Понеділок, 21 серпня, 2017

Гордість Косівщини

Геннадій Кіндратович Малявський.

 

Геннадій Кіндратович Малявський народився  7 січня 1926 р. в с.Рудка Кременецького району на Тернопільщині. Дитячі і шкільні роки пройшли в Кременці. А після війни, влітку 1945 року Г.Малявський вступив до Львівського художньо-промислового училища на відділення декоративного розпису, де опановував живопис у відомого художника Григорія Смольського, перейняв у нього кращі риси художника-пейзажиста і по закінченні училища Г.Малявський працював портретистом у Львівському художньому комбінаті, виконував творчі замовлення.

АвтопортретУ 1952 році вступив до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, де його педагогами були Вітольд Манастирський, Роман Сельський, Йосип Бокшай. Співучнями по інституту були Е.Мисько, Ю.Лащук, С.Серветник, Й.Бокшай. Одночасно вчилася на відділі художнього ткацтва і косівчанка Анастасія Юсипчук — майбутня дружина художника.

По закінченні інституту, Г.Малявський приїхав на Косівщину. Спочатку працював у керамічному цеху селища Кути, а 1961 року був запрошений в Косівське училище прикладного мистецтва вести уроки живопису, композиції і художньої кераміки. Працюючи в училищі, художник водночас виконує серію акварельних портретів народних майстрів Гуцульщини на замовлення Косівського музею народного мистецтва.



З пропозицією виконати аналогічну портретну галерею до нього звертаються Коломийський музей народного мистецтва та Івано-Франківський художній музей. Протягом 1962-1964 років Геннадій Кіндратович виконує ці замовлення. В підборі матеріалів художникові допомагає косівський мистецтвознавець Олексій Григорович Соломченко.

У цю акварельну серію входять зокрема портрети відомих різьбярів Юрія Шкрібляка, Юрія та Семена Корпанюків, Марка Мегединюка, Василя Девдюка, Миколи Медвідчука, майстрів гуцульської кераміки - Олекси Бахметюка, Петра Кошака, Павлини Цвілик, майстра художньої обробки виробів зі шкіри -Федора Якіб'юка, майстрині народної вишивки - Ганни Герасимович. Портрети виконані в акварельній техніці.

Надалі у своїй творчості Геннадій Кіндратович менше звертатиметься до портретного жанру, а все більше малюватиме краєвиди Гуцульщини.

Художник періодично влаштовує персональні виставки, представляючи кожного разу нові роботи.

Поряд з акварелями Геннадія Кіндратовича на виставках експонувалися вишивані серветки, доріжки, рушники дружини Анастасії Миколаївни.

Церква Різдва у ВорохтіСеред робіт Геннадія Малявського можна виділити серію краєвидів з архітектурними мотивами. Акварель «Церква Різдва у Ворохті» (1961) - одна з кращих робіт цієї серії. Г.Малявський зосереджує увагу на самій споруді церкви. Церква Різдва у Ворохті - пам'ятка дерев'яної архітектури XVII ст. Ця гуцульська церква визнана найдосконалішим витвором народної архітектури.



Своєрідну сторінку творчості Геннадія Кіндратовича розкриває серія акварелей «Стежками Івана Франка». Художник фіксує місця перебування великого українського письменника, громадського і політичного діяча. До згаданої серії входять «Свято сторіччя І.Франка в Криворівні» (1956), «Хата Параски Харук. Криворівня», «Готель у Вижниці», «Будинок в Одесі» (1986).



Уже в передостанні роки життя Геннадій Кіндратович втілює виношуваний роками свій творчий задум , виконуючи надзвичайно цікаву роботу — портрет. В овалі, змонтованому з мідних пластин.
Тепер  ця унікальна робота зберігається у фондах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського.

В нагоди 80-річчя від дня народження Г.Малявського відкрито виставку його творів у музеї «Писанка» в Коломиї, а наступна планується в обласному центрі.

Геннадій Кіндратович Малявський постає тонким і проникливим пейзажистом, співцем чарівної гуцульської природи, закоханим у красу гір і полонин, річок і лісів.



15 жовтня 1998 року Геннадій Кіндратович помер.





Косівщина - Гордість Косівщини

Катерина Романівна Сусак

ЖНИВО ЖИТТЯ

«...мо­жеш - допоможи, не можеш до­помогти - не злорадствуй, зумій не допустити цього в собі».

 

Сусак Катерина РоманівнаДивна таємничо-жіноча по­смішка, не втрачена через листопади літ жіноча цнотливість і скромність? Бу­дучи сильною, навіть де треба, владною, займаючи помітне і жит­тєво вагоме, життєво потужне місце у суспільстві, Катерина Ро­манівна залишається цільною осо­бистістю, не розгубивши по літах і посадах таких людських цінностей, як простота і скромність, висока людяність і унікальна інтелігентність. У неї кожне сказане слово, наче виважене на дивних терезах муд­рості. Та ще вагоміше вона може сказати, підкреслити, заперечити поглядом своїх глибоких добрих очей, своєю милою усмішкою, які не образять, не відкинуть, а все по- доброму, по-материнському роз­ставлять на місця..

Сьогодні пе­ред нами виринає красива інтелі­гентна жінка, особистість, яка ство­рила не лише себе, свою долю, але й, власне, створила цілий пласт унікальної у своєму роді педагогі­ки, на якій виросла і виховалась ціла плеяда майстрів прикладного та декоративного мистецтва України.

Катерина Романівна чомусь  не прагнула кар'єри, а доля силоміць виштовхувала, вихлювала її, наче на береги, на ведучі ділянки, на ведучі місця. Так, лише на рік її умовили очолити Косівський технікум прикладного та де­коративного мистецтва, а повели­телька Судьба категорично сказа­ла: на усе життя! Так і сталося: з сходинки молодого директора стрімко вийшла на сходинку рек­тора інституту, який, до речі, ство­рено її потужною працею, її си­лою духу, силою устремління і ро­зумінням, що технікум на тих за­садах, на яких існував, уже існува­ти не може. Вона і тут перемогла, бо перемога любить цю красиву жінку. За що? Ну... не тільки за кра­сиві очі... Її люблять і шанують люди, колеги, усі, хто торкався хоч крає­чком серця її справи, її таланту бути людиною, професіоналом, педагогом, жінкою. Її люблять пе­ремога і судьба за унікальну пра­целюбність, за вічний пошук, відродження і утвердження у на­шому житті краси, отих сокровен­них родинних оберегів, які ніколи не умирають і які кожного з нас тримають міцно на цьому світі. Але які дуже легко загубити, затопта­ти, як на стежині цвіт.Під час вручення Л. Кучмою нагороди Отож і дер­жавні нагороди, які ступали услід за зібраними урожаями життя Ка­терини Романівни, сприймались, як належно оцінена плодотворна праця. Орден Дружби народів, Заслужений працівник освіти Ук­раїни... І ось у наші дні - орден Княгині Ольги. Цю високу нагоро­ду ця унікально красива, унікаль­но працьовита, унікально інтеліген­тна жінка з міста Косів, що на Гуцульщині заслужила гідно і сповна.

Найпершими і впродовж всього життя найщирішими і найвимогливішими вчителями у неї були батьки. Виросла і виховува­лась Катерина Романівна у сільській сім'ї, де змалечку привчали до праці, до пошанівку традицій, поваги до людей, яких не можна ніколи ні за що осуджу­вати.

По-особливому в батьківсько­му домі відносились до сімейного побуту. Все було дуже скромно, але велично. Скромна оселя ви­шукано прибиралась традиційни­ми уборами до кожного свята по-іншому, готувались своєрідні стра­ви, відповідно одягались. Це ство­рювало святковість, яку не можна передати словами. Воно глибоко запало в душу ласкою, добротою, любов'ю, залишило сонячний відблиск на усе життя. Все це за­лишилося жити в мені і я зберігаю ці традиції в своїй сім'ї. Високо ціную людей, які цінують свої одвічні традиції.

Школу закінчувала в повоєнні роки. Було надзвичайно важко. Але хотілось вчити­ся, бути подібними на своїх вчи­телів.  Катерина Романівна відвідувала гуртки художньої самодіяльності. Виступали по селах, а також на районній, обласній сценах.Сім'я Катерини Романівної Вчителі проводили цю роботу виключно на ентузіазмі, а батьки всім селом до­помагали, чим могли.

В університеті ( закінчила я Чернівецький ДУ) її навчали професори, науковці, серед них ще випускники Віденсь­кого університету, які мали широ­кий діапазон предметної підготов­ки. Завідувачем кафедрою, керів­ником дипломної роботи був сам ректор університету. Завдячує Вона Господу Богу за спілкування із цими людьми. Вони не просто давали знання, а вчили, як їх здобувати. Сформу­вали у свідомості розуміння фундаментальної основи знань у різних галузях науки. Саме це сформувало в ній особистість вчителя, педагога.

Після закінчення пішла працювати у Косівський технікум. Саме Косівська мистецька школа, школа-геноаналогія, яка формувалась понад сто років у тісному сплетінні діяльності профе­сійної школи і народних та про­фесійних майстрів на теренах Гу­цульського регіону дала світові відомих художників, художників-майстрів, твори яких щоріч­но експонуються на регіональних, всеукраїнських та міжнародних ви­ставках, прикрашають інтер'єри та екстер'єри жилих і громадських приміщень, зон відпочинку в різних регіонах України та країнах зару­біжжя.

Багатогранна, яскрава осо­бистість Катерини Сусак фор­мувалася, вигранювалася в ос­новному в інституті. Але буде­мо відвертими - особистість завжди викликає роздратуван­ня у будь-якому колективі, у будь-якому соціальному сере­довищі...

Кожна людина є особистістю. Може життя так складається (відсутність того, що називають судьбою, щастям), що людина не може себе розкрити, реалізувати свій дар Господній, а тому виникають різні негативи, а інколи і моральні збочення.

Упередженого ставлення своїх колег, працівників до себе вона ніко­ли не відчувала. А якщо і були незадоволення, непорозуміння, ставила себе на їх місце, старала­ся усвідомити своїм єством суть його. Намагалася не викликати конфлікту, переконати іншу осо­бистість в неправоті, а при потребі відступити, навіть з посади, щоб дати можливість переконатися «незадоволеному», чи може він зробити те, чого вимагає від неї. І все ставало на свої місця. Проси­ла вона прощення, просили і в неї, навіть привселюдно.

Катерина Романівна із студентамиВона щиро любить людей. В кожному баче красу його душі, при спілкуванні відчуває, що доброго може зробити людина. Здається, люди завжди були щирими з нею, відкривали переді нею свою душу. Не пам'ятає випадку відмо­ви виконати роботу, навіть найск­ладнішу, таку, що не входить в обов'язки викладача чи працівни­ка. У відповідь на її «... щиро дякую, що ви послухали і ми зро­били для колективу, навчального закладу таку-то роботу», вона чула відповідь: «Катерино Романівно, вас не можна не послухати».

Вона ніколи не вимагала від жит­тя більше, ніж їй належало, але себе завжди заставляє робити більше, ніж може.

З дитинства мріяла стати вчи­телькою. Мрії збулися. Життя по­ставило навіть на вищу ступінь - бути учителем учителів. Це дуже відповідально.


Самий точний прогноз погоди на nowyny.eu

Косівщина - Гордість Косівщини

Марія Підгірянка

ВИПРОБУВАНА ДОЛЕЮ

Ластівко мила,де хочеш літати
Чи тобі не шкода гніздечко лишати?
Шкода, милий хлопче, але що чинити?
Як зима настане, тяжко буде жити.

Марія Підгірянка

В сім'ї  лісничого Омеляна Ленерта, яка проживала в с.Білі Ослави, що на Гуцульщині 29 березня 1881 року народилася дівчинка, її назвали Марією. Зростала Марія на Косівщині, оповитій тайною легенд,запам'ятовувала мамині пісні та казки, коломийки та приказки, які чула від земляків.Незаможному батькові не під силу було дати вищу освіту усім своїм дітям.

 

Марійка закінчила двокласну школу у с.Уторопи, що на Косівщині, куди у 1888 року переїхали її батьки. Однак допитливу й розумну Марію аж ніяк не влаштовувала готована їй, як і чотирьом молодшим сестрам, доля домогосподарки. Дівчина часто гостювала у свого дідуся по матері, священника Миколи Волошина, який мешкав у с.Заріччя і був багатий великою бібліотекою класичної літератури. Дід навчив Марійку читати і писати не тільки українською, а й кількома іноземними мовами. Життєві дороги Марійки перехрещувалися в селах і містах Косівщини, Прикарпаття, Закарпаття, Львівщини й Австралії. Ці місця для неї стали також рідними, адже тут вона жила, виховувала своїх дітей, вчила місцеву дітвору, черпала наснагу до своєї творчості.

 

Доля відомої ук­раїнської по­етеси и учительки Ма­рії Підгірянки випробу­вана на міцність не тільки політичними катаклізмами першої по­ловини XX століття, а й природними умовами Карпат. Саме в Карпа­тах, на Гуцульщині, не тільки зродився само­бутній талант, але й гартувалося здоров'я майбутньої володарки дитячих душ.

В 1904 році на вчительському віче у Львові синьоока Марійка запала в душу молодому вчителеві Августину Домбровському. Доля цієї незламної галичанки почала кроїтися вже на перших роках подружнього жит­тя. Лише зазнала щастя, ставши під вінець, як незабаром, уже в селі Рибне над Черемошем,12 жовтня 1906 року народила сина Остапа. Тепер у Марії Омелянівни появилися нові заняття: господині дому, матері - тільки би радіти життю. Та доля посилає мо­лодому подружжю випробування. Марійка простудилася і надовго захворіла. Хіба могла тоді молода, вродлива жінка знати, що ще не все втрачено, що зі своїм улюбле­ним чоловіком будуть відзначати й золоте весілля, що діждуться ще двох синів і дочки. Всі четверо дітей виростуть здоровими й здобудуть вищу освіту, стануть справжніми патріотами своєї землі. Вони, як і їх батьки, в дарунок від Всевиш­нього дістануть довге життя.

Про один випадок на тернистій життєвій дорозі Марійки Підгірян­ки записав у своїх спогадах її чо­ловік. На 80-ій сторінці товстого зшитку читаємо: «В кінці цього року Марійка, їдучи на святкові каніку­ли до Утороп, простудилася й зах­воріла. Недуга продов­жувалася і в 1907 році. В січні-лютому приїздив часто лікар Скоморівський із Кут, але лікування не допомагало. Врешті в кінці лютого сказав мені, що в хворої відкритий туберкульоз. І не може їй нічим допомогти. Просив більше його не викликати, бо йому со­вісно брати гроші за ліку­вання, коли він не може допомогти.

Тоді я згадав, що мій товариш Дмитро Дмитерко лікував селян від туберкульозу і він мені прислав брошуру «Як лікувати туберку­льоз». У ній радив спати при відчи­неному вікні та робити сосново-запняні інгаляції. Спершу інгаляції я робив купленим інгалятором у аптеці. Якось під час інгалювання зайшла до нас жінка дяка Попенюка. Попенючка приглядалася якийсь час до інгалювання, а далі каже: «Лишіть цю роботу, а робіть так як ми робимо. Налийте у ванну дополовини води й киньте пригор­щу солі, затопіть у хлібній печі. Я принесу таке каміння, що у воді не розсипається й кину в піч. Як воно нагріється, аж стане червоним, вки­ну його у ванну, пані най нахиляєть­ся над ванною, а я закрию їх вере­тою і най дихають».

Далі Августин Домбровський описує цю процедуру, яку по півго­дини проводили що другий день, а у гарячу ванну ще додавали й соснові гілки. З кожним днем стан здоров'я покращувався. І вже у по­ловині липня 1907 року вони виї­хали з Марійкою на лікування в Буркут. На той час серед літників було чотири особи - обоє Домбровські і лікар Кобринський з дру­жиною. Напевно, з того часу Ма­рійка Підгірянка й повірила в на­родну медицину, яка поставила її на ноги. Відтоді стала більше нею цікавитися. Тому не випадково до неї за порадою приходили люди, яких спіткало нещастя, згадується у цих спогадах.


Велика родина Домбровських була довгожителями. Так, Марій­ка Підгірянка покинула білий світ у 82 роки, а її чоловік Августин - у 99 років. Син Остап, викладач французької мови в Львівському університеті імені І.Франка, канди­дат педагогічних наук, помер у 76 років; син Роман, перекладач з німецької, працівник газети «Шлях перемоги» у Мюнхені - на 91 році; дочка Дарія, вчителька українсь­кої мови й літератури шкіл Гали­чини - на 89 році; а Маркові, ав­торові «Підручника шофера», який нині живе у далекій Австралії, пішов 95-й рік. Справді, Домбровські прожили довге й гідне по­хвали життя.


Косівщина - Гордість Косівщини

Юрій Миколайович Сеньковський

 

ЗІ СЛАВНОГО РОДУ

 

Ю.М. СеньковськийЮрій Ми­колайович Сеньковський - видатний український вчений - геолог, член - кореспондент Національної ака­демії наук України, профе­сор, доктор геолого-міне- ралогічних наук, лауреат премії ім. акад. В.І. Вернадського НАН України, член Наукового товариства ім. Шевченка, член Регіональ­ного об'єднання дослідни­ків Гуцульщини, на­родився 1931 р. у Львові у сім'ї інженера фотограметриста, патріарха української класичної етнографо - географічної фотографіки, ви­датного мистця і художника, родового шляхтича Ми­коли Івановича Сеньковського, із Пирятина, що на Полтавщині. Мати - Поліщук Євгенія Петрівна вчите­лювала в гуцульських селах.

Дитинство та шкільні роки провів Ю. Сеньковсь­кий у місті Косів і Коломиї Івано-Франківської області. Середню освіту здобув, навчаючись у Коломийській гімназії (середня школа № 1) та у музичних навчаль­них закладах Коломиї і Львова. Під час навчання в школі та Інституті, протягом 1947—1950 рр., працював у геологічних партіях об'єднань "Укргаз" і "Укрнафто- газрозвідка", що проводили геологічне картографуван­ня території Карпат. У 1950 р. він вступив на навчання до Львівського політехнічного інституту на геолого­розвідувальний факультет, який закінчив у 1955 р., от­римавши спеціальність гірничого інженера-геолога. Далі - праця у Львівському політехнічному інституті, на кафедрі мінералогії, якою керував відомий вчений геолого-петрограф академік АН України Л.Г. Ткачук. У 1959 р. Ю. Сеньковського переводять до Інституту геології корисних копалин (з 1963 р. - Інститут геоло­гії і геохімії горючих копалин) АН УРСР, де в різні ро­ки він обіймає посади старшого інженера, молодшого та старшого наукового співробітника, вченого секрета­ря Інституту, а з 1980 р. і до сьогодні очолює відділ седиментології провінцій горючих копалин.

 

У березні 1962 р. у Львівському державному уні­верситеті Ю.М. Сеньковський захистив кандидатську дисертацію "Літологія верхньокрейдових відкладів Се­реднього Придністров'я". У 1975 р. в Інституті геохі­мії, мінералогії та рудоутворення АН УРСР Ю.М. Сень­ковський захищає докторську дисертацію "Літологія силіцитів мезокайнозою південного заходу Східноєв­ропейської платформи". Дослідженнями автора охоп­лено чималу територію Центральної Європи (Польща, Литва, Латвія, Україна, Білорусія, Румунія, Чорно­морський басейн, Захід Росії"). Фундаментальні теоретичні та експериментальні роботи Ю. Сеньковського заклали наукові підвалини розвитку в Україні нового наукового напрямку "Геологічна палеоокеанографія давніх континентальних окраїн, їх корисні копалини", що є пріоритетним для вітчизняної науки.

Фундаментальні геологічні розробки Ю. Сень­ковського стали підставою для пошуків та освоєння покладів цілого ряду корисних копалин на території України і суміжних її регіонів. Обгрунтована ним кон­цепція про широкий розвиток палеошельфових епіпелагіальних нашарувань під насувом Карпат стала на­уковою основою для розробки важливої народногос­подарської проблеми " Піднасув Карпат і його нафто­газоносність ".

Уважно спостерігаючи вже протягом багатьох років за науковими досягненнями Ю. Сеньковського, масштабом охоплення і опрацювання ним найважливіших наукових проб­лем, слід відзначити його постать як великого вченого - літолога, і великого мінералога. Його видатні піонерські дослідження в галузі палеоокеанології давніх морських басейнів океану Тетіс, зокрема Подоло - Карпатського ме- зопелагічного, Східноєвропейського епіпелагічного сегментів, процесів біоген­ної та теригенної седиментації, аутигенного мінералогенезу, літогенезу та осадового рудоутворення, збагатили гео­логічну науку. Ці наукові дані спри­яли пізнанню умов формування та закономірностей розміщення таких важ­ливих для народного господарства ко­рисних копалин як нафта, газ, самород­на сірка, фосфатна,карбонатна, опал-кристобалітова, кварц-халцедонова сировина.

Глибока ерудиція вченого дає змогу йому у різні часи плідно працю­вати керівником української частини багатьох проектів Міжнародної прог­рами геологічної кореляції (ЮНЕСКО), Міжнародного союзу геологічних на­ук, бути членом і національним пред­ставником Седиментологічної комісії Карпато-Балканської геологічної асо­ціації, членом Експертної малої ради Вищої атестаційної комісії при Кабі­неті Міністрів України, членом бага­тьох оргкомітетів з проведення наукових конференцій, нарад та симпозіумів.

Ю. Сеньковський не тільки відо­мий вчений зі світовим іменем, але й активний громадський діяч. Він є од­ним із засновників громадської науко­вої організації " Регіональне об'єднан­ня дослідників Гуцульщини " у 1993 році, очолює відділення природ­ничих наук і бере активну участь в її діяльності, виступає на наукових кон­ференціях та семінарах, є членом ре­дакційної колегії та автором статей збірника Праць " Краєзнавство " Косівського осередку Наукового това­риства ім. Шевченка " Гуцульщина ".

Юрій Миколайович широко популяризує твор­чий здобуток свого батька, неповторного фотолітописця Гуцульщини. Зокрема, Юрій Сеньковський не­щодавно опрацював і перевидав унікальну роботу Миколи Сеньковського, відому під назвою " Східні Карпати - Чорногора ". Вона була надрукована типографським способом у 1931 р. (Косів, Коломия) бага­тотисячним тиражем і не має аналогів серед фотомет­ричних описів решти регіону Карпат.

 

Косівщина - Гордість Косівщини

Богдан Радиш

 

 

Косівський поет Богдан РадишНародився 8 листопада 1934 року у селі Рожнів, Косівського району,у хаті над невеличкою гірською річкою Рибницею, у селянській сім' ї.

 

За хатою – поле, жайвір тримає на своїх крилах велике голубе небо,  перед хатою – зарінки, луги, річка, а далі – гори, ліс. Воістину райський куточок України.

 

У 1942 –му році пішов до школи. Запах війни і смерті, голоду і страху – ось запахи його дитинства, обідраного,скривдженого, обкраденого.

 

З дитинства захоплювався Богдан народною піснею і чарівним мистецтвом гуцулів. Ця любов привела його у 1950 –му році до Косівського училища прикладного та декоративного мистецтва. Тут відбувається його перша зустріч з великим мистецтвом, з відомими художниками Євгеном Сагайдачним, Володимиром Гузом, які стали його вчителями. Тут з’являються перші проби пера. У 1954 році іде до лав Радянської армії. Довелося змінити пензель, різець та перо на карабін,болти та гайки.

 

У 1957 р. повертається в рідне училище, яке закінчує у 1958 році.

 

Два роки працював у місті Алушті, але рідні Карпати покликали його додому. Він повернувся і довгі роки викладав у Косівському училищі. Чимало його вихованців стали провідними майстрами Косівських, Івано-Франківських, Чернівецьких, Львівських, Київських виробничо-художніх майстерень, позакінчували художні інститути і академії, стали членами Спілки художників України.

Не мислив себе Богдан Ілліч і без поезії. Вона - то не лише поле його пізнання й захоплення, а й щоденна творчість. Вірші - то дзеркало його душі, щирої, сонячної, відкритої назустріч людям, їхнім радостям і болям.

 

В літературу прийшов, уже маючи за плечима солідний життєвий досвід - його перша поетична збірка з'явилась, коли йому вже було 45.

 

У мальовничому м. Косів Радиш виріс і змужнів як поет. Рідна земля, рідна Косівщина була і є джерелом його поетичної творчості. Це вічне джерело, з якого п'єш - не нап'єшся.Його поезія нагадує "скрипку на краєчку Косова". Вона заглиблена в народну мелодію, таку щиру і невмирущу, його вірші хочеться співати.

 

У 1983 р. Богдан Радиш був прийнятий в члени Спілки письменників України. Це вже було визнання непересічного таланту поета з Гуцульщини.

 

1984 р. з'явилася збірка поезій Богдана Радиша  "Малюнки на променях". Головний мотив збірки - вірність рідній землі, матері, коханій. Глибшими і прозорішими стали його вірші, та залишились такими ж по-синівськи уважними і ніжними, коли він звертався до землі, на якій народився і виріс.

Композитори пишуть пісні на його тексти. Серед них Лев Димінський, Володимир Спольнииький, Євген Боднаренко, Володимир Домшинський, Тетяна Стасюк, Остап Гавриш, Мирослав Дзьоба та ін.

 

Ось дивлюсь у вікно — Україна у вікнах,

Дощове ворожіння на деревах й кутах.

Дощ — не вічний, але ця земля буде вічно

У громах й соловейках, у смереках й дощах.

Україна в вікні, за вікном — Україна, —

Із листка на листок, і у душу з душі,

Вибачай мені, сину, що не дав тобі віна.

Твоє віно — у вікнах: Україна й дощі.

 

Поезія тримає людину на білому світі в гармонії і рівновазі, підіймає над смутою і невлаштованістю. Поезія - це той духовний хліб, який дає людині віру, надію і силу. Так говорить Богдан Радиш ,автор 17 книжок. Серед них : “День творення”, “Калинова галузка”, “Малюнки на променях”, “Щедре світло землі”, “Притчі”, “Писаний камінь”.

 

Лауреат премій імені М. Павлика, імені М. Підгірянки та імені В. Стефаника.

І щедре світло карпатської землі, як і раніше, є для нього невичерпним джерелом нових дзвінких віршів і пісень.

Косівщина - Гордість Косівщини

Сторінка 5 з 5