Четвер, 23 березня, 2017

2.5.3. Друга зустріч - катівня

Перша зустріч з польською владою пройшла мирно, спокійно, та недовго по першій зустрічі послідувала друга зустріч, а ця вже зустріч була жорстока.

Vряд оголосив, щоби всі в кого є зброя, здали єї. В декого з людий з війни була якась зброя, і то не в дорослих людий, а майже в хлопчаків. Зброю здали, але були і хлопчаки, що десь в соломах позаховували рушниці. Люди знали, що в тих хлопчаків є рушниці, бо вони часом гордилися ними перед такими самими, як і вони хлопчаками, а хлопчаки ті розказували в кого є рушниця.

Одного дня прийшло в село польське військо і наказали всю худобу згонити на Вишники. Бігали селом, кричали, пускалися бити і перестрашені люди позгонили. Тогди оголосили, щоби люди здали зброю, яку мають, бо інакше заберуть всю худобу. Окрім оттих кількох хлопчаків зброї ніхто не мав. Жовніри кричали, сварили, грозили, але худоби не брали.

В канцеляриї громадській був комендант тих жовнірів - капітан. Пізнійше казали, що капітан той називався Білінський. В канцеляриї були два здорові, як бики жовніри з нагайками, було ще і більше жовнірів, але вже без нагайок, вони були там для помочи.

Були такі люди в селі, що знали в кого з хлопчаків є зброя, і донесли це капітанови. Капітан вислав жовнірів і вони приводили з села тих хлопчаків. Капітан сидів за столом і переслухував тих хлопчаків, та давав розказ, аби їх били.

Привели чотирнадцятилітного, дрібної будови, марненького хлопчака Василя Зеленського. Хлопчина ввійшов в канцелярию і перестрашено розглядався. Капітан, що сидів за столом крикнув грізно до него: "Чому ти не здав рушницю? Де ти єї маєш?" Хлопчина дійсно мав рушницю і закопав єї на городі. В него єї бачили і хтось з тих, що єї бачили доніс капітанови. Хлопчина однак думав, що єму вдасться відговоритися і він надальше задержить собі рушницю, і він став перед капітаном відговорюватися, що не мав і не має рушниці. Капітан довго не слухав Зеленського, лиш крикнув: "Ріес". Жовніри в одній хвили схопили Зеленського, кинули на лавку і одні з них тримали єго, а ті з нагайками станули по обидвох боках лавки і дали Зеленському по п'ять нагайок. Зеленський пручався, пищав, та все то не робило ніякого вражіння на тих жовнірів, вони били по нелюдськи. Зеленського пустили і капітан знов спитав єго: "Де рушниця?" Зеленський почав відговорюватися та капітан не дав єму докінчити лиш знов крикнув: "Ріес". І знов повторилося то, що і першого разу, Зелен-ського знов били. Так били Зеленського п'ять разів. Далі повезли єго до Кут до арешту. Тому, що він був неповнолітний взяли з ним єго батька. Вдома зробили в Зеленського ревізію і ту нещасну рушницю найшли.
Після цього єго враз з батьком перевели в коломийську тюрму, де вони просиділи кілька місяців. Відбувся суд і на суді їх звільнили.

Так, як Зеленського били і других хлопчаків, але найбільше били тої днини Дмитра Никифорчина, літного вже чоловіка. Никифорчин був за української влади начальником охорони села. Хтось доніс капітано-ви, що та охорона села мала кулемет, і той кулемет забрав Никифорчин до себе і заховав. Охорона села не мала ніякого кулемета, кулемет, навіть, не був потрібний охороні села. Охорона села мала всього на всього дві гвинтівці, і то не зовсім справні. З тими то гвинтівками, ті що були в охороні села почерзі робили службу. Як закінчилася Україна, то охорона села розійшлася, а отті гвинтівки залишилися в канцеляриї. Як надходило румунське військо, то присяжні, що були в канцелярії, боялися, що як румуни побачать в канцеляриї гвинтівки, то будуть думати, що ці гвинтівки на них приготовили, і щоби не було якої ще біди через ті гвинтівки, винесли їх поза канцелярию і кинули в Вуліцю. їх там примулило, присипав їх шутер і аж геть пізніше, в кільканадцять років брали там шутер і їх віднайшли. Отті дві рушниці-гвинтівки то і була вся зброя охорони села.

Тепер, опираючися на чиєсь донесення, привели до канцеляриї Никифорчина і капітан взявся єго допитувати. Никифорчин не признавався, бо і не мав до чого признатися. Вразі, якби признався, то єму сказали би віддати той кулемет, а він ж не міг єго віддати, бо і не мав. Капітан не довго і допитував, лиш крикнув: “Duradziescia piec”. Никифорчина схопили і дали єму двадцять п'ять подвійних нагайок. Пустили і капітан взявся знов допитувати. Допитував недовго і Никифорчин знов дістав двадцять п'ять подвійних, а потому знов і знов. Никифорчина чотири рази клали на лавку і за кождим разом били по двадцять п'ять нагайок так, що Никифорчин дістав тогді сто подвійних нагайок. Никифорчина, мабуть, не лишень за то катували, що ніби то він мав кулемет, але, мабуть, за то, що він за української влади був на громадській посаді. Коли Никифорчина по нелюдськи катували, то капітан з сарказмом покрикував: “Bijcie, bijcie pana komisarza”. Видно, що в капітанови кипіла ненависть до Никифорчина за те, що він був тим начальником.

Нарешті невідомо, чи в капітана обізвалася совість, чи якісь інші причини склалися на то, досить, що капітан сказав Никифорчина відпустити. Він пішов ледве ступаючи, і як казали "був чорний, як земля". Пізнійше виявилося, що на Никифорчина доніс Ангелинюк Федор. Ангелинюк мав з Никифорчином процес, за якийсь грунт, і він свідомо фальшиво оскаржив Никифорчина, бо знав, що єго, Никифорчина, будуть допитувати і будуть бити, а цего він, Ангелинюк, хотів. Никифорчин заскаржив Ангелинюка до суду і суд присудив, аби Ангелинюк заплатив Никифорчинови за біль, який він перетерпів, сто тисяч марок, то є по тисячу марок за одну нагайку. Того часу пара волів коштувала сорок тисяч марок. Ангелинюк не платив, а марки дуже знецінювалися, так, що в короткім часі сто тисяч марок треба було заплатити за невелике теля, а далі марки ще більше зне-цінилися, тай Никифорчин і перестав вимагати від Ангелинюка заплати тих сто тисяч, бо вони вже дуже малу вартість представляли.

За України дехто "мав такий розум", що ріжними способами докучав полякам. Велася війна з поляками, то не одному здавалося, що отті поляки також щось винні за ту війну. Тепер найшлися "такі розумні" межи поляками, що стали дорікати українцям. Як худобу зігнали на Вишники і люди були в страху, що саме буде з худобою, то дорогою походжував поляк старий Мацейко та все одної: "Ая, ая були ваші, а тепер наші, ая, ая". І ті українці, що дорікали полякам, і поляки, що дорікали українцям, однаковий розум мали.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм