Понеділок, 22 травня, 2017

Гордість Косівщини

Майстри Гуцульщини

Косів – центр народних художніх промислів. Щосуботи тут відбувається великий ярмарок предметів гуцульського народного прикладного мистецтва.

Балагурак Іван м.Косів
29 червня 1922р.- 13 лютого  2001р.
різьбяр, член СХУ з 1958р., заслужений майстер народної творчості з 1968р.
З 1939р. працював в артілі "Гуцульщина", брав участь у багатьох виставках. Чимало робіт присвятив Т.Г.Шевченкові.

Балагурак Марія м.Косів
3 березня 1935р. - 9 листопада 1995р. - майстер народного гуцульського мистецтва. З 14-ти років працювала килимарницею на фабриці ім.Т.Шевченка (згодом "Гуцульщина"). Удостоєна звання "Майстер "Золоті руки" та ряду державних нагород.

Аронець Василь
с. Видинів Снятин.р-ну
4 вересня 1936, - 17 листопада 1994 р. - майстер кераміки, член СХУ з 1968р. Творив у жанрі керамічної скульптури, продовжуючи традиції класиків косівської кераміки. Використовував шамот, майоліку, ангоби, кольоровий бісер. Учасник численних виставок, зокрема й міжнародних. Мав персональні виставки у Косові, Івано-Франківську, Коломиї. Найвідоміші твори - "Вечорниці", "Гуцульське весілля", "Троїста музика", "Тече вода з-під Явора", "Аркан", "Баранчики", "Гуцулка".

Корпанюк Семен
с. Яворів Косівського району
14 вересня 1894р. - 20 листопада 1970 р. - гуцульський різьбяр. Ще малим хлопчиком він уважно придивлявся до візерунків, які майстерно вирізьблювали на дерев’яних виробах його дід Юрій та вуйки Василь, Микола та Федір Шкрібляки, що вважаються засновниками Яворівської школи різьби. Взявши за покликанням різець у руки, Семен Корпанюк не розлучався з ним ніколи. У 30-х роках минулого століття його твори експонувалися на художніх виставках у Варшаві, Львові, Коломиї, Ворохті. Ім’я самобутнього митця ставало все більш і більш популярним не тільки на Гуцульщині і Прикарпатті, а й далеко поза їх межами. Але найбільш плідними в творчості Семена Корпанюка стали повоєнні роки. Мабуть не було жодної виставки творів прикладного і декоративного мистецтва, де б не були представлені його вироби. Твори гуцульського умільця репрезентували різьбу по дереву на багатьох зарубіжних всесвітніх виставках, зокрема на вернісажах у Софії, Парижі, Монреалі та інших. Композиційний лад різьблених та інкрустованих орнаментальних мотивів Семена Корпанюка наділений особливим чуттям ритму, симетрії, рівноваги. Його твори мають найвищу мистецьку вартість. Ще при житті Семена Івановича вони у вигляді різьблених та інкрустованих скриньок, декоративних тарілок, рамок, художніх меблів, обкладинок для книг та альбомів принесли йому світове визнання. Багатогранна творчість заслуженого майстра народної творчості України, члена Спілки художників нашої держави відзначається яскраво вираженою самобутністю, на якій сьогодні вчиться молоде покоління різьбярів.

Мегединюк Марко
с. Річка Косівського району
1840 р.,  - 1920 р. - народний різьбяр.
В оздобленні своїх робіт поєднував різьбу, бісер (застосував його першим) та кольоровий метал. Його вироби користувались великим успіхом на виставках у Відні, Празі, Бухаресті (1906р.), Чернівцях (1908р.), Одесі (1912р.), були відзначені золотими та срібними медалями.

Павлина Цвілик
м. Косів
22 квітня 1891 р. - 31 березня 1964 р. - майстер гуцульської кераміки. Член Спілки художників України. З сімнадцяти років почала самостійно випалювати посуд. Майстриня виготовляла миски, полумиски, глечики, двійнята, колачі, баклаги, свічники, дитячі іграшки, скульптури. Брала участь у міжнародних виставках, де нагороджувалась медалями та іншими відзнаками. Традиції майстрині продовжила її дочка - Н.Вербівська.

Василащук Ганна
с.Шешори Косівського району
25 листопада 1924р. - 27 червня 2004р. - народна вишивальниця, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Знаючи з дитячих років усього „Кобзаря”, на його слова створила мовою кольорів гуцульських орнаментів оригінальні і неповторні ілюстрації до поезій Т.Шевченка під загальною назвою „Вінок Кобзареві”, що експонувалися в Київських і Канівських музеях поета і були захоплено сприйняті відвідувачами і критикою та в 1968 р. відзначені Національною премією ім.Т.Г.Шевченка. Учасниця багатьох художніх виставок краю. Її твори прикрашають музеї Канади і США. У 1971р. видано „Кобзар” Шевченка, ілюстрований її рушниками. Крім того виткала рушники на тексти українських народних пісень, відомих творів українських композиторів і поетів.

Косівщина - Гордість Косівщини

Юрій Іванович Бончук

Юрій Іванович Бончук народився у м.Косові, його життєвий шлях наповнений мужністю та героїзмом, довгий та цікавий.Він за прикладом свого батька – Івана Федоровича – обрав службу у пожежній охороні. Після визволення рідного міста від ворога, 21-річний Юрій приймає рішення йти добровольцем на фронт, бажання стати воїном і прилучитися до переможної ходи радянських військ спонукали молодого юнака взяти у руки зброю. Він потрапив на Другий Білоруський фронт, спочатку був радистом: під ворожими кулями на полі бою відновлював зв’язок, нехтуючи небезпекою, але молода звитяга вимагала більш активніших дій і гвардії рядовий Юрій Бончук став кулеметником. Неодноразово поранений, але після госпіталю відразу повертався у бойовий стрій. У звільненні Варшави брав активну участь. Бої були важкими та кровопролитними, ворог запекло бився за кожний будинок, за кожний метр землі, але зупинити визвольний наступ наших військ було неможливо.
День перемоги Юрій Іванович зустрів у Ростоку за сто кілометрів від Берліна. І зараз, через роки, згадуючи той день, він не може стримати сліз: такою довгожданою і все ж таки несподіваною стала ця звістка, розпочавши собою повернення до мирного життя. День перемоги запам’ятався воїнові і ще однією незабутньою подією в його житті. Цього дня він вперше піднявся на військовому літаку в небо: знайомий пілот запропонував так відзначити цю радісну подію. Зроблена ним у небі «мертва петля» стала останнім військовим випробуванням Юрія Бончука. А з усіх військових нагород найдорожчим для нього є орден Вітчизняної війни, яким нагороджуються за мужність та героїзм. 1Повернувшись до рідного Косова, Юрій повернувся і в Косівську пожежну частину, служив пожежним, командиром відділення, водієм.
Дні минали за днями, місяці збиралися у роки, збільшувалася кількість виїздів на пожежі, зростали майстерність та досвід. Запеклий спортсмен – футболіст, він завжди брав участь у обласних змаганнях з пожежно-прикладного спорту і їх команда в ті роки здобувала переможні місця. Тішила сім’я, народилися доньки – Віра та Надія. Майстер на всі руки, як і його батько, Юрій Іванович сам все робив по господарству і був найкращим на всі довколишні села масарем. У 1981 році він стає старшим водієм, у липні 1983 року вийшов на заслужений відпочинок. Золоті руки дозволяли йому і після виходу на пенсію відчувати себе у вирі життя і бути потрібним людям. І хоча почало підводити здоров’я – ветеран є інвалідом другої групи – характер у Юрія Івановича залишився незмінним – активним і життєрадісним. А ще з кожним роком у пам’яті чіткіше закарбовуються події тих далеких воєнних років, усвідомлення того, що саме вони своїми грудьми захистили Європу від коричневої чуми, про що свідчать багаточисленні нагороди. Цього року, 26 квітня ветеран відсвяткував своє 87-ліття. Попри поважний вік та обмежену рухливість, незмінним залишилося його хобі – футбол. Він слідкує за всіма матчами і активно їх коментує, щодня дивиться новини. І, як дитина, радіє кожному новому дню, бо знає, якою ціною здобуті цей мир і спокій.

Косівщина - Гордість Косівщини

Семен Михайлович Рабинюк

Серед ветеранів війни і праці – колишній начальник ППЧ-9 м. Косова Семен Михайлович Рабинюк. Народився він у селі Вербовець Косівського району.
rabunjkУ вересні 1944 року, разом з іншими сільськими хлопцями, молодого юнака забрали до лав Радянської Армії. Хлопців забрали до Станіслава,а згодом, у вантажному вагоні, доправили до Саратова. Там вони вчилися три місяці, здобуваючи ази військового мистецтва. У січні 1945 року молоді хлопці прийняли присягу і почали готуватись до відправки на фронт, але до лінії фронту не доїхали, так як був змінений напрямок руху у зв'язку з наказом міністра оборони і їх направили на Далекий Схід. На той час там почалася війна з японцями.
Семен Михайлович служив у зенітно-артилерійському батальйоні. У вересні 1945 року був перший бій і за успішні бойові дії йому присвоїли звання сержанта. В середині вересня молодий сержант отримує два мінних поранення і його госпіталізують. Після госпіталю молодий солдат перебував до осені 1946 року у робочому батальйоні, потім –Хабаровськ і передислокація у Благовіщенськ на Амурі на прикордонну заставу з китайцями. Так хлопець з Косівщини стає прикордонником і служить до 1947 року. У 1947 році відряджений до Оренбурга на постійне місце служби, яка тривала два роки, з 1949 року служить у Підмосков’ї бригадиром будівельної групи. До 1951 року Семен Михайлович відбудовував Підмосков’я, і в цьому ж році вперше за сім років приїзджає додому у відпустку, саме на другі різдвяні свята. А в кінці року надійшла довгожданна демобілізація... Отака була його війна і служба, які тривали понад сім років. Першими бойовими нагородами були медалі «За перемогу над Німеччиною» і «За перемогу над Японією», а також грамота командуючого Далекосхідним військовим округом, загалом біля 15 орденів та медалей.
Мирне життя розпочалося з нової служби у Косівській пожежній частині командиром відділення.  Йому подобалося працювати з людьми, допомагати їм, а ще, що дуже важливо, йому пощастило з колективом... Добросовісний і здібний, він у 1956 році закінчує Сімферопольську школу середнього і вищого складу і стає заступником начальника частини. З своїх перших виїздів згадує пожежу пилорами взимку у радгоспі «17 вересня», коли пожежу гасили добу при температурі мінус 27 градусів. А коли приїхали в частину, то бойовий одяг так замерз, що буквально нагадував залізо... У 1961 році Семен Михайлович одружився з Галиною Гаврилівною. Побудували власними руками хату в Косові, виховали двох доньок, дали їм середню спеціальну освіту. Попри відповідальну роботу, Семен Михайлович знаходив час і для активного громадського життя – брав участь в художній самодіяльності. Був багаторічним солістом хору ветеранів війни і праці при Косівському районному будинку культури, який з часом був перейменований у народний фольклорний колектив «Осіннє золото». Учасники колективу виступали у Косові, Коломиї, Івано-Франківську, в селах та інших райцентрах області. Про високий професіоналізм учасників свідчить присвоєння звання заслуженого народного фольклорного колективу. На ХІІ Всесвітньому Гуцульському фестивалі у 2002 році «Осіннє золото» став лауреатом фестивалю, здобувши друге місце... А поза сценою була служба, були виїзди не небезпечні пожежі, були врятовані життя і державне майно. Заступником начальника частини Семен Михайлович пропрацював до 1970 року, з 1971 по 1986 займав посаду начальника частини. З 1986 по 1989 роки був начальником загону №1, вийшовши в 1990 році на пенсію у віці 63 років. Саме за його керівництва було збудоване адміністративне приміщення частини, побудований другий поверх та третій бокс, за високі досягнення у службі Семен Михайлович був нагороджений знаком «Відмінник бойової і політичної підготовки». Роки беруть своє, часто підводить здоров’я, але ветеран не піддається їхньому невпинному плину: ще й досі співає у церковному хорі, адже має чудовий голос, порається по господарству. І, підсумовуючи своє життя, на запитання, що найважливіше, Семен Михайлович відповідає: «Добросовісно ставитися до своїх обов’язків, бути чесною людиною, не кривити душею і тоді обов’язково будеш користуватися повагою і авторитетом серед людей»...

Косівщина - Гордість Косівщини

Родина Гуралюків. Де гуцул, там і «гуцулик»

 

«Де гуцул, там і кінь,
не було би людини у цих горах,
у чорних пущах і на золотих шапках полонинських,
якби не кінь гуцульський»

Родина Гуралюків, із села Вербовець Косівського району третій рік вирощує коней гуцульської породи.

Родина ГуралюківОтримавши від Фундації кобилку гуцульської породи, безробітній кухар Іван Гуралюк  47 років, батько трьох неповнолітніх доньок та вчителька Галина, яка не отримувала протягом року заробітної плати, пройшли навчання, тренінги МБФ ХПІ, і започаткували власну справу – шлях до власного сільського туристичного бізнесу,розвинули зелений туризм, який на сьогоднішній день є надзвичайно актуальним в гірському краю Карпат.

До започаткування проекту, родина мала лише одну корову, яка була їх годувальницею. Тепер вони володіють двома кобилами гуцульської породи,одним півторарічним жеребцем (перший приплід від хайферівської кобилки) та піврічною кобилкою. Тварин їм дали безплатно.

Родина Івана Гуралюка потрапила під програму американської компанії ”Хайфер Прожект Інтернешенал” три роки тому. Фірма допомагає українським багатодітним сім’ям.

Найстарша донька Ірина, студентка, вирішила що в її віці вже не можна бути на утриманні батьків, і коли було розпочато «Карпатський проект в Україні» звернулася до правління сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу (СОК) «Сільський господар» з проханням надати їй саджанці сортової смородини для започаткування власного господарства. В квітні 2006 року Ірина отримала 330 саджанців та посадила їх на земельній ділянці площею п’ять арів, яку їй виділили батьки в садку неподалік від садиби.

Влітку 2006 року місцева державна служба працевлаштування направила Івана Гуралюка на двотижневе навчання з підприємництва. Завдяки цьому вони розробили бізнес-план на 2007 рік з розвитку туризму у власній садибі, яку назвали «Гостинна оселя», на що отримали державний міні-грант.

Минулого року, за добру роботу із тваринами, американська компанія вручила Гуралюку диплом ”Золотий талант року” і одну тис. доларів.

Пан Іван каже, що на конях непогано заробляє. Туристична галузь дає можливість заробляти кошти для родини тоді,І. Гуралюк коли коні не зайняті на господарських роботах. Взимку, катаючи туристів на санях, влітку – на бричках, чи організовуючи верхові походи гірськими стежками. З екіпажу за годину прокату гірськими стежками бере 100 грн. Восени й навесні ”гуцуликами” обробляє землю.

Перша згадка про ”гуцуликів” з’явилася понад 400 років тому, на території Східних Карпат. Гуцульський кінь або «гуцул» (чи «гуцулик») — унікальна порода, яка належить до світового генофонду. В 1979 році вона одержала статус реліктової і була взята під охорону. Вони є унікальною породою, невеликі на зріст і з пишними гривами. У них мала морда, як у порід Пржевальського, і темно-смугаста вовна, як у коней-тарпанів. Гуцульські коні не вибагливі у їжі. Узимку можуть вижити на сіні й воді, не втрачаючи лиску. Надзвичайно витривалі, проходять до 100 км за добу з вантажем 100 кг. Добираються до важкодоступних місць у горах. На Івано-Франківщині таку породу планують використовувати і в рятувальних загонах.

У 2003 році Іван вперше запряг у подаровану бричку пару коней, і виїхав до центру м. Косів. Клієнтів спочатку було небагато, але веселий балакучий гуцул, який міг розповісти буквально про все і завезти куди лише забажаєш привернув увагу приїжджих. Тепер ця пара коней, стали невід’ємною частиною Косова, і взимку, і влітку. Жодне свято в Косові не проходить без хайферівських коней та бричок.

Пан Іван возить гостей міста, показуючи та розповідаючи про його історію та визначні місця, а також катає центром міста щасливу дітвору. Мешканці Косова кажуть, що Іван – жива реклама міста.

Верхи на конях Нині чистокровним розведенням гуцульських коней в Україні займаються мало. Їх не більше, ніж тисяча голів. Племінні ферми розташовані у Чернівецькій, Івано-Франківській та Львівській областях. На вітчизняних ринках чистопородного ”гуцулика” можна придбати за $1 тис.

Приязнь і особливе «шосте чуття» до коня у гуцулів, здається, в крові. Століттями на ньому працювали, воювали, їздили в будь-яку далечінь.

І хтозна, як давно почалася ця спільна історія горян і гордої, прекрасної тварини. Легенда стверджує, що давно — коли одного дня на божественному Олімпі змінилась влада. Нові господарі взялися запроваджувати нові порядки й, оглядаючи свої володіння, знайшли у стайні дивного крилатого коника. «Неподобство!» — обурились. Обрізали бідоласі крила та й відправили геть з очей — аж на край світу, в дикі гори, де зустрів він людей, які називалися гуцулами. Так і залишився з ними, в Карпатах, де його прийняли і полюбили. Назавжди.

В Україні коней гуцульської породи поки що небагато, але ми працюємо у цьому напрямку. Хотілося б, аби давня слава про цих тварин відродилася у наших Карпатах, а не в далекій Європі.

Коней треба любити, й вони обов'язково віддячать взаємністю.


Косівщина - Гордість Косівщини

В.О.Романюк - Патріарх - великомученик

Я син народу, що вгору йде,
Хоч був запертий в льох,
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог…

В.О.РоманюкНародився Василь Омелянович Романюк 9 грудня 1925 року в селі Хімчин на Івано-Франківщині. За любов до знедоленого народу, до рідної України В.Романюка у 19-річному віці 26 вересня 1944 року Військовим трибуналом військ НКВС Станіславської області засудили на двадцять років каторжної неволі; його родичів заслали до Сибіру, де від непосильної праці й голоду помер батько, а малолітній брат загинув під час утечі.

Покарання, визначене воєнним трибуналом, В. Романюк відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії №17, що в Новосанжарському районі на Полтавщині.

Всі в'язні зовні були схожі один на одного. Голодні й виснажені важкою роботою, в'язні здебільшого були сутулі, ходили по-старечому зігнені, байдужі до свого вигляду, а ось Василь був завжди зібраний, стрункий, акуратний, і цю свою гуцульську непохитну поставу він зберіг до самої смерті. Був такий же прямий і негнучий тілом, як і духом.

Після відбуття покарання і реабілітації 1959 року В.Романюк навчався в Московській духовній семінарії, одружився з Марією Марківною Антонюк, яка також відмучилася 10 років у сибірських спецтаборах.

Став священиком і обрав тверду громадянську позицію, котра не співпадала з пануючою національною і релігійною політикою в Україні. У 1958 році, повернувшись у Прикарпаття, на протязі року навчався на богословських курсах, по закінченні яких був висвячений у диякони, а згодом отримав сан священика. Мав парафії у с. Новоселиця, Попельники
Долинського району, с. Космач Косівського району, а напередодні останнього арешту — в с. Прутівка Івано-Франків-
ської області.

Отець Василь розганяв летаргійний сон гуцулів своїми блискучими проповідями в космацькій церкві. У своїй проповіді на престольне свято космацького храму у 1969 році отець Василь, розповівши про діяння апостолів Петра і Павла, гнівно картав гуцулів за те, що забувають Божі заповіти любити свого ближнього й служити рідному народові, що частіше припадають до диявольського напою, ніж до слова Божого; закликав боронити християнську віру й звичаї наших пращурів і захищати рідні храми від зайд-богохульників та облесливих іконокрадів. Своєю проповіддю він нагадував пророка, готового повести народ до заповітного краю. Його висока струнка постать на казальниці, здавалося, росла й сягала головою до самого верху церковної бані, а чистий баритон потрясав стінами святого храму і пропікав людські душі всеочисним вогнем спокути й духовного пробудження.

З репресивними органами Василь Романюк - священик с. Космач Косівського району Івано-Франківської області, зіткнувся у зв’язку із справою історика, викладача Івано-Франківського педінституту Валентина Мороза, обвинуваченого в “антирадянській діяльності”. В. Мороз неодноразово приїздив до В. Романюка у Космач для вивчення і запису гуцульських традицій. 26 квітня 1970 р. на Великдень у с. Космач представники місцевої влади намагались арештувати історика, який записував біля церкви на магнітофон релігійні обряди. 29 квітня 1970 р. у В. Мороза був проведений обшук.

4 травня 1970 р. під час п’ятигодинного обшуку на квартирі В. Романюка було вилучено записні книжки, приватні В.О.Романюклисти, чернетки, фотографії, підшивки газет, богословську і світську літературу.

8 червня і 16 червня 1970 р. відбулися допити священика як свідка у справі Мороза, під час яких з’ясовувались обставини їх знайомства. Слідчі намагалися дізнатися, чи був знайомий В. Романюк з творами В. Мороза, чи надавав історикові матеріали для написання його відомої праці “Хроніка опору”.

Пізніше 25 березня 1971 р., В. Романюк у заяві Голові Президії Верховної Ради УРСР Ляшку зазначатиме, що “обшук у себе вважаю безпідставним і незаконним не тільки тому, що у мене не було знайдено “розшукуваних наклепницьких матеріалів”, але й ще тому, що забиралися речі, котрі не мали жодного відношення до справи Валентина Мороза”. На його вимогу Управління КДБ повернуло тільки богословську літературу.

10 квітня 1970 р. голова виконкому Космацької сільської ради народних депутатів І. Клапцуняк написав заяву начальнику Косівського КДБ, в якій ставив до відома, що " в с. Космач з листопада місяця 1968 р. по даний час працює попом Романюк В. О., який весь час займається підривом авторитету партійно-радянського активу, проголошує в своїх проповідях націоналістичні мотиви”. І. Клапцуняк звинувачував священика у зриві державних заходів шляхом навмисного затримання людей на церковній службі тоді, коли призначені збори. У заяві вказувалось, що “Романюк під час служби оголошує громадянам: збирайте колядки, ходіть колядувати і збирайте гроші на ремонт церкви. Займається збором національних костюмів та різних сувенірів”.

20 січня 1972 р. підозрюваному було оголошено обвинувачення “у проведенні антирадянської агітації та пропаганди".

12 липня 1972 року о.Василя за сфабрикованим звинуваченням в антирадянській агітації засудили на вісім років таборів суворого режиму і три роки заслання.
Ув'язнення він відбував у таборах Мордовії, але й там боровся за права і статус політв'язня; написав багато звернень і листів до державних і церковних високопоставлених діячів світу.

На початку 1979 року священик Василь Романюк дочекався так званого звільнення і був засланий до Якутії у виселок Сангар. За два дні до етапу його по-садистськи побили наглядачі табору і з повідбиваними нирками через два місяці доставили на місце призначення. Під час обшуку повідбирали особисті записи, навіть ті, які раніше не раз переглядали й повертали як «безневинні». На протести ніхто не звертав уваги, хіба ще дужче глумилися і знущалися над беззахисним і безборонним.

З 1979 року, будучи відомим правозахисником, о. Василь Романюк стає членом Української Гельсінської  спілки.

В.О.РоманюкНаприкінці вересня 1981 року о. Романюк повернувся зі спецпоселення до рідного Косова. Але тут, на превеликий жаль, він спокою теж не мав: місцева влада поставилась до нього вороже. “Особливо небезпечний рецидивіст”, що відбув два ув'язнення за “дії проти держави” зразу отримав “персонального наглядача” з органів державної безпеки. Окрім того, за розпорядженням прокурора, він не мав права відлучатися з дому від восьмої години вечора до восьмої години ранку, не мав також права виїжджати за межі Косова без попереднього узгодження поїздки з “органами”. Як стверджує син В. Романюка Тарас, “…фактично це був домашній арешт. …таких жорстких “годинних” умов батько не мав й на засланні”. Такий режим тривав до весни 1983 року. Між тим, косівська прокуратура дала батькові офіційне

попередження, щоб він влаштувався на працю, в іншому разі – стаття за тунеядство. Батько був змушений влаштуватися сторожем в центральній районній лікарні (де перед цим працювала санітаркою наша мати) і одночасно виконував функції двірника. У лютому 1983 року він переніс перший інфаркт міокарда”.
Весною 1983 року отцю Романюку врешті решт дозволили служити в храмах Косівського району. Спочатку це було гірське село Бабин (1983–1986 роки), потім – Рожнів і Рибне (1986–1987 роки). Але політичні переслідування тривали: “пильне око” КДБ відстежувало діяльність “неблагонадійного” душпастиря. Так, у Бабині місцеві гуцули часто інформували священика, що під час Літургій в церкву заходили люди в цивільному, вмикали магнітофони, записуючи йо
го проповіді.10 червня 1984 року за сумлінну й чеснуслужбу Божій Церкві в Україні Преосвященним Андрієм єпископом УПЦ в Америці за благословенням Його Святості Вселенського Патріарха Димитрія І отець Василь Романюк був нагороджений вищою священицькою відзнакою – митрою (Мученик за життя. Великомученик по смерті). У 1985 році звалилося тяжке горе на В. Романюка: у Косові передчасно померла його дружина Марія Марківна… З другої половини 1986 року о. Романюка почали відвідувати його колишні побратими політв'язні Михайло Осадчий, Зіновій
Красівський, Богдан Ребрик, Тарас Мельничук, подружжя Калинців та інші. Усе це,за словами його сина Тараса, сприяло піднесенню духу душпастиря після втрати дружини, підсилювало вроджений оптимізм, вселяло надії на краще майбутнє. У 1987 р. отець Василь отримує нове призначення, на цей раз у село Пістинь. Як виявиться пізніше, це була остання парафія священицького служіння В. Романюка в Україні.


У липні 1988 року на запрошення предстоятеля Української Греко-Православної Церкви у Канаді Блаженнішого митрополита Вінніпегу і всієї Канади Василія (Федака), який особисто у цій справі звертався за допомогою до президента США Р. Рейгана та уряду Канади, отець Василь Романюк разом із сином Тарасом1 виїхав до Канади. За океаном він продовжував пастирське служіння в українських громадах Торонто, Монреаля, НьюЙорка, Ватерлоо, Чикаго, Вашинг
тона, перебуваючи під юрисдикцією Блаженнішого митрополита Василія.

Проте, бурхливі політичні події в Україні кликали отця Василя додому. “Я їду в Україну, моє місце там”, – вирішує він і наприкінці грудня 1989 року повертається на рідну землю. 29 квітня 1990 року в селі Космач, де й почалася активна дисидентська діяльність отця В. Романюка, у храмі Петра й Павла відбулася його хіротонія в сан єпископа Ужгородського й Хустського, місійного вікарія для східних областей України з іменем Володимир, на честь першосвятителя України-Руси. На хіротонії нововисвячений єпископ Володимир з-поміж іншого, сказав: “Оце стою перед вами “у немочі і страсі, і у великім тремтінні”, бо усвідомлюю собі, яку велику відповідальність беру на себе в цей надзвичайно важливий час для нашої Церкви і всього українського народу, котрий прагне волі і незалежності…” У вересні 1990 року він призначається єпископом Білоцерківським, вікарієм Київської єпархії УАПЦ, у 1991 році стає архієпископом Вишгородським, у лютому 1993 року – архієпископом Львівським і Сокальським, а в червні 1993-го – митрополитом Чернігівським і Сумським й Місцеблюстителем Київського Патріаршого престолу.

Після виходу митрополита РПЦ Філарета з-під влади Московського Патріархату і створення Української православної церкви Київського Патріархату, тобто самостійної, незалежної від Москви, митрополит УАПЦ Володимир (Василь Романюк) як незламний борець і мученик за національно-духовне відродження України свідомо пішов на об'єднання обидвох самостійних церков в одну Українську Православну Церкву з центром у Києві, щоб тим самим зміцнити її духовну силу й національний вплив на віруючих українців. 21 жовтня 1993 року мимо своєї волі на Всеукраїнському Православному Соборі Київського Патріархату був обраний Патріархом Київським і Всієї України-Руси.

Навесні 1995 року Європарламент за самовіддану працю на благо Християнської Церкви і віри Христової та за страдницькі муки в довголітній неволі нагородив його Святість Володимира Золотою медаллю, яку мали вручити йому в серпні на врочистому святі в Києві. На жаль, Святійший Патріарх не дожив до вручення цієї високої нагороди.

14 липня 1995 року українське телебачення передало пряму трансляцію виступу Святійшого Патріарха на відкритті художньої виставки, а через кілька годин він раптово помер.

У день похорону, 18 липня 1995 року, достойні ієрархи й священослужителі всієї України й Зарубіжної Православної Церкви та віруючі миряни вишикувалися з церковними хоругвами, поховальними вінками й квітами та прапорами громадських організацій у похоронну процесію. Винос тіла покійного повинен відбутися о першій годині дня. Але минає перша, друга, а процесія стоїть на місці - нема остаточного рішення влади, де ховати священні останки Патріарха. Уряд виділив місце на Байковому кладовищі серед мирянських могил. Усі ж народи світу ховають своїх найвищих
ієрархів Церкви лише в прадавніх релігійних святинях або на їхніх освячених дворах. Як же ховати Патріарха на рідній землі не за церковними канонами, а за урядовими циркулярами?

Софіївський СоборВрешті-решт похоронна процесія виходить із церковного майдану на проспект Тараса Шевченка й поволі рухається до Софійського собору. Але поворот на Володимирську вулицю загородили ряди омонівців із щитами й гумови палицями. Процесія зупинилася. Не розступилися омонівці ні перед святим хрестом похоронної процесії, ні перед церковними ієрархами. Тоді священнослужителі, що несли домовину з тілом Патріарха і віко підійшли впритул до омонівських рядів, сподіваючись їхнього прозріння, але замість того, щоб розступитися перед труною Святійшого Патріарха, на її віко посипалися удари гумових палиць. Здійнявся страшенний лемент віруючих - такого ніхто не сподівався. Посипалися удари на голови священослужителів, на кожного, хто потрапив у зону їхньої звірячої розправи. Засичали балончики зі сльозоточивими газами. У відповідь залун вигуки: «Бандити! Яничари!» Доведена до відчаю процесія прорвала ряди міліції і, співаючи «Вічная пам'ять!», пішла по Володимирській вулиці до Софійського собору. Загони ж омонівців посідали у приготовлені автобуси, що стояли на обочині уздовж дороги.

Важка залізна брама Святої Софії була наглухо замкнена. І процесія з труною Святійшого Патріарха зупинилася перед брамою і стала терпеливо чекати, коли влада нарешті дозволить відімкнути замки й поховати покійногоПатріарха. Лунають церковні співи молитви, сонце схиляється до заходу, а нове розпорядження і не надходить, дарма, що церковні ієрархи посилають одного за одним депутатів Верховної Ради з проханням прискорити урядове рішення, адже після заходу сонця ховати покійників не можна. І священослужителі вирішують ховати Святійшого Патріарха під стінами Софії - не повертатися ж з домовиною назад до Володимирівського собору. Хтось приніс рискалі, ломики - і тут же за півгодини хлопці гуртом викопали яму.

Відправлено останню панахиду, труну з покійним поставили над могилою на перекладини і тільки підняли її, щоб опустити в яму, як з брязкотом відчиняється залізна брама Софійської дзвіниці і з неї страшною лавиною виривається незчисленна орда омонівців. Під глухі удари гумових палиць труну з тілом Патріарха встигають-таки опустити в могилу й висмикнути рушники з-під неї. Омонівці важкими палицями та ніжками поламаних кріселок, на яких сиділи під час відправи похилого віку священнослужителі, б'ють по митрополичих митрах, по головах безборонних мирян.

Виплодки диявола не щадять нікого й нічого. Під ногами лежить різьблений хрест з вишитим рушником на раменах, вибитий у когось із рук, - омонівці потоптом перебігають по ньому, не боячись Господньої кари.

Те, що сталося під час похорону Патріарха - це духовний Чорнобиль. І якщо нашому народові тут, в Україні, й у діаспорі те жахливе побоїще під час поховання великомученика й борця за волю України та єдність нашої Християнської Церкви не допоможе зірвати з очей своїх полуду, аби побачити, яку ж насправді Україну будують нині наші метушливі політики, то можуть справдитися пророчі слова Тараса Шевченка:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі...



Косівщина - Гордість Косівщини