Понеділок, 27 березня, 2017

2.5.18. Козаки в селі

Пізноосінний день - 8 листопада. В церкві дзвонять. Сегодня свято Дмитрія. Дмитрій - це кінцеве свято осени. Юрій іде на кони і ключі від весни-літа в руках несе і весну розмикає, а Дмитрій - замикає. В церкві йде відправа. Дяк Федір виводить своїм гарним тенором: "Величаніє великомученику Димитрію". Співає Федір, помогають люди, лиш спів той вже не так грімко котиться по церкві, як колись, якийсь він не такий життєрадісний, як колись був. Колись від того співу аж, здавалося, церква здрігалася, а тепер нема в церкві тих, що колись в церкві співали, вони світами розсіялися, тай тому спів той не такий, як колись, кволий він.

Нараз прикотилася в церкву вістка: козаки в селі. Вістка та ластівкою перелітала від хати до хати. З-за вуглів хат, з-за плотів, з-за дерев слідили за козаками, куди вони повертаються. Всі слідили за кількома їздцями, що з Гори від Рожнова з'їхували на гостинець. Вони були одягнені в чорні мундири, на голові шапка з довгою вовною. Оден з них був цілком відмінний від всіх. Всі були в чорному одягнені, а той оден був одягнений у новий, білий мужицький кожух. Як дивитися здалека, то виглядало, що це не козак їде на кони, а звичайний мужик одягнувся ради свята в білий, святочний кожух, сів на коня і їде з козаками. Аж хто зблизька бачив тих козаків, то видів, що оттой, ніби мужик, має шаблю і рушницю. Не інакше, а козак одягнувся в кожух, аби ввести в блуд австрийських жовнірів, аби вони вважали єго за мужика.

Козаки з'їхали з Гори на гостинець, переїхали попри громадську канцелярию і направилися вгору до школи. На дорозі нігде ні душі, все поховалося, здавалося, ніби село вимерло. Кого захопило в церкві, той вже не рипався нікуди з церкви, ну тай і до церкви ніхто вже не йшов.

З школи тоже слідили, куди козаки повертаються і зовсім не втішилися, як побачили, що вони направляються до школи. Директорові школи Цюцюрі не лишалося іншого, як вийти напроти не зовсім то бажаних "гостий". Козаки заїхали на шкільне подвір'я. На переді їхав прапорщик. Директор чемно вклонився. Прапорщик відклонився по війсковому і запитав: "Что здєсь училище?" "Так", - відповів директор. "А ви кто будєтє? Учитель?" "Так, я директор школи, я тут і живу. Прошу ласкаво зайти до хати", - не знаючи як краще поступити, запросив директор прапорщика в хату. "Харашо, зайдем", - сказав прапорщик, зсів з коня, кинув поводи одному з козаків і пішов в хату. В хаті прапорщик, культурна людина, завів розмову про ріжне. Передовсім цікавило єго, куди пішли австрийці. Директор в чемній формі звернув єму увагу, що він, як війсковий, добре знає, що війскові не кажуть цивільним, куди вони йдуть. Прапорщик признав, що так воно є і вже не допитував дальше. За час тої розмови приладили чай і гостили ним прапорщика. Прапорщик перевів розмову на інше, він став розпитувати, як в нас живуть люди.

В церкві цілий час йшов шепіт про козаків. В церкву приходили все нові та нові вістки, де обертаються козаки. Це доноситься до попа і дяка. Від тих новин голоси дяка та попа зачинають чим раз більше дрожати, а вкінці, як тих вісток богато прикотилося в церкву і докотилося до дяка Федора, то єго прекрасний, виразний тенор став дринчати, як розбитий горшок.

А вістки ті все якесь таке аж страховите вістили, тай то шепотом передавалося в церкві: "Зайшли до школи. Тепер у школі. Виїхали з школи і їдуть, здається, на церкву. Приїхали перед церковну браму і стали. Зсідають з коний. Ого, ого йдуть до церкви".

Дринчав голос дяка Федора, а у всіх, що були в церкві калаталися серця. Всі повернулися до церковних дверий. Двері сміливо відчинилися і на порозі станув прапорщик і бистрим поглядом оглянув цілу церкву. Люди скоро розступилися і прапорщик, а за ним два козаки, ввійшли в церкву і пішли наперед перед намісні ікони. Станули перед іконами, перехрестилися і поклонилися. Всі, що були в церкві слідили за козаками, слідив за ними і піп та дяк. Голос дяка Федора став трохи сміливійший. Відлягло від серця і людям в церкві. Це ще нема страху, як вони хрестяться і кланяються перед іконами.

Відправа проходить дальше, козаки спокійно стоять і моляться. Піп обношує по церкві Євангеліє. Люди, як звичайно, цілують Євангеліє, а дехто і попа в руку. Піп прийшов з Євангелієм і право козаків. Козаки поклонилися, значить шанують. Дяк Федор вже цілком сміливо читав "Посланіє апостола Павла", вже вернувся до него той єго гарний тенор, що десь там у горлі ще недавно дринчав.

Козаки постояли ще трохи в церкві, а далі прапорщик кивнув на козаків головою і вони вийшли з церкви, посідали на коні і поїхали в напрямі Джурова.

Того-ж дня приїхала в Рибно ціла сотня козаків, чоловік около півтораста. Вони заїхали над ріку горі від церкви, позсідали з коний, уставилися над самим берегом в ряд і кілька раз сальвами стріляли. Невідомо, чи вони стріляли в луг, чи може на другу сторону ріки в Мілєв. В Мілєві, саме тогди їхав потяг, може бути, що вони стріляли в той потяг, а може таки в луг. В лузі були пастухи з худобою, переважно діти. Матері тих дітий побігли до козаків і з плачем стали просити їх, аби не стріляли в луг, бо там діти. Козаки перестали стріляти і одні там лишилися коло коний, а інші розійшлися по хатах. Звичайно, козак входив в хату, а господиня, побачивши козака в хаті, зі страху заговорити не могла. Козак до неї гостро: "Давай сала". Господиня ні слова. Тогди козак сам шукав. Звичайно, як находив молоко, то задоволнявся молоком, а ні, то господиня трохи з першого страху видходила, тай давала козакови сала і він на скору руку їв і ішов геть.

Козаки з Рибна поїхали до Кобак, проїхали краєм Кобак і вечером вже вернули в Джурів.

На другий день нікого вже не було в селі, козаки не приходили. Але вже слідуючої днини рано через село переїхало горі кількасот козаків. За козаками везли пушки. Перед полуднем з Кут доносилися густі рушничні постріли, а далі і постріли з пушок. Пополудню козаки вертали. На конях везли двох убитих козаків. Розказували пізнійше, що козаки доїхали до Кут, остановилися під містом і вислали розвідку над ріку. В Кутах австрийського войска вже не було, не було єго і в Вижници. В Вижници була ще жандармерія і, очевидно, побачивши козаків, вийшла з Вижниці і направилася в гори. Вийшла на гору верх Вижниці і слідила відти згори за козаками. Недалеко на зарінку, за рікою побачила козацьку розвідку і єї обстріляла. Розказували, що зразу вбили козакам коні, козаки намагалися здіймити сідла з убитих коний, та тогді і вони загинули. Козаки вернули долів і того дня вже не з'являлися в селі. Не було і на другий день, але вечером прийшло в село кілька соток козаків. Звичайно, що де ночували козаки, то там близько ані курки не залишилося. З людьми поводилися грубувато і не рідкі були випадки, що били людий. Були випадки, що людям казали носити сіна і кормити їхні коні і до того, зовсім без ніякої причини, били людий нагайками.

Як ще козаки ішли на Кути, двох старших людий розсмілилися і вийшли на дорогу. Козак під'їхав до них близько і запитав, як називається це село. Люди чемно відповіли козакови: "Кобаки". Козак, ні з цего, ні з того, став їх бити по головах нагайкою. Люди ті втекли в Вуліцю, але за що їх козак бив, вони так і не знали.

Козаки переночували в селі і рано поїхали дальше. Вони поїхали в гори і вже більше не вертали. Вечером того дня прийшло в село богато піхоти. Піхота, правда, забирала також кури. Це вже тогди було потрохи звичаєвим законом, але цілком інакше поводилася, як козаки. Між піхотою були селяни і вони не дивилися на нас згорда, так як козаки.

Піхота переночувала і рано теж рушила в гори. За піхотою поїхала артилєрия. Впали сніги, прийшли морози і з дороги не раз доносився скрип коліс пушок по замерзлому снігу.

Перейшла піхота і в село прийшли обози. Оден з обозів остано-вився, де тепер медпункт. Обози навезли богато харчів: муки, пшона, цукру. Навезли повні вози хліба. Хліби ті були великі, як решето, житні. Солдати давали хліба, хто лишень в них запросив. Часто давали дітям цукру. Солдацька кухня стояла на подвірю хати, в якій тепер живе Микола Лукань. В кухни тій варили дуже богато каші, так що солдати і половину не з'їдали. Кашу ту роздавали кухарі біднійшим людям, що по ню приходили. Тогді проживав в селі, у своїх батьків, письменник Черемшина і вів щоденник. В щоденнику згадує Черемшина про те, що бідні люди приходили до солдацької кухні по кашу. Згадує, що по кашу приходив Іван Піштаків. Це так дійсно було. Іван Клим, котрого називали в селі Піштаків, був бідняк, жив самотно і був дуже задоволений, що міг дістати в солдатів каші. Він приходив по ню щодня з горшком.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм