Четвер, 23 березня, 2017

2.4.11. Танасій Десятників розказує

Танасій, хоч вже і семий десяток розміняв, мусів іти сам в форшпани, бо не було другому піти з кіньми. Двох єго синів взяли в войско і війт хотів когось призначити з тих, що пішли в войско і були ще дома, за фірмана для єго коний, але Танасій не хотів на когось чужого передавати свої коні і пішов сам. Тепер Танасій повернув. Надворі, як наймило вже другий день сікла, не переставала циндра. Танасій намок, намерзся, передрог до костий, та аж набрезк в лице. Мало того, що надворі була така негода, що коні мокли, але ще гірше було то, що коні були дуже голодні, так, що ледве припленталися додому. Тепер Танасій завів коні в теплу стайню і вони там жадібно хрупали сіно, а Танасій сидів на краю опецка, спустив ноги, аби грілися над плиту та, видно було по нему, що був дуже задоволений тим, що з того дощу та вітру нарешті вже найшовся на теплій печи. Тут вже Танасійха дала єму білу сорочку, а мокру, що Танасій скинув з себе розвісила в хоромах на жердці. Мокрий сардак з Танасія розвісила на жердці в ганку. Сардак був такий мокрий, що з него аж капала брудна вода. Мокру Танасієву курушину розстелила Танасійха шкірою наверх і натирала шкіру кукурудзяною мукою, аби не зашкарабуватіла, як буде висихати. В грубі горів вогонь і на плиті клекотів в горшку борщ, це Танасійха приставила, аби Танасій розігрівся горячим борщем. В хату ввійшов хлопець-парубчак, Танасієвого свата Івана, Грицко. Танасійха попросила єго сідати. На лавици стояло корито з шульками, що їх недавно Танасійха витягла з печі, де вони сушилися. Хлопець сів на лавици коло корита, відразу взявся лущити і звернувся до Танасія: "Вуйку, дьидя учюв, шьо ви вже прийшли з форшпанів, тай пислав мене спитати у вас, ци ви ни знаєте шьос і про наші коні". Іванові коні тоже пішли разом з усіма в форшпани і Іван хотів розвідати, чи Танасій не знає, де вони тепер.

"Ні, ни знаю, - відповів Танасій, - ми з села не всі разом були, нас розділили і наше поперемішювали з другими селами, тай одні пишли борші з Кутів, а другі пізнійше. Ваші коні пишли з тими, шьо борші поїхали, а я попавси з тими, шьо пізнійше виходили, тай потому ми вже і ни здибалися".

А далі Танасій став розказувати, як гостив в форшпанах. Танасійха, як скінчила натирати курушину, то поралася в хаті і слухала Танасієвої розповіді, слухав також і Грицко і при тім лущив кукурудзи.

"Мой, - сердився Танасій, - я був на босняцкій войні, але там був порєдок всему, а тут нієкого порєдку нима, кажу вам, шьо сине за ніхтем, то нима. Начяльники шьос комендируют, але кожний, єк слуп нічьо ни розуміє, тілько одно добре знає, аби добре на мужика накричєти, о то-то вже добре знає. З дому вигонили нас з сваркою, з криком: "Ідіт, ідіт, таки вже йдіть, бо то войсковий розказ, то жерту з тим нима". Так квапили, шьо навіть тютюну не давали укришити, не давали єк си належит злагодитиси на дорогу. А єк ми приїхали до Кутів, то тоті начяльники сказали: "Чекайте".

Та не олівби кождий з нас шє бути дома, але ні з дому іди на мліголов, а тут чєкай. Чекали ми до вечера, нима нієкого розпорєдку, переночювали на дорозі. Переночювали на студени, а розвиднілося, то знов прийшли начяльники тай: "Чекайте". Чекаємо ми на дорозі, попри нас все ідут та ідут форшпани, а всі вни згору, з Вижниці ідут. Межи ними є кінські вози, але їх небогато, все бирше межи ними волових, а воли сиві з довгими рогами, мадярські. А коло волів небогато чоловіків, все бирше жинок, молодиц. Видко, шьо чоловіків не було вдома, на войну пишли, а молодиці, видко, шьо дбайливі за талан газдині, не хотіли передати свою худобу на других, тай пишли самі з свойов худобою. Дай свою худобу на другого, та шє єк на йкого газду, то добре і худобу допантрує, тай людску худобу не лишит, єк єкас прикрість прийде, а єк попадися йкис бараба, то і худобу дозирати не буде, тай єк шьо до чього, єк йкис притрафунок буде, то худобу лишит, а сам утичєт. Худоба загиритси дес в такий чєс, тай іди шукай, де тота худоба, шукай вітра в поли. А лишиш си без худоби, то одно, шьо велика шкода, це довго си кутало нім си викутало, а друге приходит весна, траба веснувати, траба орати, а ти хиба ори ніхтями потилицу. Тому то молодиці на нікого ни передавали свою худобу, лиш самі пишли з нев, ни відчікают від неї. Заходилисми з ними в бесіду. Розказували, шьо вже тиждень в дорозі. Ідут з Мадяр-шіни, їхали на Кірлібабу, Селятин та Вижницу, перечювали, шьо отік до Коломиї мали би іти. Кволилися вни, шьо дуже бідуют вни через то, шьо нима волам сіна. Люди дают собі раду, єк можут, але худоба ночями мерзне понадвірю, тай до того голодує. То сіно, шьо єго взяли з дому вже давно минулося, а тепер дес чєсом потрохи дают, але бирше воли голодом ході.

Сотками тих возів перейшло попри нас, оба ті дни, шьо ми були в Кутах, то не вгавало попри нас іти. Дивилисмиси на то тай додумувалися куди би то це все справилося іти. Іван Штефанишин, той шьо газети чітає, певнив, шьо це все валит на Росію. Дес там напереді пишла велика сила войска, а за ним форшпани, шьо треда пидвозют. Нарешті другої днини прийшли д'нам йкіс начяльники, привели жовнірів, самих мадярів, зранжирували нас, тай порозділювали. Одні фіри взєли до одного магазину, а другі повели до другого. Межи тими, шьо вперед пишли до того першого магазину були, хлопче, і ваші коні, - сказав Танасій, звертаючися до хлопця, - вни і борше виїхали з Кутів і ми вже з ними ни здибалися. Я з своїми кіньми попавси до другого магазину. Нас привели до магазину, тай сказали всьо з магазину ладувати на вози. А в магазині всєке було: були паки з амуніцийов, були міхи з муков, з вівсом і всєкі шє паки були, і ми то все виносили і ладували на вози. Ми наладувалися, жовнірів понастав'єли коло возів, аби то всьо пантрували. Сонце вже над захід було, єк ми скінчєли ладувати і виїхали з Кутів на Косив. Вже темно було, єк ми перейшли Косив, тай поїхали вгору на Пістинь. Дес відкис розповіли люди, шьо ми їдемо до Коломиї. Може дес і сказав йкис начяльник, а може лиш так люди здогадувалися. Виїхали ми на гору, тай в'їхали в пістинцкий ліс, а тут захмарилося, потєг з півночі вітер, тай пустивси дощік. Здавалося зразу, шьо це лиш така хвиля надійшла, шьо це зараз схаменеси, але дощік не переставав, сієвси, тай сієвси. Єк ми ввійшли глібоко в ліс, сказали, шьо ми будемо тут в лісі ночювати. А дощик тота циндра не стає. Пристановили нас тай ночюємо. Вно ніби в лісі і ни такий вітер, єк на поли і від дощю мож попид смеречєну ховатися, але все одно потягає і в лісі вітер, тай з смеречєни також росит. Повипрігали ми коні позаводили попид смеречєну, аби хоть трохи були з-за дощю, а тогди напрєтали сухої фої, розиклали ватру одну, а далі другу тай гріємося. Коло нас, коло ватри поприсідали і жовніри, тай также гріютси. Це вже настала глуха осінь, ночі студені. Шьос ті жовніри говорют межи собов, шьос розказуют одні одним, але ні слова з них нерозумно, але йкіс вни невеселі, йкіс такі задумані. Дивимося ми на них, тай говоримо помежи собов: "Бідуємо ми, але і вни ни гараздуют, вни тоже полишєли дома жинки, тай діти, тай їх погнали на цу прокляту войну, а вни, видко, шьо згадуют про свої хати, тай журютси, бідні". Гріємося ми коло ватер, але спаня нима нієкого, але всетаки ми хоть трохи контетні, шьо ми ни дес на поли, а в лісі. Дес хтос і напрєтав сухої фої пид смереку, тай на тій фої мервів, єк хто міг, тай де міг, то примістивси, тай дрімав, чєкав днини, а на дощи та студени ніч роком робиласи.

Шє далеко було до днини, єк забігали мадярські капралі, стали корнєти людий, шьо дрімали коло ватри, тай попид смеречєну і: "Принга, принга". Це вни тілько по нашому навчєлиси. Чюли єк люди казали: "Запрігай", тай шьос чюли, шьос не дочули, а може їх єзик не складаєси сказати по нашому: "Запрігай", - тай вни перекрутили запрігай на принга. Зачєвси рух. Люди вставали, запрєгали коні, тай вже і раді були, шьо будут іти, тай в дорозі загріватися. Єк розвидлоси, ми вже минули Пістинь, тай зайшли в Уторопи. Дорогов, єк звикли, ходют всєкі люди, кождий іде куди єму траба. Але проминає нас йкис жидок. Жидок тот, єк нас проминав, то пизнав межи нашими людьми одного чоловіка з Кутів. А жид тот, єк нам потому тот куцкий чоловік розказував, то був шинкар з Пістиня. Увидів жидок того чоловіка, тай пустивси іти поруці з ним і питає єго: "А куди це ви Іване їхаєте?" А Іван тот стис плечьими тай каже єму: "А бо я знаю, Гиршку, куди ми їдемо. Помежи людьми говорют, шьо ніби до Коломиї, але допевни, то ніхто ни знає, тай відкі нам знати". А жидок єму потиху, майже на вухо, каже: "Іване, Коломия вже заперта для нашого войска. В Коломию вже врвалиси москалі, хто знає ци вни вже ни ввалилися поза Прут". Сказав це жидок, обернувси, тай пишов в своє, а чоловік розказує нам, шьо єму жидок сказав. А ми слухаємо, тай кождий лиш плечьими стискає, бо по наших начяльниках шьос нічьо ни видко, аби вни шьос собі робили з того, шьо москаль вже так нидалеко, ну, але думаємо собі, будемо видіти, шьо з цего буде.

Ідемо ми далі, а наші начяльники попри вози на конях, то наперед, то назад їхают. Але гет ниборзо приїхав єкис начяльник на кони, тай таки до наших начяльників. Заговорив єкос з ними, шьос нового їм повістував, шьос недоброго, бо вни аж попісніли, мабуть шьо, шьос за Коломию сказав. Видко шьо тот жидок казав, то таки була правда. По наших начяльниках видко було, шьо вни дуже стали зминтрожені, та все шьос помеже собов шварекотє, та в тот бік, шьо Коломия позирают. Але доходимо ми до роздоріжжя, де сходютси дороги: одна, шьо іде на Коломию, а друга, шьо на Єблонів. Дивимося, а наші начяльники кажут передним возам повертати на єблонівску дорогу. Це видко, шьо ми на Коломию не поїдемо, поїдемо попид гори на Надвирну. І ми тов дорогов поїхали. Цілий день ми то їхали, то приставали, все шьос отік причьикували, отік шьос перезнавали. Так ніч нас похопила в Березові. Пристановили нас і сказали, шьо в цім селі будемо ночювати. Вози лишилися на дорозі, а коло возів жовніри на варті, а ми повипрєгали коні, та хто де міг, то там з кіньми примістивси. Коні попримістювали попид шопи, а дес хтос і в стайни, люди по хатах, в теплі. Люди виділи нашу біду, тай ни жалували коням сіна.

Заводилоси на зорі, єк знов забігали по хатах капралі, тай: "Прин-га, принга". Люди повставали, поприводили до возів коні, позапрєга-ли, тай ми поїхали далі. Розвиднілоси, єк ми ввійшли в село Текучю. Ідемо ми, аж тут нараз, Боже, воля твоя небесна, єк збоку загри-м'ют, залускотют з рушниц, в одній хвили, єк в горшьку заклекотіло, а кулі понад нами лиш запіукали. Коні пополошилиси, скачют, вискают, ломлют дишлі, калічютси сами на тих дишлях, рвутси з дороги в окопи, перевертаютси вози. В одній хвили на дорозі зробилоси ціле пекло. А люди гей ни впамніти, кождий дес біг, ратувавси, єк міг. Я штрик в окіп, лєг, притуливси до землі, тай лежу, а в голові всєкі гадки мигают, шьо це си стало, хто це в нас стрілєє. Лежу я на земли, та аж мене зостраху трісе, тай в голові гадки мигают, шьо це москалі йкос пидокралиси, тай на нас напали, тай шьо буде, єк вни зараз д'нам прийдут, шьо вни нам скажут, шьо з нами зроблют. Нарешті, то стрілєнє застановилоси, стало тихо, лиш чюти було, єк рзали та вискали покалічені коні. По чєриз чєс, єк то затихло, я пидвожу голову і роззираюси, шьо робитси, а то по одному, то відси, то відти люди ближутси д'возам. Вийшов і я . Дивлюси я на людий, тай люди дивлютси на мене, а то всі ми однакі, кождий з нас білий, єк стіна. Дивимоси на вози, шьо поробилоси, тай роззираємоси навколо, шьо робитси.

Роззираємоси, а коло передних возів показалиси йкіс люди на конях, шьос у людий питают. Помежи люди покотилоси: "Козаки". Шьос, видко, випитуют у людий, тай поволи д'нам ближутси. А ми йкос оден д'одному ближимоси, май ни так страшно, єк люди стоют вкупі. Наближилиси вни. Дивимоси, вже зблиска. Люди вни молоді, але є оден з бородов, таков, єк у жида. А в кождого на голові шєпка з довгов вовнов, та шєпка аж пуду дає. Поривналиси вни з нами, тай передний питає: "Мадяров нєт?" Ми аж тогди нагадали за мадярів, в страху забули за них. Роззираємоси, а по мадярах слід застиг, повтікали дес у потоки.

Не встигли ми шє добре роздивитиси, а то навколо нас зробилоси повно козаків. Іх начяльники зайшли та перезирают, шьо є на возах.

Дивимоси ми на козаків, а вни йкіс такі люті, сердиті, а в кождого нагайка в руках, таке, мой, все то пудне. Слухаємо, єк говорют, мож розуміти, а все, шьо друге, трете слово, то да, да, да кажут. Тай матеркуют, по своєму матеркуют. Шьо тота бідна мама винна, шьо вна так си в кождого народу має. Пороздивлювалиси начяльники на все, тай кажут нам направлєти вози, лагодити все, бо будемо далі їхати. Ми йкос потрохи відійшли від страху, тай взєлиси до возів. А козаки постоєли трохи, тай їх старший за командирував, тай то пишло дес далі, а коло нас лиш трохи лишилоси.

Направлєємо ми вози, а в кого вломлений дишель, або розвора, то рубаємо в лісі молодого грабюка та тими грабчьуками змоцовує-мо, єк можемо, та так лагодимо вози. Козаки ходют помежи нас, покрикуют шє й нагайками грозє, аби ми борше всьо лагодили. А ми шьос робимо, тай зазираємо в паки, шьо є на возах. А то паки з всєким, але є паки і з горівков, є і з цвібаком. Козак дес си видвер-не, а ми склєнку з паки, та в тобівку, або дес де мож, ховаємо, тай потєгаємо собі. А горівка, мой, єк мід. Видко, шьо ми везли єї для йкихос старших. П'ємо ми, шьо ніби в нас ни така душьа, єк у тих старших, ніби мужикови ни мож, ни варт, вин аби доброї горівки хоть раз в житю напивси. Йкіс веселійші люди стали, а молодіки все роззираютси, та єк ніхто з козаків ни дивитси, та склєнку з паки, та в корчі, потому вернеси та озме. Шьос уже полагодили ми вози, але є такі вози, шьо вид них фирмани повтікали, це такі, шьо їх надав в селі до коний війт. До таких коний, шьо ни було кому з ними їхати, такі шьо газда на войні. Шьо такому чюжя худоба, єк зачєли стрілєти, а вин потис шєпку на голові, та в потоки. А були й такі фирмани, але то межи тими, шьо припали на самому заді, ті нибогато гадали, та єк лиш трохи успокоїлося, то вни паки з муніцийов поскидали на землю, пообиртали вози, коні батогами та на лази, шьо попри дорогу були, та межи корчі, тай повтікали. Так їм си вдало. А було й таке, шьо молоді, буйні коні понапуджувалиси, пирвали на собі упряж, тай погнали в ліс або на лази, тай там дес і пропали".

"Та то, вуйку, - перервав Танасієву розповідь Грицко, - вибачайте, шьо я вам перерву. Михяло Саманючьків учора вернувси з форшпа-нив, тай розказував так, єк це ви розказуєте. Саманючьок розказує, шьо він з своєми кіньми припавси назаді, та в тій суматосі скинув з воза паки з муніцийов тай утік з кіньми на лаз. Лазом бігало кілька поперепуджуваних коний, а вин придививси, котрий з них ліпший, та єго ймив, тай тогди свого сухореброго Циліндра випріг, а того запрєг, тай приїхав гонорово додому. Видко, шьо думав, шьо кінь з йкогос инчого села тай ніхто не буде знати видків кінь, і вин буде мати замість свого Циліндра файного коня. Але єк лиш приїхав в село, то зараз пизнали того коня, шьо вин замінєв за свого Циліндра. Кінь тот, то був вуйка Івана Лесевого. Переказали до вуйка Йвана, тай вуйко прийшов і взяв собі коня, а Саманючьок, шьо хотів мати гонорового коня лишивси без нієкого, бо хто знає, де тепер єго Циліндр".

"Най ни лакомитси на чуже, так єму траба, - видав свій осуд Та-насій і розказував дальше. Ми лагодили вози, але траба було шє возів аби повезти далі ті паки, шьо їх поскидали ті, шьо повтікали, траба було коний на місце тих, шьо пирвали упрєж та побігли на лази, траба було фирманив на місце тих, шьо повтікали. Але з цим козаки борзо си справили, пишли в село і з села нагнали і возів, і коний, і людий. З страхом люди ішли, але ішли, не оден може і нагайков дистав. Козаки ходили селом, коло нас нибогато було, тай поки ті козаки вернули, то тєгли з возів, шьо лишень могли. Тєгли цвібак та їли, сипали з міхів коням овес, а найбирше тєгли ми тоті склєнки з солодков горівков. Понапивалиси, шьо молодіки вже і співати зачєли. Зачєло знов цинд-рити, а їм байдуже, їм всі кури в жовтих чьоботях.

Єк тих людий та коний з села пригнали та все на вози наладува-ли, то тогди рушили далі їхати, нас навернули на Коломию. А це вже було пополудню. їдемо ми, а вітер такий студений, зачєнає потєгати, а ми йдемо против вітру, зачєнає бити плюта, тай б'є в лице. Мокнут коні, мокнемо й ми.

Так ми дес перед півночьоу приїхали до Коломиї. Завели нас перед йкис магазин, тай казали все зладовувати з возів, тай заносити в магазин. Зладували ми тай просимоси, аби нас видпустили додому. Не хотіли видпустити, казали, шьо єк рано прийдут йкіс старші, то може пустют. А тут в нікого вже жмені сіна нима, надворі плюта, коні мокнут, ну але нима шьо робити мусимо слухати. Помежи вози ході козаки, попробуй тікати, то шє ті і вбити можут. Ми по-притулювалиси попид мури, тай хоть ни мокнемо, але коні мокнут та мерзнут на шарзі. Так ми перибули до ранку. Рано поприходили йкіс начяльники, тай ми знов просимоси аби нас пустили додому. Знов не хотіли пустити: "Йдіть, кажуть, на стацию. Відти маєте тут до магазину всякий набир привезти". Шьо ж мусимо слухати, бо ми так, єк би до неволі попалиси. Зранжірували нас і ми поїхали на стацию. Там на стациї в магазинах було повно пак з муніцийов, тай ми тоті паки відти привезли до магазину. Привезли тай знов просимоси: "Будьте такі добрі, пустіт нас додому. Дивітси, дивітси сами ади коні з голоду гризут дошьки на драбах, а лошєта коло кобил ржут з голоду, бо в кобил нима молока. Або пустіт нас або дайте сіна коням". Порадилиси шьос начяльники помежи собов, тай сказали: "їдьте".

Поїхали ми, але коні ледве тєгнутси, шьо намерзлиси, а шьо голодні. Виїхали ми з Коломиї на села та дистали в людий трохи сіна, погодували трохи коні, тай потєглиси далі. їдемо, а дорогов повно москалів, то горі на Коломию, то долів на Заболотив. Ми їдемо, тай потерпаємо, шьо можут нас взєти аби ми їм шьос везли, але йкос обійшлоси, шьо нам нічьо ни казали.

Йкос поволи ми дотєглиси до Заболотова. В Заболотові повно москалів, тай є на мості войскова варта. Ми ближимоси до мосту, тай потерпаємо, шьо нас зипрут тай завернут, ни пусті додому. Приїхали ми на мист, а вни сперли, тай питают, куди тай зачєм ми їдемо. Ми розказали, а вни пропустили нас. В'їхали ми в Лінці, а в Лінцях уже москалів нима, нима й нашого войска, нима ні одних, ні других. Шьос ни видко, було і варти на дорогах. Але прийшли ми в Тростінец, є вже на дорозі варти, спирают нас. Сперли, тай стали випитувати відків ми їдемо. Ми розказали, а вни дуже цікаві були знати, йкі ті москалі, та шьо вни нам казали, та ци то правда, шьо козаки дуже з народу збиткуютси. Ми шьо знали, то розказали. Минаємо ми Трості-нец, беремси вгору, а там вже пид самов горов є наші жовніри. Сперли нас тай знов стали про всєке випитувати. Найдушші хотіли дизнати-си, де тепер москалі, та ци богато їх. Ми поправді розказали. Ми розказуємо, а вни лиш оден на одного позирают. Дес відкис взєвси їх старший - капітан. Вни єму про все розказали, а вин до нас, єк роз-рипитси: "Ви зрадники, ви войскове добро москалеви видвезли!" А ми виговорюємоси, кажемо так, а так було, ми ни винні, шьо москаль так люто на нас преси. А капітан тогди бирше сам до себе, єк до нас каже: "Преси, як свиня, преси, але ми єму дамо". Сказав тай махнув руков на жовнірів, аби нас пропустили. Рушєємо ми далі, а я дивлюси на капітана, тай думаю собі: "Йкий ти завзятий. Фуруєшси, шьо даш москалям. А чіму ни даш та ади вже сми шьомога видвезли москалеви, вже сми єму дали, тай єк добре пиде, то шє може так дамо".

Танасій скінчив оповідати. Танасійха налила Танасієви горячого борщу в миску і подала єму на піч. Танасій взявся їсти, а Танасійсі сказав напоїти коні, бо вони вже трохи перекусили, тай з труду бу-дут хотіти води. Танасійха взяла коновки, а Грицко покинув лущити кукурудзи і пустився іти за Танасійхою в двері, аби за одним рипом вийти. Грицко був вже коло дверий, то Танасій ще раз єму сказав: "Скажи там дьидиви, шьо я видів ваші коні, єк були в Кутах. З Кутів ми окреме розійшлиси, тай бирше ни здибалися".

Як Танасій попоїв, то лиш притулив голову до подушки, тай зараз заснув. Як Танасійха напоїла коні і ввійшла в хату, то Танасій вже твердо спав.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм