Вівторок, 12 грудня, 2017

2.6.12. Смерть Черемшини

25 квітня 1927 року помер в селі, нагло, наш односельчанин письменник Марко Черемшина. Помер той, що в своїм першім оповіданю (новелі) на самому початку писав про наше село, про своє рідне село, що єго: "У пригорші брав би, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву". Помер той, що серцем, душею болів над недолею гуцульської бідноти. Помер той, що бачив і болів над бідним конов-карем, якому загинула в долах єго помічниця, що допомогала єму кормити домівку. Не стало між живими того, що болів над недолею зведениці, над єї душевною мукою. Заснув навіки той, що перед єго талантом, Верховина свій біль на сонце видобула, свої сльози ріками розлила, свою розпуку чорну хмарами над ним розіклала, і він збирав тоті болі, тоті сльози, тоту розпуку Верховини і перемінював їх у слово. А слова ті нанизував на золоті нитки, малював з них малюнок, картину горя, бідноти, і показував ту картину всьому українському народови.

Черемшина прийшов в село, щоби відвідати могилу батька і стареньку матір, сестру Єлену і всю рідню. Черемшина був душею мужик і найкраще почував себе поміж рідними єму мужиками. Черемшина дуже шанував селянські звичаї і ніколи не старався вивисшуватися понад своїх односельчан. Коли приходив в село, то враз з людьми ішов в неділю до церкви. В церкві для інтелігенциї були в захрестию лавки, але він ніколи не йшов на них сідати, лиш ставав поміж селянами і ціле богослужіння вистоював поміж ними.

В нашому селі, а так само і в інших селах, був звичай вшановувати пам'ять померлих. В селі було три цвинтарі, і був звичай, що в п'ят-ницю перед Великоднем кожда родина повинна була поправити могили своїх рідних, взагалі, привести їх до порядку. Обкладали могили муравою, садили квіти, поправляли хрести, ставили на хрестах вінки. На Великдень по черзі відвідували кождий цвинтар. На цвинтарі виходили з церковними хоругвами, взагалі з церковним почотом, і там, хто хотів, то церковники відправляли тому над могилами єго родини панахиду. На могилах клали перепічки, писанки, горнята з водою і все то роздавали за "простибі".

Черемшина ще перед Великоднем писав до своєї сестри Єлени, щоби вона "застелила" гріб батька, а навіть, післав єї значну суму гроший, як свою частку на ті кошта, які потрібно було на видатки, зв'язані з "застелюванням" гробу.

Батько Черемшини похований на цвинтари коло церкви і "грібки" на тому цвинтарі "застеляли" в великодній понеділок пополудню. Черемшина перед полуднем приїхав до своєї матері. Пополудню, як звичайно, на той цвинтар зійшлося богато людий, з церкви вийшов церковний почет і начали на гробах відправляти. Приїхав на цвинтар і Черемшина. Черемшина був хорий на серце і всяке напруження було для нього шкідливим і він приїхав на легонькому возі. Коло цвинтаря зліз з воза, а єго візник Павло лишився з возом на дорозі чекати. Черемшина ввійшов на цвинтар і прийшов до батькового гробу. Коло гробу була вже сестра Єлена. Вона вже застелила гріб, понакладала на гріб перепічки, писанки, горнята з водою, але це все виглядало бідно. Черемшина вислав сестрі стілько гроший, що вона могла за ті гроші, куди краще застелити гріб. Черемшина, як побачив то, знервувався. Він нічого не сказав сестрі, але по ньому було помітно, що він нервується. Помітила це, звичайно, і Єлена, і накрила то все скатертию, так, аби тої "бідноти" не було видно, та на Черемшину це свій вплив зробило. Церковники переходили від гробу до гробу і, нарешті, прийшли і на гріб батька Черемшини та стали відправляти панахиду. Черемшина стояв коло гробу, сперся на палицю і дуже плакав. Є звичай, що як піп читає Євангеліє при тій відправі, то найблизші родичі померлого вклякають тогді під Євангелієм. Єлена вклякнула, а Черемшина ще більше похилився на палицю і все потиху плакав. Церковники скінчили відправляти і пішли дальше, а Єлена роздала за простибі, то що було на гробі. Черемшина стояв дальше коло гробу. До него стали підходити єго ровесники, знакомі і запускалися з ним в бесіду. Підійшов також до него і Осічний Дмитро, і як пізнійше писав, перший раз в життю з ним говорив. Поговоривши з Осічним, Черемшина направився виходити з цвинтаря. На цвинтари були нові хрести, і якщо не було напису чій це хрест, то він розпитував, хто це вмер. Побачив новий хрест коло дороги, яка була в цвинтари, і спитав, чій це хрест. Єму сказали, що Івана Букатчука. Черемшина єго знав і став розпитувати коли помер. Єму сказали і він дуже жалів.

Врешті вийшов на дорогу, де єго чекав Павло з возом. На дорозі, як звичайно, в такий день, стояло гуртками богато людий. День був погідний, весняний, то ж і люди стояли та говорили між собою. Черемшина сів на візок і Павло торкнув коня, аби їхав. Кінь підійшов трохи і пристанув, не схотів іти. Недалеко коло дороги відправляли панахиду над чіїмсь то гробом. Там був весь церковний почет, там були ріжнокольорові хоругви і вони маяли на вітрі, там дзвонили в дзвінки, співали, і кінь все то бачив і єго то все лякало, він не хотів іти, полошився. Павло зліз з воза і старався успокоїти коня, та кінь не успокоювався, далі лякався і став відступати назад і, навіть, тру-чати назад віз. Черемшина зліз з воза і став збоку на дорозі. Люди, що стояли на дорозі... всі дивилися, що діється. Черемшину все це дуже знервувало, він потер рукою висок і впав. Зробилося замішання, люди збіглися, стали розтирати та все це було надармо, Черемшина помер. Піп Мелимука, що відправляв панахиду недалеко на цвинтарі, подав через глоговий пліт свічку, аби Черемшина помер при свічці, і як потому казав, дав церковне розрішення.

Черемшина помер в рідному селі, в тому селі, що єго так любив, що в пригорші брав би, голубив би, пестив би. Помер поміж рідними єму мужиками. Смерть Черемшини сталася так ненадійно, що актив села зовсім здезориєнтувався. Черемшиною занялася лишень єго най-близша родина. Дружина Черемшини перевезла єго в Снятин, де єго і поховали.

Нікому не прийшло тоді на гадку, щоби Черемшину поховати в єго рідному селі, яке він дуже любив.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм