Помилка
  • JUser::_load: неможливо завантажити користувача з id: 180
Понеділок, 23 жовтня, 2017

Гуцульщина літературна

Василь Дмитрович Томащук - Квітка щастя

                                           Чисті джерела Василя Томащука

    Василь Дмитрович Томащук народився 10 жовтня 1929 року в селі Бані Березівській на Косівщині.
Навчався в Коломийській гімназії, а в 1948 році закінчив Яблунівську середню школу. Вищу філологічну освіту
здобув у Івано-Франківському педінституті. Працював коректором, літпрацівником, заступником редактора
районної газети «Прапор перемоги», а потім перейшов на учительську працю. Очолював педагогічні колективи Яблунівської вечірньої, Стопчатівської НСШ та Яблунівської школи-інтернату, обирався головою Яблунівської
селищної ради. Та попри все це він був ревний цінитель рідного слова, відзначався своїми ораторськими
здібностями і неабияким письменницьким хистом. Мова його творів багата, барвиста, закосичена діалектизмами,
які з його подачі повинні ввійти в активний словник української літературної мови.
   «Чисті джерела» — на жаль, перша і остання книжка автора. На творчі задуми Бог не дав часу письменнику. 8 лютого 2006 року він помер, але його творибудуть вічно жити у наших серцях. (До 2006 року Василь Дмитрович був почесним членом нашого літгуртка).

                                                         Квітка щастя

                                                                            (Моїй Анничці)

   Відійшло літечко зі своїми найкращими святами: минуло Йвана, минуло Петра. Минають роки, і нема їм вороття. Живуть тільки спогади. Вони приємні завжди: і в молоді, і в зрілі роки, і тоді, коли тобі «війнула в очі сивина».
В юні роки — це згадка про зоряний солодкий вечір, в зрілості — це спомин про приємні минулі дні, в старості —
це спогад далеких літ, що хвилево зблискує у згасаючих очах і похиленій голові, а потім знову зникає, як марево,
як сон.
    ...Прокинувшись з дитинства. Іванко відчув у грудях якусь тремтливу бентегу, не звідане досі хвилююче почуття,
яке наповнює його мріями і манить-кличе кудись у далину.
    Ця квітка вабила його, кликала до себе, в його уяві нахиляла до нього свою голівку, чарівну, запашну, а ще
таємничу, бо дарує людям щастя, вічне кохання. Іванно чув багато легенд про цвіт папороті, захований десь
у лісах, недоступний людині, недосяжний. Тільки окремі щасливці десь о північній порі можуть бачити, як розквітає
ця квітка щастя.
     Він і сам чистий і непорочний, як квітка лілеї, що легко погойдується на листках-човниках латаття на тихому плесі озера, розплющує свої вії-пелюстки і усміхається під поцілунками перших променів вранішнього сонця.
      Іванкові сімнадцять. Він мріє, мріє.
     Його кличе до себе цвіт папороті. Іванко заплюшує очі і бачить себе у царстві лісів.
     Ніч заволоділа землею. Чорною пеленою окутала гори, плаї і видолинки. Загубились у її широких фалдах стежки і дороги. Темінь навколо. Іванко йде майже навпомацки, йде, бо знає цю дорогу з дитинства, та й незабаром має зійти місяць.
    Іванко йде до Лебединого озера, бо не раз бачив там багато папороті,Ось і місяць виглянув із-за гори.
    Перед хлопцем відкрилось озеро. Тихе плесо води спокійно спить під крилами вітру-легіня. Іванко сідає між кущів ліщини і опускає роззуті ноги у воду. Місяць підходить все вище і вище.
    Десь тепер має бути північ. Навколо німотна тиша. Аж моторошно стає на душі. О цій порі небесні ангели срібними дзвіночками сповіщають заснулі дерева, трави, звірів і птахів про кінець одного і початок другого дня. А цієї ночі, як провісниця нового, спалахує квітка папороті.
    Зітхнуло озеро. І раптом з його плеса виринає дівоча голівка, обрамлена вінком, посередині якого горить-палає небаченої краси квітка. Іванко сидить зачарований. Мимо своєї волі він простягає руки до дівчини, а вона підпливає все ближче і ближче.
    Сіла біля нього. Юнак вдивляється в обличчя, брови, очі і губи.. Він милується її красою, тепла хвиля заливає йому груди.
  — Хто ти? — питає.
  — Я? Я — Анничка, донька Івана Подерейчука із Шешор, того, що завів сюди татар і потопив в оцьому озері. Ми з татом були їхніми бранцями і тому мусили загинути разом.
  — Яка ти файна, Анничко. Я не бачив ще такої.
  Опустила голівку, прикрила очі віями.
   — Мені було сімнадцять літ, як наскочили на наше село татари. Забігли в хату і, вперіщивши тата скрученим арканом, наказали, аби він вів їх далі в гори. Щоб батько був добрим провідником, вони забрали і мене, як заложницю. Дорога пролягала попри це озеро. З гір сунула ніч. І тут батька осінила думка: ні, він не поведе їх далі. «Тут заночуємо, - сказав він до старшого, - розкладайте ватри». А так як була була зима, то озеро сховалось під снігом. Запалали вогнища. І раптом, чого і сподівався батько, лід рухнув, і весь табір пішов під воду.
    До цього випадку на озері щороку плавали лебеді, білі, пишні, гнучкошиї, борознили плесо своїми крильми, звеселяли гори своїм клекотом — від цього і назва, озера — Лебедине. Ми не раз з батьком милувались ними, як ішли по гриби, малину.

Книга Гуцульщина літературна - Баня-Березівська загальноосвітня школа І-ІІ ст.

Бібліотека порталу Косівщини та Гуцульщини пропонує переглянути не тільки твори косівських авторів. До вашої уваги книга "Гуцульщина літературна", книга Марії Равшер "Здвиженський храм" та інші твори про Косів, Косівщину та Гуцульщину.

Ласкаво просимо в місто Косів, Косівщину та Гуцульщину!