Середа, 13 грудня, 2017

2.4.5. Гори ж мої, закрийте мене собою!

Єго арештували за зраду. Він бідний чоловік, плотар, керманич. Єго діло - це плоти. З плотами не раз аж у Райну на Дунай ходив. З Райни вертав піхотою додому в гори, бо так тогди бувало. їхати за-лізницею, то виносило дуже дорого тай бідні плотарі своїм здоровлям докладали аби заробити та принести додому якийсь гріш. І він не раз вертав по через Бесарабію додому. Видів в Бесарабії людий, тай, де ніч захопила впрошувався в них на ніч. Люди приймали, тай він видів, що вони люди добрі, такі-ж, як і у нас. Чув, що іде война з "москалем" і це єму не подобалося: "Нащо тої войни, - казав, - таже то такі самі люди, як і ми, оттакі, якби ви або я, - казав до тих, що єго слухали, - тай за що ми маємо з тими людьми, з тим народом воювати". Оттакої говорив: російський народ хвалив, намовляв аби не воювали з Росією, а це - зрадлива бесіда, зрада. Хтось там доніс на него, єго арештували і єго судив войсковий суд та засудив на страту.

Наказали збудувати шибеницю і шибеницю поставили на зарінку над рікою.

Надійшов день страти. День був осінний, хмарний, дощовий. Єго вивели з арешту і посадили на фіякер. Руки мав зв'язані. Хтось поклав єму на коліна маленький колачик. Чи в тюрмі, як він сидів та хтось, може з знакомих приніс та дав єму той колачик, а він єго не їв, тай, як єго виводили з арешту, то і взяли той колачик тай поклали єму на коліна, чи може якась добра душа, і не розуміючи, що єму того колачика вже зовсім не треба, все одно поклала єму на коліна той колачик, досить того, що як він сидів на фіакрі в него на колінах був колачик, та він і не дивився на него. Фіякер окружили жандарми і фіякер рушив на зарінок. Коло фіякера зібралася чимала товпа шумовиння, яке хотіло видіти, як будуть вішати чоловіка. Дехто зачіпав єго бесідою, та він не відзивався лиш якось тупо, німо дивився наперед себе. Здавалося, що він нікого коло себе не помічав, лиш час до часу звертав свій погляд на гори і дивився на ті гори з якимось жалем, не то лишень з жалем, а з жалем-прозьбою. Оттим своїм поглядом, здавалося, що він ніби просив тоті рідні гори аби єго ратували, ніби жалісно прощався з тими, серед котрих виріс.

Приїхали на зарінок. Під'їхали близько шибениці. Єму сказали встати. Встав і ще раз подивився на гори, ніби просив їх:" Гори ж мої рідні, закрийте мене собою". Сказали іти під шибеницю. Коло шибениці стояв міський поліциянт, котрий мав вішати. Товпа шумовиння з цікавостию, але і з б'ючими серцями дивилася на небуденне видовище. Страшне видовище людської муки, передсмертних конвульсій.

Акт трачення людини скінчився. Скрапотів маленький дощик, це плакало небо. Єго мертвого висадили на віз, аби відвезти на цвинтар.

Міський поліциянт, що виконував акт вішання недовго після цього прожив. Невідомо чи він сам захотів, сам погодився виконати оттой страшний акт, чи єго присилували до цього, як поліциянта. Дуже можливо, що він тим актом хотів виявити свою службову ревність і тому погодився, але після виконання того він ходив дуже сумний, думки в него були якісь дуже розсіяні, а далі він захворів, недовго хорував і помер.

Отта товпа, що бігла з цікавостию дивитися на отто страшне видовище, розійшлася по домах, але вражіння винесла дуже прикре. Богато з них жаліло, що пішли дивитися, в них прокинулося чувство жалю за невинно страченим чоловіком.

 

© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Бібліотека - Марія Равшер. Здвиженський храм