Субота, 19 серпня, 2017

2.6.2. Радість ковалихи Бернацкої і римаря Мацейка

Поляки в селі тішилися Польщею, але не всі виявляли це. Вони виділи, що їх сусіди українці не дуже то раді Польщі, тай аби не допікати сусідам між собою раділи Польщею, а на зверх, при сусідах, про це не говорили.

Але були й такі, що не могли тої радости скрити, в них було тілько радости, що вони мусіли єї аж роздавати. Такими були: ковалиха Бернацка і римар Мацейко.

Бернацка не була уроженицею нашого села, вона прийшла в село з своїм мужем, котрий був ковалем. Бернацкий побудував в селі хату, поставив кузню і ковалив, а що був добрим ковалем, то люди приходили до него з роботою і були з него задоволені.

Бернацкий виріс межи українцями і говорив по українськи, як будь котрий українець, але єго жінка була десь з заходу і по українськи слабо говорила. Хоч жила на селі межи українцями і щодня зустрічалася з сусідами-українцями, говорила з ними по українськи, то все одно домішувала до української мови і польські слова. Богато наслухалася про давну Польщу, і вона так само, як і богато поляків мріяла про ту давну Польщу. Вона любила запевняти, що ще буде Польща: "Кажу вам, що jeszcze polska korona stoji na Wawely, jeszcze bedzie Polska”, - не раз казала Бернацка.

Як прийшла Польща, то серце Бернацкої трохи не вискакувало з грудий від радости. Ціла вона, то була одна радість, радість просто переповнила єї серце і просто розливалася з серця. Вона з ким не зустрінулася, то кождому казала: "А що я не казала jest juz Polska, а що не на моє вийшло, я казала jest Polska korona na Wawelu, to I
bedzie Polska”.

Раділа, тішилася Бернацка.

Тішився Польщею і Мацейко. Мацейкова родина давно прийшла в село, десь ще єго дід зайшов. Родина була польська і уважала себе польською, але в родині розговірною мовою була вже не польська, а українська мова. Проживаючи межи українцями, родина засвоїла собі і українську мову. Мова та поволи входила в хату Мацейкової родини, розсідалася в хаті, тай поволи висувала з хати домовиту, рідну мову. Мова та не вийшла геть з хати, але і не богато місця вона займала в хаті. Для неї залишився куточок на стіні, де стояли ікони, і вона там задержалася, звідти вже не могла єї висунути українська мова. Родина хоч говорила по українськи, але перед іконами молилася лишень по польськи. Дома говорила родина по українськи, але як приходили до косцьола, то в костьолі говорили між собою по польськи. Українська мова була буденна, а польська святочна.

Та не одна лиш така була Мацейкова родина, таких родин було богато. В горах в Головах була гуцульська родина Янушевских. Родина та говорила лиш по українськи, одягалася по гуцульськи, нічим не відріжнялася від всіх гуцулів, а в родині молилися по польськи. Батьки, матері вчили дітий молитися такою мовою, якою і вони самі молилися.

Мацейко чув, як молоді говорили про Польщу, читали книжки про давну Польщу, тай хоч і не богато з того розумів, то мріяв, що як настане Польща, то настане легше життя. Як настала Польща, то Мацейко видів, що другі тішуться, тай давай і собі за ними. Ходив Мацейко та все одної: "Ая, ая, були ваші, а тепер наші, ая, ая". Це він так любив підказувати селянам, що ніби то була ваша Україна, а тепер вже настала наша Польща.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм