Помилка
  • JUser::_load: неможливо завантажити користувача з id: 180
П'ятниця, 26 травня, 2017

Гуцульщина літературна

Василь Дмитрович Томащук - Квітка щастя ( продовження )

     Після цієї трагедії лебеді покинули озеро, — навесні не повернулись сюди: чи то полетіли в гори розказувати людям про біду, що насувалась зі сходу, чи осіли десь на інших тихих плесах.
   — Як ти файно говориш, — промовив хлопець. — Слухаючи тебе, мені здається, що ти — це одна із тих лебідок,
що не покинули озеро, а залишились тут навічно як символ вірності, краси і лебединої пісні.
   — Лебединої пісні? Яка вона? Я не чула, щоб співали лебеді, — дівчина звела на хлопця сумні, глибокі, зеленаво-сині очі. — Розкажи мені.
   — У народі існує легенда, — почав Іванко, — про лебедину вірність. Кажуть, що лебідь, коли гине, його лебідка, піднімається високо в небо. Там видає з грудей особливі звуки, яких досі від нього ніхто не чув; це крик пташиного
болю за втраченою подругою, це перший і останній прощальний спів. Після цього лебідь складає крила і вниз головою каменем падає на землю. Цей спів, цю супружу вірність народ назвав лебединою піснею.
    — Хто ти, що так любо говориш? — спитала.
    — Я — Іванко, сільський хлопець із Яблунова, мені теж сімнадцять. А прийшов я сюди з надією побачити в цю
чарівну ніч цвіт папороті. Та замість нього я зустрів тебе...
    — Чи добре тобі зі мною?
    — Дуже,
    — І мені також, — промовила стиха. — Ще як була я в матері, то не раз чула, що в отакі літні ночі молоді люди
А ти... любиш когось? — мовчки отеплила його своїми вологими очима.
    — Ні, Анничко, нікого. Ні з ким я ще не сидів так, як оце з тобою, ні з ким не говорив так.
    Легенько торкнувся пальцями її обличчя, звів погляд і втопився в глибині її очей, прикритих довгими тремтливими віями, з-під яких нечутно падали крапельки чи то застояної озерної води, чи передсвітанкової роси, чи, може, то
були перші сльози дівочої невинності. Може. Бо тільки, коли гарячими губами припав до її трохи відтулених уст,
відчув солонуватий присмак тих крапель, що падали і єднали їх у їхньому першому в житті поцілунку.
    — Анничко, любонько моя, знайдена квіточко щастя!
    — Любчику мій... — притулилась до нього, щоб хоч трохи вспокоїлося серце.
    Надворі починало світати. Стиха зітхнув ліс у передранковому півсні, десь пискнула пташина, з озера потягло прохолодою. Анничка здригнулась, міцно обняла хлопця і стиха промовила:
   — Мені пора, Іванку. Мене кличе озеро. Я мушу йти, аби жити. Незабаром проспівають півні. Для тебе їх спів —
це пробудження до життя, для мене — це поклик до сну.
   — Коли ще зустрінемось, Анничко?
   — За рік, мій любчику. За рік, як знову запалають купальські вогні.
   Поволеньки зсунулась з його колін, нечутно опускала руки з його шиї, ще легенько притулилась до його губ,
глибоко зітхнула і... розтанула. Стала тільки мрією.
   Легенько хлюпнула вода в озері, попливли по ньому круги, і чи то з води, чи з глибини пралісу до нього донеслось,
як відлуння дівочого голосу: «За рік, Іваночку... »
   Хлопець піднявсь і побачив: біля його ніг лежав вінок, і в ньому слабо світився вогник.

                                                   *                *               *

     Може, то був Іванко, а, може, автор цих рядків, який у ті далекі роки молодості шукав своєї квітки щастя, як нині шукаєш ти, мій юний читачу, знайшов її у великій душевній красі, доброті і ласці своєї Аннички, а тепер навіки
втративши її і постарівши, живе одиноко, живе спогадами? Спогади ті живлять його душу, зігрівай серце, як
жевріючий вуглик зігріває сірий холодний попіл давно згаслої купальської ватри.

Книга Гуцульщина літературна - Баня-Березівська загальноосвітня школа І-ІІ ст.

Бібліотека порталу Косівщини та Гуцульщини пропонує переглянути не тільки твори косівських авторів. До вашої уваги книга "Гуцульщина літературна", книга Марії Равшер "Здвиженський храм" та інші твори про Косів, Косівщину та Гуцульщину.

Ласкаво просимо в місто Косів, Косівщину та Гуцульщину!