Понеділок, 20 листопада, 2017

2.7.19. Созонт хворіє

Вже з 1926 року в нього підвищена температура, він починає відчувати внутрішні болі. Косівські лікарі підозрівають туберкульоз. Лічать, але не допомогає. До того ж став збільшуватися живіт. Созонта відправляють в обласну лікарню. В Станіславі теж не змогли встановити діагноз і продовжують лікувати від туберкульозу. А живіт все збільшується, внутрішні болі не припиняються. Лікарі скликають нараду і запідозрюють в Созонта внутрішнє нагромадження води або опухи. Лікувати не беруться, радять поїхати в Київ. Професор клініки пропонує робити операцію. Созонт не погоджується, він вірить, що його організм ще досить сильний і сам переборе хворобу. На прощання професор говорить Созонтові, що рано чи пізно прийдеться робити операцію. Професор встановив діагноз хвороби і знав, що вона дуже тяжка. Лікарі визнають опухлість селезінки і Созонт повертається до Косова. Внутрішні болі продовжують збільшуватись, хвороба не відпускає. Созонт знову їде до Києва, на цей раз погоджуючись на операцію. Операцію проводять під керівництвом того ж професора. Вона тривала чотири з половиною години. В результаті було видалено опухшу селезінку. Созонт кілька місяців пролежав у лікарні. Йому стає краще і він повертається додому.

В Созонта появляється зацікавленість до всього. Він інтересується організацією Кобаківського колгоспу, а також організацією колгоспів Косівського району. Було це осінню 1947 року. Созонт, навіть, заговорив з деякими найближчими друзями, що думає заложити своє власне родинне гніздечко, думає оженитися. Продовжує працювати завідуючим райсоцзабезу. Та не надовго до нього повернулося здоров'я. Він хоч і береться працювати фізично: обриває яблука в саду, але скоро стомлюється. Хоч він зовнішньо виглядає цілком здоровим, але здоров'я було вже підірване. Зимою знову підвищується температура. Лікарі запідозрюють поворот хвороби, радять з'їздити до Києва.

В січні 1948 року Созонт знову в Києві. Він зустрічається з тими ж лікарями, але на цей раз лікування не приносить користі. Созонт стає дуже марним, але духом залишивсь сильним. Інтересується всім, що відбувається в селі. Брат Макар, який вчився в Києві, часто відвідує брата і виконує всі його просьби. Созонт мріє про рідне Підгір'я, про село, розпитується про друзів.

Одного разу Созонтові захотілось поїсти ковбаси з кулешою, він просить брата, щоб приніс: "Але таку, як вдома". Брат виконав волю брата, приніс кулешу і смажену ковбасу. Созонт почав їсти, але скоро залишив: "Не така, - сказав, - як вдома була". Він хоче, щоб до нього приїхав хтось з родини, і приїзджав його сестринок Ярослав Боднарук.

Коли далі стало гірше, Созонт починає розуміти, що йому вже більше не ходити по землі. І він виявляє братові Макарові одне з останніх бажань, щоб після смерті його перевезли в рідне село і поховали рядом з гробами батька та матері.

Тіло в'януло, дух в тому тілі гаснув, Созонт догоряв.

Ніч. Біла кімната Київської лікарні. Горить тусклим світлом прикрита маленька електрична лампочка. Серед інших тяжко хворих лежить Созонт. Він дивиться вгору, на стіну. Вже кілька місяців дивився на стіну, але сьогодні бачить вперше на ній щось особливе, щось інше - чого раніше не помічав. Стіна немов би розступається, розходиться, і перед ним розкриваються невидимі далі: з туману випливають тихі села рідного Підгір'я, гарненькі міста, друзі, родина. Все це наближається, розпливається перед очима і ховається в тумані давно минувших літ. І тоді Созонт знову залишається одиноким з своїм болем, великим жалем, що перехвачує дух, здавлює серце. Немає вже рідного села, рідного Підгір'я, немає родини, друзів, лише одні згадки залишилися. Білими голубами вони кружляють в синеві неба, нагадуючи про сонячні дні життя. Білі голуби змінюються чорними воронами, з чорними, як у смерті крилами; мимоволі, пригадуються чорні дні - дні безнадійності, дні розпуки. Віють бурі, падають дощі, градом б'є в лице, але ніщо не може зупинити мене. Я йду вперед по тернистій дорозі поступу до зірки, яка манила мене своїм слабим ще світлом. І люди мене не завжди розуміли, але ж вони признавали і кланялись тільки сильним. Вони називали мене одержимим, але я вірив, що вони колись зрозуміють і не осудять за це.

Кожна, навіть, маленька пташка має право на життя: живе в своєму гнізді, з своєю парою, з маленькими пташенятами... А для мене все життя не було звитого гніздечка: найкращі роки життя - це скиталь-щина, тюрми. Три роки в одиночній камері, три роки живої могили. Кругом царство безпробудної ночі. Несподівано серед темної ночі просвічується сонце, з першими променями якого приходить воля. Не сама вона прийшла: її треба було збудувати. Взривались замки, розбивались тюремні камери. Воля білою голубкою прилетіла, сивою зозулею, звеселила радісною мелодією серце. І хоч надворі була осінь - в серцях людських буяла весна.

Потім дорога на рідне Підгір'я. Материнські сльози радості. Стали будувати щасливе майбутнє. Але чорний ворон приносить війну. І знову скитальщина: Середня Азія, Волга. Правда бере верх: починається мирна праця.

Гадюкою підкрадається хвороба, точить організм. Ось тобі нагорода за минуле. Операційний стіл і ця біла палата. Вже далеко за північ. В тілі змагається біль і немає кінця йому. Тепер березень, скоро весна. Ой, якби хотілося дочекатися до пробудження природи! Квіти, навесні стільки квітів...

Созонте Васильовичу, ви повинні вступити в партію. Подайте заяву і вас неодмінно приймуть. Гірка усмішка, як докір, з'являється на устах.

Ох, люди, люди! Скажу вам, що моя заява писалася інакше. Ваші писались в чистеньких кабінетах, чорнилом на білому папері. А моя заява писалася кров'ю, чуєте - власною кров'ю, і не по білому папері, а на стінах підвалів тюрм. Підпишіть заяву... ми вас приймаємо... Мене прийняв в партію трудовий народ, дух цього народу...

Десь здалеку доноситься голос, невиразний, але який ласкає, голубить його. "Чи дуже болить, синку?" - ніжно, скорбно питає. Це ж голос матері співає колискової! Біль трохи вгамовується. Хтось тихо підходить до ліжка, хтось в білому, з очима повними сліз сидить біля нього і дивиться.

"Анно, Анно! Ти прийшла, все ж відшукала мене. Це ти Івася на руках держиш? Анно, Івасю, ми ціле життя не сходилися разом, нам розбили гніздечко. Ціле життя..., а тепер зійшлися. Анно, Івасю, йдіть до мене". Анна бере його за руки ніжно-ніжно, як щиролюб'яча дружина свого чоловіка. Стихає біль, пропадає зима, веселками ко-льорів заквітчується земля, лине спів жайворонка. Вони беруться за руки і з маленьким Івасем йдуть назустріч весні, назустріч темної ночі, небуття, що поступово навіки окутує своїм чорним покривалом.

На ліжку лежить замучене тюрмами, знеболене життям мертве тіло Созонта. У вікна пробивається синь березневого ранку. Оживає стомлений після сну Київ.

До лікарні під'їзджає машина, до неї підносять гріб з тілом Созонта. Вона бере курс в напрямі Західної України, щоб востаннє привезти його до рідного дому.

На полях рідного Созонтові села передвесняним ранком котилася громом вістка, а відгомін її лунав по всіх покутських селах, дійшовши до далекої Волині. Летіла вістка від села до села, від хати до хати, сумно вістувавши, що не стало Созонта, що він їде в останній раз розпрощатися з усіма.

Посередині клубу стоїть гріб з тілом покійного. Біля гробу друзі несуть почесну варту. Йдуть останні приготування. Біля могили батьків копають яму, бо так завіщав Созонт.

Але іншою була воля громади і вона хотіла, щоб Созонта поховали в центрі села, щоб могила його була дороговказом для людей. Щоб Созонт відчував себе серед своїх, а не спочивав десь на краю села.

Прийшов день похорону. З раннього ранку біля клубу тисячі людей. З усіх сторін ще надходять і надходять. На березневім холоднім вітрі майорять червоні прапори, тріпотять чорні стяги. Грає сумна траурна мелодія, яка болем відзивається в людських серцях. Легенький сніжок припорошує останню Созонтові дорогу.

Розступається почесна варта, до гробу підходять друзі. Так на плечах близьких товаришів Созонт вирушає в свою останню путь. Востаннє йде Созонт в колі своїх близьких друзів, востаннє проводжають його тисячі людей. Розстеляється дорогою траурна мелодія, сльозами вмивається родина, сумують товариші.

Ось вже чорна могила. Друзі обережно знімають гріб. Стихає музика, звучать зворушливі до сліз прощальні промови. Закінчується траурний мітинг і знову лине сумна мелодія. Товариші все нижче опускають в землю гріб з покійним. Вітер розносить надриваючий плач родини, близьких. Доноситься глухий стук - Созонт вже вдома. А тисячі проводжаючих односельчан - його перші гості.

Брат Макарій дякує громаді. Жаль здавлює горло, не даючи йому говорити.

Народ розходиться. Созонт залишається сам в глибокій могилі прикритий сирою землею. Спить.

Паде сніжок, притрушуючи вінки, могилу. Віє холодний березневий вітер... 1948 рік, 13 березня.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм