходу радянської влади, хоч нічого злого вони нікому не зробили. Були тільки працьовитими людьми. Тому вирішили заховатися на деякий час... Весною (березень) 1944 року було розстріляно в селі Гарасим'юка Миколу та Боднарука...

Селяни Кобак вважали, що це була особиста помста. Тоді 1944 року в місяці квітні був смертельно поранений греко-католицький священик Гладун. Його знайшли біля церкви радянські охоронці порядку і так жорстоко з ним розправилися. Помер відразу в Снятинській лікарні. Також тоді розстріляли в селі Петринюка Василя, брата німецького поліцая Петринюка Юрія. Це була зовсім нічого не винна людина. Його жінка розказувала, що це зробив кобацький охоронець порядку Ницюк Дмитро (Мельників).

У травні 1944 року приходять радянські війська, і разом з цим встановлюється радянська влада.

Відразу починаються арешти, бо в селі було багато зрадників, які слідкували за молоддю, хто і що робив в час німецької окупації та безвладдя.

Хлопців арештують і кидають у пивниці, де окремі помирають з холоду і голоду. Роблять облави і забирають всіх у армію.

В Кутах і Косові ще стоїть фронт, його піддержують угорці. Але до осені вся місцевість була звільнена від фашистів. Повністю встановлюється радянська влада.

Восени 1944 року іде з села Палій Василь Прокопович 1916 року народження (псевдонім "Коваль"). Він залишається з повстанцями і веде активну боротьбу проти радянської влади. Його вбито в липні 1946 року в Карпатах біля потічка Каменця. Його і ще чотирьох повстанців було привезено до Кобак і кинуто під стіну біля сільської ради, щоб люди боялися, щоб пам'ятали, як радянський уряд розправляється з українськими повстанцями.

В 1944 році іде в повстанці і Фенчук Микола Васильович, 1927 року народження (псевдонім "Буйний"). Він був призваний в армію восени 1944 р. Втікає зі Снятинської залізничної станції і йде в повстанці. Весною 1945 року захворів на тиф, його спіймали і засудили на 25 років. Відбував ув'язнення у Воркуті, повернувся додому 1956 року. Довголітня тюрма підірвала здоров'я і 1975 році він помер.

В грудні 1944 року зникає із села хлопець Данилюк Петро Миколайович, 1922 року народження (псевдонім "Добрий"). Весною 1944 року він був тяжко хворий і не пішов на війну, а в грудні цього року вступає в УПА. Його вбито в липні 1946 року в Карпатах біля потічка Каменця. Його вбитого також було привезено до Кобак і кинуто під стіну сільської ради.

Його мати разом з молодшим братом була вивезена в Сибір 1949 року, вони повернулася додому аж у 1957-му році.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм