Понеділок, 21 серпня, 2017

2.7.2. Перший політичний виступ Созонта

Одного разу сталася в школі така подія. В той час в селі ішла політична боротьба між рускою і радикальною партиями. Та боротьба велася не лишень між старшими, дорослими, але і між шкільними дітьми. Дуже популярною, в той час, була пісня:" Гей там на горі Січ іде". Хтось в селі перелицював ту пісню і в тій перелицьованій пісні висміював провідників рускої партиї. В пісни: "Гей там на горі Січ іде" була зворотка. "Гей попереду кошовий, ой як той орел степовий, гей як той орел наше славне товариство, гей машеруєм раз, два, три". В перелицьованій пісні було: "Гей попереду Левіцкий, а за ним слідить Вальніцкий, гей а за ними все дурне їх товариство, гей шня-пакуєм, шняп, шняп, шняп". А дальше: "Гей а за ними дяк Андрук, а за ним паламар Ницюк, гей а за ними все дурне їх товариство" і т. д. Созонт, тогди одинадцятилітний хлопець, зібрав на перерві хлопців і під єго проводом хлопці заспівали ту пісню. В класі були і діти, родичі котрих були в рускій партиї, була дочка дяка Андрука, Марія. Марії жаль зробилося, що "пусті хлопці" кплять собі з єї батька і вона аж розплакалася з жалю. Як директор Цюцюра прийшов на урок, то вона плачучи розказала про все директорови. Директор не симпатизував з рускою партією, а брав активну участь в культурній роботі, яку вели націонал-демократична партия і радикальна, але тут він рішучо не міг оглядатися на партийні почування. Хлопці брали на кпини Вальніцкого - священника, котрий вчив в школі релігію і належав до учительського колективу, ясно, що ученикам не вільно єго ображати. Про це, що хлопці співали, буде знати дяк, бо єму скаже єго дочка, дяк скаже священникови і як він, директор, не прийме якихось мір покарання хлопців, то Вальніцкий поскаржиться на него вгорі, що він допускає безкарно ображати єго учителя релігії. Межи Вальніцким і Цюцюрою були не надто сердечні відносини: Вальніцкий доносив до шкільних властий на Цюцюру, але тут не можна було брати цего під увагу. Так подумав Цюцюра і вирішив, всіх тих, що співали, покарати.

Зваживши все це звернувся до Марійки, що хлипала: "Ти не плач, вони своє дістануть. Ти скажи мені хто співав?" "Та богато їх співало", каже Марійка, все ще не можучи здержатися від хлипання. "Добре, - каже директор, - я буду питати за кождого, а ти скажи співав чи не співав?" "Данилюк - співав?" "Співав", - відповідає Марійка. "Добре, я єму заспіваю", - видає директор короткий, але богатозначучий вирок, від якого Данилюкови пішов мороз поза шкіру, - Боднарук - співав?",

-    питає дальше директор, а Марійка відповідає: "Співав". "Добре, я єму зараз заспіваю, - паде черговий вирок директора і дальший запит,

-    Василь Букатчук співав?" Дівчина вже трохи успокоїлася від плачу, хвильку подумала, аби точно пригадати чи Василь Букатчук співав чи ні, а далі каже: "Василь Букатчук не співав, бо видно не знав цеї співанки, але гумкав за тими, що співали". "Добре я єму зараз гумкну",

-    паде знов новий вирок. Так питав директор за кождого хлопця чи співав, чи ні і видавав свої короткі, але для тих, до кого відносилися ті вироки, вони були дуже важкі. Звичайно, що отті вироки сприймалися хлопцями дуже прикро, бо вони добре знали руку директора. А рука та і за науку була тяжка, а вже за якісь хлоп'ячі псоти, то вона виявлялася дуже тяжкою. Все це знали хлопці дуже добре, бо і не раз мали нагоду переконатися в цім. Директор запитував за кождого хлопця за порядком, а як дійшов до Созонта, то помимо того, що знав від Марійки, що то Созонт є організатором цего співу, всетаки спитав: "Созонт співав?" Дівчиною аж стрясло з злости: "Та же то, прошу пана директора, Созонт і збирав хлопців аби співали тай співав з ними". "Добре, я єго і зберу, і заспіваю", - сказав директор.

Скінчився допит і директор взявся виконувати вироки. Вийняв з шухляди учительського столика, незмінного помічника кождого сільського педагога - прут, станув коло степеня і впало коротке, різке, приказуючи: "Данилюк на середину!" Данилюкові забилося серце, але іде. Вийшов з парти на середину, ще не дійшов до степеня, як упав дальший приказ: "Лягай". Дістав пару прутів. Данилюк ішов скоро почервонілий в парту, а з парти ішов поволи зовсім не кваплячися Григорак. Нічого єму спішитися, має час, єго порція не мине єго, дійде. Так одні по других переходили оццю процедуру всі хлопці, що співали або лишень гумкали. Созонта директор не бив. Єго провина, як організатора, вважалася такою великою, що директор вирішив визвати єго батька, щоби той також від себе ще покарав Созонта. Написав картку до Созонтового батька і передав первою сестрою Созонта - Єленою. Над Созонтом збиралася чорна хмара і він зажурився. В думках представляв собі, що то буде, як Єлена дасть картку єго батькови. Батько прочитає тай тогди до него: "То я тебе годую, вбираю, купую тобі книжки, посилаю до школи, аби ти вчився, аби з тебе був чоловік, а ти таке заводиш в школі". Тай тогди прутом, та прутом, куди попало.

Ой, буду я матися в роботі! Тут директор дасть, там дьидя також дасть. Дуже невеселі перспективи показувалися перед Созонтом. Врешті Созонт вирішив не допустити, аби Єлена дала єго батькови картку, рішив по дорозі відібрати від Єлени картку. Вийшли з школи і ішли почерез леваду "Вишники". Як відійшли трохи від дороги, Созонт звернувся до Єлени зразу прошучи єї: "Єлено, дай мені картку". Та Єлена, навіть, не хотіла чути про це. Вона-ж не може дати картку, директор може спитати в єго дьиді, чи вона доручила єго дьидиви картку, ну а завтра, напевно, в неї буде питати чи вона доручила картку, що вона тогді скаже. Та Созонт на то Єленино говоріння не зважав, лиш прибираючи чимраз грізнійшу міну, вимагав, аби вона дала єму картку, а як Єлена все відговорювалася, що не дасть картку, Созонт, як фізично сильнійший, трутив єї на землю, відібрав від неї торбину з книжками, перешукав в книжках, вийняв з книжки картку, а торбину віддав плачучій Єлені і ще погрозив кулаком Єлені: "Дивися, як комусь скажеш за картку, то ти мене попа-м'ятаєш". Єлена пішла плачучи додому.

На другий день Созонт іде до школи, як в ямки ступає, в єго думках цеї днини в школі для него нічого доброго не стелилося. Прийшовши до школи, сів в парту, а невеселі думки, як ті настирливі мухи обсіли голову і не даються відігнати. Врешті на коридорі задзвонив дзвінок, знак що зачинаються уроки. На коридорі чути тяжкий хід - це директор іде на уроки. Відчиняються двері і директор входить в клас. Ученики встають і витають директора. По складах всі ученики проказують: "Слава Ісусу Христу". Директор стає коло столика і паде коротке: "Молитися". Черговий ученик проказує коротку молитву голосно, а всі решта проказують молитву потихо. Моляться всі, молиться і Созонт і він рад аби отта молитва ще та ще тягнулася, а то як на лихо сегодня молитва якось дуже скоро пробігла. "Сідати", - каже директор. Всі сідають, а директор звертаєся до Єлени: "Єлено, ти дала Созонтовому дьидиви картку?" Єлена встає і якось з горла насилу витискує: "Дала". "Добре, сідай", - каже директор і звертаєся до Созонта, в котрого серце так билося, як птах в клітці, боячися, що Єлена виявить всю правду. "Созонт, чому дьидя не прийшов?" Созонт встає, тай зачинає: "Прошу пана директора, дьидя слабий, дьидя такий слабий, що, навіть, не годен зайти до школи, - а далі зі страху, говорить дальше, - дьидя такий дуже слабий, що, навіть, не годен мене бити, - а в кінци зо страху, навіть не розбираючи добре, - що говорить, каже, - дьидя казав, о, що доста, аби лишень ви самі мене били". Директор подумав хвильку, і видно, що хотів це вже діло закінчити, не воловодитися з ним і: "Виходи на середину".

Та процедура, що застосовувалася попередного дня до всіх співаків, тепер застосувалася до Созонта, але ще в ліпшім розмірі.

Це був перший політичний виступ Созонта, перший вияв на політичному тлі тої енергії, якою ще з дитячих літ був сповнений Созонт.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм