Субота, 18 листопада, 2017

2.4.13. Зловили розвідника

Варти вартували і наказ команди виловлювати шпигунів не пролунав надармо. Варта, що вартувала коло каплиці зловила шпигуна. Шпигуном тим був молодий парубчак. Це було так. Оттой парубчак їхав кіньми з долу горі. На возі в него був рубель і дуже коротенький курмей. Віз з рублем і оттой парубчак робили вражіння, що оцей парубчак їде десь по сіно. Парубчак той їхав з долу, очевидно, був з якогось доліського села. Для вартових парубчак той виглядав підозрілим. Підозріння викликало то, що він їхав ніби то десь по сіно з якогось доліського села, очевидно, з далекого, а тогди була така якась напружена обстановка, що ніхто десь далеко від села не відходив. Вартові зупинили того парубчака і стали допитувати єго звідки він і куди їде. Він сказав, що сам є з Княжа і їде по сіно. Вартові стали дальше допитувати, куди він їде по сіно. Оттут парубчак той дався зловити, видно, на шпигуна не вродився, він якось несміливо казав, що хоче десь купити сіна. Це вже виглядало ще більше підозрілим. Стали дальше допитувати і чим більше допитували єго, тим більше він путався. На то надійшов заступник війта. Заступник ще помітив, що курмей на возі був дуже короткий, так що як би і наклав на віз сіна, то зав'язати не було би чим. Це знов збільшило підозріння, що парубчак той зовсім не їхав по сіно, а вибираючися в дорогу, поклав на віз оттой невеликий курмей, аби видно, що є курмей на возі, що ніби, то він вибрався по сіно, а не додумався, бідака, що вартові в нашому селі, котрі з наказу войскової команди подвоїли свою службову пильність, придивляться до всего. Напевно парубчак той пожалів тогди, що зробив все необдумано, легковажив собі варти.

Було ясно, що мається до діла з шпигуном. Оден з вартових побіг до школи повідомити про це коменданта. Вартовий розказав про все комендантові. Комендант прийшов, оглянув віз, підійшов до парубчака і став єго гостро допитувати.

-    Ти не пробуй крутити, - почав комендант, - а скажи поправді, не бійся, тобі нічого за це не буде. Як ти поправді розкажеш, то ми тебе пустимо. От розкажи все поправді, обертай віз і їдь собі додому. Скажи, тобі казали, аби ти розвідався, де наше войско.

-    Так, - признався добродушно парубчак.

-    Добре, - сказав задоволено комендант, - оттак ти повинен говорити, лиш правду, правду кажи і зараз їдеш додому. А скажи нам, що і ще тобі казали, як тебе посилали.

-    Казали, аби я розвідався, чи є ще постерунки по селах, чи вже пішли з сіл, - признався парубчак.

-    Добре, дуже добре, ти файний хлопець, - хвалив комендант парубчака за щирість, з якою він признавався до такого страшного злочину, як шпіонаж. Комендант, навіть, дивився на парубчака, чи він взагалі є при повним розумі, чи не є він якимось божевільним, що не здає собі справи з того, до чого він признався, але парубчак виглядав на умного, зовсім нормального.

Комендант допитував дальше:

-    А що ще казали, як посилали тебе?

Парубчак дальше подрібно розказував:

-    Казали, аби я їхав, розглядався на все, чи десь нема войска, а у людий з сіл допитував, чи є в їх селах постерунки. Це казали, що для них найважніше, тай ще казали, що якби я по дорозі зустрінув жандарма, то аби я не доходив до зустріту з ним, лиш заїхував де небудь на поле, де є копиці, заїхував до першої ліпшої і ніби брався накладати на віз, поки жандарм не промине, а як промине, тогді їхати далі і розвідувати, де є військо.

Комендант був задоволений. Як не як, а він зловив шпигуна і приставить єго в Косів на повітову команду. Перед жандармом за-таяла нагорода за службову ревність. Комендант уявляв собі вже ту нагороду, так певно, як два а два є чотири.

Але коменданта непокоїла думка, що російське військо наближи-лося. Комендант знав, що російське військо дійшло до Прута, а тут парубок цей з Княжа, а Княже вже по цій стороні Прута, значить москалі перейшли вже Прут і чимраз наближаються. Нагорода тішила коменданта, але непокоїла близькість російської армії. Комендант задумав допитати парубка, чи російське войско є лишень в Княжу, чи є вже і в дальших селах, близьких до нас. А що комендант не мав ще ніяких відомостий про те, що росіяни перейшли Прут, то задумав це розвідати у того ж парубка, коли росіяни перейшли Прут, і взявся далі допитувати, все застерігаючи, аби він казав поправді та єго пустять.

А коли до вас в Княже ввійшли москалі? - запитав дальше парубка. Парубок здивовано видивився на коменданта і спокійно відповів:

Та в нас нема ще москалів, люди розказують, що є вже в Снятині, є вже в тих селах, що коло Снятина, за Прутом, але у нас, Богу дякувати, нема.

-    Що? - аж заревів комендант, - ти хочеш крутити, ти хочеш зробитися дурним, о це тобі, небоже, в мене не вдасться, та я з тебе оттут зараз грязь зроблю, на порох тебе зітру. От признався, що москалі єго післали про все розвідати, а він тепер вже зачинає крутити, робитися дурним, тай плете вже дурниці, що москалів нема в Княжу.

По парубкови видно було, що коли комендант говорив про те, що єго, парубка, вислали москалі, то він аж побілів, видно було, що аж тепер він зрозумів, що щось недобре з ним за це буде. І він став виправдуватися.

-    Пане вахмісць, - почав вияснювати комендантові, - та мене москалі не посилали, мене вислав комендант нашого постерунку.

-    Що-о-о? Комендант постерунку! - витріщився здивовано, а заразом недовірливо комендант, - ти хлопче, брешеш, а я тобі казав, що це тобі в мене не вдасться.

Парубок став розказувати. В їх селі є тепер постерунок. Давній-ше постерунку в селі не було, тепер у войну прийшов. Комендант постерунку був умний і вмів спостерігати, що довкола нього робиться. Він і спостеріг, що повітова команда жандармерії вже давно евакувалася з Снятина, але куди вона пішла і де вона знаходиться, він не міг розвідати. Телефонів не було, команда не давала про себе знати, то і постерунок не мав зв'язку з своєю командою. Дальше комендант спостеріг, що основні сили войска, що були над Прутом вже відступили, а над Прутом залишилися лиш невеликі частини, котрі, видно, були призначені, лиш для спостерігання за рухами ворога і готові були кождої хвилі відступити до основних сил армії. Комендантові постерунку в Княжу прийшло на думку, що команда жандармериї за него забула, або з якихось причин не може нав'язати зв'язку з єго постерунком, а якби войско в ноги відступило, то він залишивбися з своїм постерунком, як кругла сирота, і москалі могли би єго з постерунком накрити так, як баба курку решетом.

Щоби не попасти в таку ситуацию, комендант вирішив вислати розвідку в тили аби та розвідка розізнала, чи є ще постерунки по селах і де є більша кількість войска. Для цьої ціли договорився він з оттим власне парубчаком, що єго вислав в ту розвідку. Комендант боявся поперше, щоби єго не захопили росіяни, по друге, боявся без розказу своєї команди на власну руку відійти з Княжа, а по трете, висилаючи розвідку, боявся, щоби той розвідник не попався десь і не розказав, що єго комендант вислав, бо в тім випадку, посудили би єго за боягузтво. Боявся комендант та не убоявся, висланий ним розвідник попався і про все мусів розказати.

Комендант нашого постерунку і вірив, і не зовсім вірив в то, що той парубчак розказав і наказав запровадити парубка з возом на шкільне подвір'я, і взявся розслідувати ту справу. Виявилося, що дійсно було так, як розказував той парубок.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм