Четвер, 20 липня, 2017

Гуцульщина літературна

Микола Яновський - новела «Кара»

КАРА

 

Славайсу... Як си днює, хлопче? Сідай трохи тут на цю лавочку, як хочеш. Пізнаю тебе і не пізнаю. Ти, відай, з Михайлюкових? Усе моє лице давно зморшки пожолобили. Вже недовиджаю. Самам, сама горблюси в хаті і коло хати. Аж помежи людьми пішов поговір: «Ходит, як Дмитриха Бадерлючка».

Ти вже на легіня виглядаєш. Ци не той, що не дома? У школи високі пішов? У місті проживаєш? Любки ще собі не найшов? А як си називаєш - Роман? Знаю, що твій старший брат Якіб недавно оженивси... Дєдя ваш замолоду був моцним, файним чоловіком. Але збавили му здоров'є тєжкі роки. У наших горах влади змінювалися мало не щороку. І кожна мала зброю. Стрілєла й убивала. Кожен зайда робив свій порєдок. Та й не всі наші таки люди були найліпшими. Ворожнеча, гнів, захланність, заздрість - одне до другого, і маєш чорну біду. З тої біди - хороби. Чую, дєдик твій слабує. То лежит, то ледве хо-дит. Нападає такий кашель, що плює кро-'ю. Недобра година для родини, для рідні. Вас у мами з дєдем було штири, а ци три? Одно, затємила-м, маленьким умерло. Три хлопці лишилиси і виросли... Боже добрий, яке то житє коротке. Таке єкби в одні двері увійшов, а в другі - війшов. Мої не-божєта розлетілиси хто куда, розвіялиси, як листя. Я сама та й сама. Сиджу тут і не маю до кого слова сказати. Добре, що літо погідне, сонечко лагідне, легше дихати бабі. Хтос припадком перейде коло хати -тілько втіхи. Той запитає, ци що мене не болить, инчий принесе з крамниці хліба, і так день за днем коротаю...

А що нового, Романку, в селі чувати? Ти буваєш межи людьми, то багато маєш знати. Від ученого легіня нічо'си не сховає. Я трохи недочуваю. Відай, в церкві дзвонили. Чия би то дорога на цім світі скінчиласи? Ци, може, дзвін мені причувси?

Хрещуси і молюси!.. Кажеш, Танасій з Жолоба вкоротив собі віку? Свят, свят! Йой, Господоньку! Хто би міг подумати -такий тихий домашний газдик був колис. Тєжко не трудивси. Пантрував Паздівство і маржину. Робив у хаті єкус дрібну сто-лєрку. Помагав сусідам ци траву скосити, ци дров привезти, ци на толоку піти... Ще він завше ходив по ярмарках. Продавав то черешні, то афини або малини. П'єтка-де-сєтка в хаті про запас - не кулак у шию.

Тєжкий гріх узєв собі на душу небіжчик. Неспасенний гріх! Нічого нікому, дитино, на білім світі без кари не минаєси. Він гадав собі, що все минеси... люди забудут... совість притлумитси... душа змиритси і буде мати спокій. Але не так си стало.

...Дванаціть ци тринаціть років збігло, як цей Танасій, з виду супокійний, невинний, куций ростом, відважився відібрати житє у файного, поставного, моцного чоловіка - зарізав на весіллю свого сусіда Петра Никоракового... Ти, певно, то чув та й знаєш? Я не була на тім весіллю, бо там моє не мололоси. Рідня далека, я сама не піду. Бо який з мене гість? Мені жінки розказували, як сталаси тота страшна смерть.

Гості якраз сиділи за столом, набувалиси співами. Чоловіки з чоловіками, жінки з жінками. Молодь хилиласи до молоді. В гурті хлопів, де яко сусіди цор-калися кілішками Танасій з Никораковим Петром, жартували і реготали. Скажу тобі, Романку, що той Никораків таки прикрим бував. Під гумором, як вип'є, бравси висміювати людину за ніщо. Никораків при великім товаристві не переставав насміхатиси над Танасієм. Здоймав єго, як си каже, на збитки. Казав, що він не вміє аздувати і гейби ніякий чоловік своїй Одокії, бо вона має любасів... Танасій не показував, що злитси...

Ніхто не знав, що він давно таїв гнів на сусіда. Не через то, що Никораків чув-си май багатшим, маєтнішим. Не тому, що помагав йому в господарських роботах. Никораків також при потребі помагав при різних домашних клопотах Танасієви.

Танасій гнівавси на Петра Никоракового не через те, що той був сміхованцем. Біда була инша. І то надто поважна. Казали, гейби Петро мав щось з Танасієвов жінков. Ніби як газдик поїде на ярмарок торгувати або на сезонних роботах, то Никораків забігає до Одокії. І навіть цим ко-мус пофаливси... Ци то сусіди навмисне набрехали Танасієви на жінку, ци то Петро таки довів її до гріха - ніхто не знає.

Певно, чоловік збирав у собі лють і лиш чекав нагоди відімстити.

Весілля веселилоси, цоркалоси пугарями. Танасій сидів німо, ні до кого не відзи-вавси. Нараз устав з-за стола і пішов до себе до хати, бо жив по сусідству. Вдома вигострив ніж. Зібравси, як у дорогу, знав, на яке нещєстє злагодивси. Розумів, що його чекає. Таки не втримав у собі лютости. Не втерпів. Вернувси до свого місця. Хлопи байкували, викрикували, виспівували. Танасій підступив до Никоракового. Обхопив його однов руков за шию, прихилив до себе, як доброго товариша, і випалив: «Більше не меш, братчику, дерти з мене паси. Я тебе зараз об-рихтую!» Вихопив ніж і три рази кольнув Петра в самісеньке серце.

Хлопці вхопили ратувати закривавленого Никоракового, дужчі чоловіки скрутили руки Танасієви і зв'єзали. Він лиш сказав, що нікуди не тікає, най телефонуют у район за міліційов... Петра ніхто вжене міг поратувати. Нічого му не помогло. Спочив, затих навіки таки відразу, в моменті. На третий день забрала го сира землиця.

Відголосили, відмолилиси за Петром жінка з двома доньками (дівчєта вже повіддавалиси, отець їх весіль не діждав). Тай мало-помалу то втишилоси, зачєло відходити в непам'єть.

 

Далі ти, Романку, мав би знати... Танасія того-таки весільного дня забрала міліція в машину. Родина Никоракового, його розлючені брати вхопили були в руки різаки, сокири, залізні коли. Були би не дали жити убийникови... Але люди не допустили. Коли вбивника зв'єзаного взєли, все весілє розлетілоси, єкби єго вітер змів.

Відтак у місті був суд. Танасія засудили на десять років. Але така кара замала. Найтєжчу кару дає Господь. Не спускав він з винного свого праведного розгніваного ока. Дав таку кару грішникови, яку той душогуб заслужив. Він вернувси з тюрми додому. Але не мав ні коло хати, ні в селі супокою. Люди обминали єго без жодного слова, без «славайсу». Не мав він у селі місця. Нікуда не міг сховатиси... Мусив собі віку вкоротити.

Але я, стара, молюси: прости го, Госпідку милосердний, за гріхи неспасенні. Прийми го, сира земличко, хоть він пішов від живих не своєв смертев.

Доки жию, буду отченаші говорити за пропащі душі. Просити Отця свєтого, аби він, як прийде моя послідна година, приймив і мене, рабу свою, в царство небесне.

Ти ще молодий, синку. Віказуй ті молитви, що їх тебе мама навчила або ти сам навичитував, бо ти вчений. Усєкі спокуси читуют на людину на довгім віку. Не дайси їм. Будь мудрим і сокотиси під'юд-жування нечистого. Обходи злі сили, лиху чєлідину (молодицу ци дівку), обминай поганого на очі чоловіка. Най тобі щєсли-во проживаєси. Дєковать, що-с не погордував пристати до бесіди зі старов Ба-дерлючков. Заки жиє людина, кортит її знати, єк люди маютси, що си на світі діє. Чєс борше при бесіді переходит. Нагово-рила'єм тут так багато - вибачєй вже Дмитрисі. Маєш порєдну, Пречну рідню. Перекажи мій пошанівок мамі і дєдеві. Та й тобі щасливо проживати далеко від рідної хати. Шануйси. І най тебе ніякі напасті та болесті не чіпаютси ані совість не мучит. Най душа твоя, Романку, буде чистов і лагіднов, єк у дитини. Аби тобі добре велоси у світі. Іди з Богом здоров!

 

 

Інтернет версія книги Infoland © Передрук матеріалів тільки за наявністю активного гіперпосилання на www.kosiv.info - Веб-портал Косівщини - Косів, Косівщина, Гуцульщина та Карпати

Книга Гуцульщина літературна - Брустурівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Бібліотека порталу Косівщини та Гуцульщини пропонує переглянути не тільки твори косівських авторів. До вашої уваги книга "Гуцульщина літературна", книга Марії Равшер "Здвиженський храм" та інші твори про Косів, Косівщину та Гуцульщину.

Ласкаво просимо в місто Косів, Косівщину та Гуцульщину!