Неділя, 26 березня, 2017

Михайло і Романія Струтинські

Сім'я Струтинських (Михайло та Романія) стала однією з «візитівок» Косова: дорогу до їх оселі Вам тут кожен покаже. Звичайне, на перший погляд, подружжя, а їх життя, незвичайним, зробила велика пристрасть глави сімейства — жага колекціонування.
Бо як інакше назвати гарячий ентузіазм, з яким 40 років тому взявся збирати все, що любив? Спочатку були марки і книжки. Оскільки захоплювався живописом, домашню бібліотеку щоразу поповнювали альбоми репродукцій і монографії про творчість художників. Далася взнаки і зацікавленість медициною: якщо в дитинстві малий експериментатор робив «хірургічні операції» щурам, то в дорослому віці став вивчати фітотерапію, різноманітні оздоровчі методики. Не обійшлось і без життєписів видатних композиторів. Адже за фахом пан Михайло — музикант: кларнетист і диригент, організатор першого на Прикарпатті в 1960-х симфонічного оркестру.Та головне у його житті — все-таки музей, численні колекції, в які завжди вкладав не тільки кошти, а й увесь свій вільний час, всі сили.

Помешкання тільки на перший погляд — квартира, а насправді — музей ужиткового та декоративного мистецтва, відомий в Україні (та й за її межами) під назвою «Веселка». Переступаєш поріг і очі наповнюються радісними кольорами гуцульських вишиванок, традиційної кераміки і живописних полотен... Справжня казкова скарбничка, повна чарівних речей.
Чого лиш варті незліченні поїздки гуцульськими та покутськими селами, з яких привозив свої майбутні експонати — зношені вишиванки, старенькі рушники!.. Ще й кожен візерунок треба було зрізати, відіпрати, нашити на спеціальний стенд, описати... І так — близько 2,5 тисячі взірців. Тепер їх у «Веселці» — понад 10 тисяч. А до того ж — писанки, народна ноша, кахлі, музичні інструменти, якими вщерть — від підлоги до стелі — заповнені кімнати, кухня і навіть... ванна, де красуються декоративні тарелі. Особистого простору у господарів залишилося — латочка, аби ліжко поставити.Перше, що спадає на думку, — якою ж терплячою і люблячою має бути дружина колекціонера! Бо якщо збирати старожитності — чимала праця, то, погодьтеся, втричі більший клопіт — довіку витирати з них порохи. Далеко не кожна стерпіла би такий «наступ» чоловікового хобі на свою «територію затишку». А пані Романія не тільки з цим змирилась, а й розділила його захоплення. Лікар за фахом, нині вона — незамінна помічниця й сподвижниця Михайла Михайловича. Як так сталося?- Думаю, він просто заслужив це у Бога, — усміхається. А насправді — прекрасно розуміє свою «половинку», бо й сама колись збирала взірці низинкової вишивки.— Ви, напевно, знаєте, що відмалювати її неможливо — тільки відшити, — пояснює пані Романія. — Тож позичала візерунки на дві-три доби і день та ніч низинкувала.Ще в студентські роки, відновлюючи старовинні взірці, ходила консультуватися щодо їх колористики з відомою львівською мисткинею Оленою Кульчицькою. А коли чоловік став привозити зі своїх експедицій понищені часом сорочки — взялася власноруч повертати їх до життя. Із домотканим конопляним та лляним полотном і нетривкими барвниками давніх вишивок зробити це виявилося нелегко.— То дуже тяжка робота. Присвячую їй ціле літо. Бо перу в річці, на камені — із щіткою та милом. Треба квапитися, адже вовняні нитки пускають фарбу: наостанок занурюю їх у воду з оцтом, тоді «набиваю» рукави рушниками й загортаю сорочку в простирадло. Міняю його кілька разів і витискаю руками. А далі — бігом додому, сушити. Найкраще — у сонячну, вітряну погоду. Ой, морока...Зате потім! Пані Романія з любов’ю торкається рукава, вишитого у незвичній об’ємній техніці. Відсвіжіла, виразна, вишивка здається тепер пухнастою і м’якенькою. Як же це робиться?— Не знаю, — шкодує господиня. — Але конче мушу довідатись. І коли опаную цю техніку, обов’язково поширюватиму її на майстер-класах: нехай люди згадують прадідівські секрети.А їх чимало. Власне, життєпис кожної речі пов’язаний з якоюсь таємницею чи яскравою історією. От хоча б зібрані на Тернопільщині борщівські сорочки — улюблені в подружжя Струтинських і, на їхню думку, найкращі, найдовершеніші. Вони вишиті виключно чорним кольором. Михайло Михайлович запевняє: на те є вагомі причини. Виявляється, в сиву давнину, коли хижа татарська навала прокотилася цим краєм, вона залишила по собі багато горя: дівчат і молодиць було забрано в гареми, чоловіків — у рабство на галери. Тож поклялися місцеві жінки в пам’ять про цю трагічну подію 300 років вишивати сорочки лише чорними нитками. Визначений обітницею термін добігає кінця, відійшли у вічність скорботні майстрині, забулись імена занапащених загарбниками земляків, а борщівські вишиванки й досі нагадують про далеку минувшину...У пана Михайла чимало цікавих історій про зібрані ним речі. Та якби ж експонати могли говорити! Скільки б відкрилося ще таємниць, вартих пера романіста! Схоже, їхню розгадку господар не проміняв би ні на що у світі. Навіть на кохання. Коли цікавлюся, чи могла би поруч із ним бути жінка, яка б не прийняла його захоплення, одразу відтинає: «Ні».— Та ви що? — не йму віри. — Невже у виборі — дружина чи колекція — обрали би колекцію?Але це вже, виявляється, занадто навіть для затятого «музейщика». Тож зітхає: «Ну, зустрічались би на нейтральній території». Для пані Романії то зовсім не новина. Не дивується навіть, коли чоловік серед ночі встає, аби помилуватися своєю збіркою і порадіти: «Яка у мене краса!» А на моє запитання, як йому вдається навіть у найзанедбаніших старожитностях роздивитися майбутній цінний експонат, зауважує:— Чоловік безпомилково визначає і вартісні речі, і людей.Саме цьому таланту завдячує і... своїм шлюбом з пані Романією, яку багато років тому «вигледів» собі на танцях. Каже, відразу подумав: це й буде його дружина. От тільки дівчина ніяк не хотіла зрозуміти, що зустріла свою «половинку» — просто втікала від наполегливих залицянь. Але недаремно кажуть: долю конем не об’їдеш. Вона це точно знає тепер, коли за плечима — чимало літ і зим подружнього життя, яке навчило її терплячості й глибинній жіночій мудрості. (…) Весела та жвава юнацька вдача пана Михайла і справді досі дається взнаки. Про таких чоловіків часто кажуть: «Любить життя в усіх його проявах». А воно зазвичай відповідає їм взаємністю. Напевно, людина з іншим характером і не бралась би за все те, чим займається він. Михайло Струтинський завжди прагнув усього й одразу. Що лиш йому не цікаве?! Замолоду не пропускав жодної нагоди помандрувати, пізнати невідоме, опанувати щось нове. Не повірите — вчиться й досі. І якої екзотики! Останнім часом відкриває для себе таємниці хіромантії і просто дивовижно читає написані на долоні знаки долі.Над власною ж марно голову не сушить, просто робить те, до чого покликаний — реставрує старожитності; вчить дітей музики й тішиться їхніми талантами; допомагає молодим колекціонерам і радіє кожній нагоді поспілкуватися з колегами-однодумцями. А ще чекає на онуку-помічницю (нині студентку Інституту туризму Прикарпатського університету, а в майбутньому — свою надійну зміну) і разом із дружиною мріє про гідне приміщення для музею. Не тому, що обоє втомилися від побутових незручностей — до них уже звикли, а щоби «Веселка», яка давно стала туристичною принадою Косова, заграла нарешті всіма своїми барвами, показала всьому світові красу, створену руками наших предків. Навіть та частина експонатів, що сьогодні доступна для огляду, справляє незабутнє враження: книга відгуків рясніє автографами корифеїв науки і знаменитостей. Є навіть запис... китайською — пам’ять про відвідини актора Джекі Чана.І нехай скептики кажуть, що мріяти можна навіть про те, про що й думати не вільно. Михайло і Романія Струтинські знають: мрія може злетіти дуже високо, якщо її триматимуть два крила.

Косівщина - Гордість Косівщини