Субота, 19 серпня, 2017

Тарас Мельничук

Тарас МельничукНародився Тарас Юрійович Мельничук 20 серпня 1938 року в старовин­ному гуцульському селі Уторопах Косівського району Івано-Франківської області, яке певний час мало статус міста з магдебурзьким правом, бо ж тут упродовж століть діяли солеварні. Народила поета мати-гуцулка Ганна Іванівна від Юрія Степановича Мельничука, сільського майстра, що мав золоті руки: був ковалем, стельмахом, ткачем. Сім'я була релігійна.

Тарас закінчив Уторопську семирічну школу. Після закінчення продовжив навчання в Яблунівській середній школі. Володів каліграфічним почерком, багато читав. Дуже рано почав писати вірші.

Після закінчення школи склав екзамени на факультет журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Фран­ка. Однак до університету не прийняли. Повернувся додому і оженився на вродливій коханій дівчині Марії Залуцькій. Шлюб реєстрували в кінці травня, вінча­лися в церкві у липні. Але перед одруженням Тарас устиг ще поїхати на лісорозробки в Республіку Комі і на шахти До­неччини. Поет розумів, що без знання життя з нього в літературі нічого путнього не вийде і не приймуть на навчан­ня без стажу роботи.

Восени 1957 року 19-річний юнак прощався з вагітною дружиною. Його прикликали на трирічну військову службу і повезли далеко на Схід в Приморський Край, туди, куди пе­реселяли українців. Коли Микита Хрущов пішов на велике скорочення збройних сил СРСР, достроково звільняли хво­рих і одружених. Тарас прослужив усього вісім місяців. Він повернувся, коли дружина Марія народила дочку Ярославу. Звільнений в запас, мав пільги при вступі до вищого на­вчального закладу і вирішив ними скористатися. Поступив до Чернівецького університету на філологічний факультет. Восе­ни 1958 року став студентом. Його два роки підряд обирали старостою групи. Але однокурсники відчували, що цей »впер- тий гуцул« пише не так, як усі. Тарас писав ночами, називаю­чи себе совою. Він почувався то окриленим, то впадав в апа­тію. Між дружиною і ним утворилося провалля. Через матер­іальну скруту мусив покинути навчання. За комсомольською путівкою ї,ве до Кривого Рогу будувати гірничо-збагачуваль­ний комбінат, де довелося асфальтувати вулиці і дороги. Часу на творчість не залишалося. Людина особливого складу душі — то гарячий, то холодний, то голодний, то розгублений: Мельничук міг спалахнути люттю, кинутися в бійку, міг навіть схо­пити сокиру, а міг і утекти, коли колишній зек вихопив ножа, покинувши всіх і вся, як це було в Томській області, в геоде­зичній партії. Мало знаємо, як велося теслі в Красноярську та на Тюменщині. Зрадів, коли в часописі »Дніпро« навесні 1964 року дебютував добіркою поезій. Одразу ж на нього звернули увагу, запросили до Івано-Франківська на засідання літературно-мистецького Тарас Мельничукклубу » Іскри юності«.

Поновився на навчання в Чернівецькому університеті і з вересня знову став студентом.

Через матеріальні нестатки скоро перевівся на заочне відділення. Працював на Буковині, у Глибокій, в редакції газети. Писав про село і випивав.

Мельничук мав друзів серед професійних письменників, які відчували в ньому великий талант. Від когось дізнався, що в Чернівецькому університеті відбудеться конференція читачів молодіжного часопису »Дніпро«. Він, автор Дніпра, поїхав, щоб зустрітися з Михайлом Ткачем, Андрієм М'ястківським, зі своїми буковинцями — Володимиром Бабляком, Віталієм Колодієм. Мельничукові теж надали слово. Напи­сав» Поему голосів«, яку згодом переробить і назве» Осанна«. Вийшов з нею на люди. Головуючий хотів перервати його читання, але наелектризована зала вигукувала: »Хай прочитає! Не затикайте рота«. Поему прочитав, відчувши, що це йому не простять. Звичайно, на вечорі були такі, які все фіксували, бо ще в серпні-вересні почалися »брежнєвські« арешти інакомислячих, а тепер стояв холодний грудень.

Послав вірші до Вінницької зональної газети «Комсо­мольське плем'я». Фотокопії двох — до Чернівецького уп­равління КДБ передав письменник Володимир Бабляк. Та­раса Мельничука привезли до управління КДБ у Чернівцях на профілактику. Писав пояснення, чому і як народилися поезії «Мама продана, слово продане, Нема трагедій, крім трагедії народу». Обіцяв більше такого не писати.

 

Друга дружина Тетяна, з якою жив на віру, народила сина Віалія, однак вони також розійшлися. Сподівався, що в Хотині буде тепліше й затишніше, але в редакції райгазети «Червона зірка» вже знали, що поет Мельничук під пильним оком КДБ. В січні 1972 року Тараса Мельничука арештували за рукопис поетичної книжки «Чага»; через шість літ в рідному селі спровокують бійку, щоб знову кинути за грати. В 1978 році вже не могли масово арештовувати поетів, бо відбулася нарада глав держав у Гельсінкі й Л.Брежнєв, лідер СРСР, пообіцяв шанувати права і свободи своїх громадян. Судили Мельничука у Косові за побутовою статтею. В лабетах КДБ Тарас Мельничук перебував приблизно 22 роки. Чорна сму­га закінчилася після виходу поетичної збірки «Князь роси» у видавництві «Молодь».

Тарас МельничукПісля роботи в Хотині працював в редакції газети «Ра­дянська Гуцульщина» в м. Косові, де редактором був Олек­сандр Бартош. У штаті редакції працює Марія Влад, у рай­онному відділі освіти — літературознавець і краєзнавець Ігор Пелипейко.

Після відновлення Верховинського району пішов працю­вати в редакцію районної газети «Світанок».

В свої гіркі часи Тарас ховався за псевдонімами. Ось вони: Олег Чорнобог, Станіслав Галич, Зіновій Кайлос, Ми­рослав Кокіль, Світозар Бойшак. В літературному інституті передавав вірші через студента на Далекий Схід, щоб той надіслав до часопису Дніпро з листом, що авторка Майоліка Мельничук з українців-переселенців. Збірка «Несім любов планеті» вийшла на початку 1967 року, коли Т.Мельничук був ще літпрацівником косівської районної газети. Мине чимало часу, Тарас Мельничук повернеться з концтабору, зазнає немало труднощів з працевлаштуванням, почнуть дру­кувати його поезії, серед яких були шедеври, написані до в'язниці, в ув'язненні й після повернення.

І умирають сині трави,

І їх ніхто не воскресить...

І лиш бджола повзе чорнява —

І лиже, лиже мед з коси.

 

Він жив Україною, її садами, росами і своїм болем. Писав багато, немов намагався надолужити прогаяне.

За книжку «Князь роси», яка вийшла в «Молоді» аж 1990 року поету буде присуджено Національну премію імені Т.Г.Шевченка. СкороТарас Мельничук самого поета назвуть Князем роси.

1990 рік був особливим для Тараса. Його тоді вже не чіпали дільничі міліціонери, щоб запроторити до закритих лікарень, нібито на примусове лікування, не намагалися при­гостити, щоб пахло спиртом.

Тарас з'явився в Коломиї на передвиборному мітингу, чи­тав свої вірші. Газета «Агро» помістила велику добірку по­езій. На виборах перемогли демократичні сили, нові чиновни­ки пообіцяли житло. Коломия йому подобалася. Але першу квартиру виділили таку, як виділяли зекам, другу захопила інша сім'я, а в третій майже не жив, а на батьківському подвір'ї хату будували та й не добудували, бо він відійшов до Христа.

1991 року йому присуджено літературну премію імені В. Сосюри і був невеликий гонорар за книжку «Князь роси».

Залишилося прожити ще рік, щоб комітет з Державної (тепер Національної) премії імені Т.Г. Шевченка присудив йому найвищу літературну нагороду вже незалежної України. Гроші знецінилися за лічені тижні. А грошову частину премії комітет розділив між родиною померлих Б. Антоненка-Давидовича, І.Багряного; між В.Дроздом, С.Жулинським, С. Колесником, П. Мовчаном, Р. Лубківським, Ф. Роговим, І. Калинцем, і Т. Мельничуком.

Перед тим, коли Україна йшла до незалежності, на Оде­щині йому і його товаришеві дали напитися отрути. Важко сказати, хто був той кат, що підсунув гальмівну суміш чи денатурат. Тарас говорив, що знає, хто по смерті матері спа­лив батьківську хату, але його ворога він не знав. Лікарям вдалося врятувати життя поетові, але ненадовго. Відкрита форма туберкульозу вимучувала. Одного дня на нагадуван­ня народного депутата України працівники Служби Безпеки України вирішили зробити красивий жест: з архіву взяли рукопис поетичної збірки «Чага» і привезли вручити авторові. Твори з цієї збірки побачили світ через 24 роки після написання, в 1995 році, коли поет був невиліковно хворий. В Коломийському видавництві «Вік» кращі твори з арештова­ної збірки вийшли в світ за 6 днів до смерті поета. Помер Т. Мельничук у березні 1995 року.

До 65-річчя від дня народження поета на подвір'ї Уторопської школи ентузіасти спорудили йому пам'ятник, а в школі — кімнату-музей; закладено перший камінь під май­бутній літературно-меморіальний музей; буде добудовано Тарасову хату, щоб сюди, де його могила, міг приїхати той, хто схоче набратися натхнення щось написати.

В його поезії є такі рядки:

Не снись мені, кривавий сон,

Не сніться рани і руїни —

Мені не треба десять сонць —

Живу тобою, Україно.

Косівщина - Гордість Косівщини