Субота, 25 березня, 2017

Гордість Косівщини

Василащук Ганна

Жителька с. Шешори Косівського району Івано-Франківської області.

Я візьму ТОЙ рушник Простелю наче долю...
Андрій Малишко

Ганна Василащук

 

 

 

Анна Василівна Василащук народилася 2 листопада 1924 року в с. Шешори у сім'ї селян Василя та Людвіги Братівників. З раннього дитинства захоплювалася народними піснями, переказами, а особливо любила читати книжки. Шевченків Кобзар вивчила напам'ять. Твори Франка, новели Стефаника глибоко запали в душу Анни. Закінчивши Шешорську семирічну школу, вона бере активну участь у культурному житті села. Захоплення художнім словом привело дівчину в аматорський драматичний гурток, який, не зважаючи на всі перешкоди з боку польських властей, давав для односельчан цікаві вистави. Анна дуже вдало перевтілювалась у своїх героїнь — Наталку Полтавку, Безталанну та інших. Образи жінок з п'єс української класики настільки захопили її, що на сцені вона забувала про те, що це лишень роль. Вона грала ці ролі від душі, всім серцем, наче жила в образах своїх героїнь. Впродовж всього свого яскравого життя вона була учасницею всіх культурних заходів у сільському клубі. Та талант її ніби причаївся, щоб потім у
зрілому віці проявитися в ткацтві у повному розквіті.

Ще дитиною вона придивлялася до ткацтва старшої сестри Параски, яка вправно ткала побутові речі для односель¬чан: верети, рушники, портьєри.

Молодою дівчиною Анна вже була вправною ткалею. Та почалися воєнні лихоліття. Розгорнулась визвольна боротьба УПА за незалежність України. Будучи національно свідомою дівчиною, Анна пішла у підпілля. Вона стала зв'язковою (псевдонім «Калина»). Та радянські «визволителі» кинули всі сили на знищення повстанської армії. За домовленістю із проводом УПА Анна у 1945 році пішла працювати санітаркою в Косівську районну лікарню, де працювала до 1947 року. Тісно співпрацюючи з лікарем-хірургом Ярославом Хомином, вона передавала ліки повстанцям, пораненим, доглядала за оперованими. Була провідницею до криївок, де в муках конали від ран повстанці на околиці рідного села Шешори. Вона була асистентом у Ярослава Хомина, який у криївці ампутував ногу з приводу гангрени в бійця підпілля, що мав псевдонім «Тріска».
У 1946 році, знаючи про те, що «Калині» можна довіряти, начальник районового проводу «Лебідь» вирішив доручити їй на виховання новонароджене дитя — свою доньку Марію. З дитиною неможливо було перебувати в підпіллі. І Анна Василівна, будучи 21-річною дівчиною, неодруженою, виховувала Марічку, начебто дитину молдавських голодуючих, які на той час ходили по Галичині.
Працювала деякий час санітаркою в лікарні, куховарила при шкільному інтернаті. Та ніколи не забувала про свій верстат. Надавала перевагу рушникам. Люди в Шешорах заговорили про майстриню рушників. Згодом Анна Василащук почала виконувати роботи на замовлення Міністерства культури України. Укладала візерунки за відомими традиційними мотивами, малювала на папері олівцем нові. Сама творила узори і сама їх іменувала: «саморіжка», «бовтичка», «сороківчик», «оленячий», «зірничка і кучер», «незабудки».
Хотілося знати, що і як творять не тільки гуцульські килимарі і ткачі. Зацікавилася українським народним мистецтвом ширше. В цьому не було перепон — книги, художні листівки, консультації мистецтвознавців. Познайомилася з творчістю відомої ткалі і вишивальниці з села Обуховичі на Київщині Ганни Верес. Як і вона, починає обновляти рушники: образно відтворює кольорами і узорами поетичні рядки і пісні. Передати барвистою мовою поетичні строфи — новий напрям у мистецтві. Щоб творити такі рушники, треба самому мислити творчо, тобто бути поетом. Майстриня не тільки справилася з новим завданням. Вона підняла цей вид мистецтва на таку висоту, якої воно раніше не досягало. Першою спробою перекласти слова на кольори була пісня «У горах Карпатах», потім «Гуцулка Ксеня».
Наближався Шевченківський ювілей. Василащук вирішила вшанувати улюбленого поета вінком рушників. Вона з захопленням береться заГанна Василащук виконання «Вінка Кобзареві». Добивається того, щоб так підібрати барви і їхні відтінки, аби вони найбільш повно, виразно глибинно передавали ідейний зміст безсмертних поезій великого Тараса, їхню образність, розмаїтість. І ось в інтерпретації гуцульської майстрині кольоровою симфонією зазвучали героїко-трагічні акорди «Гайдамаків», слізно обізвалися нещасні долі «Катерини» і «Наймички», глухо і широко застогнав старий Дніпро («Реве та стогне»...).
З рушників гуцульської ткалі, присвячених Кобзареві, була складена виставка в Державному музеї Т.Шевченка в Києві... А невдовзі ті ж кольорові мелодії Анни Василащук експонувалися там же із доробком Ганни Верес - із Київщини, їхні імена були висунуті на здобуття Шевченківської премії 1968 року. Творчість А.В.Василащук і Г.І.Верес удостоєно Шевченківської премії. Своє ім'я Анна Василащук здобула невтомною працею і власним хистом.

Останні роки свого життя Анна Василащук страждала на хворобу серця, яка обірвала нитку її життя якраз на новому злеті творчого натхнення. Адже вона готувала нову творчу виставку своїх робіт, та її мрія не здійснилася. Вона померла раптово на 80-му році життя.

Її творчий доробок вплетено яскравою квіткою в нев'янучий вінок невмирущому Кобзареві.

Р.S. Коли Комітет державної безпеки докопався, що Г.Василащук допомагала бандерівцям, то зробив спробу відмінити подання про присвоєння їй Шевченківської премії, але було запізно, бо Постанову вже підписали Перший секретар Компартії та голова Ради Міністрів.

Косівщина - Гордість Косівщини

Федір Погребенник

ФЕДІР ПОГРЕБЕННИК Федір Петрович Погребенник, відомий український літературознавець, народився 23 червня 1929 року в багатодітній сім'ї, в селі Рожнів Косівського району. Після закінчення Рожнівської семирічної школи продовжив навчання в Косівській середній школі, яку закінчив у 1948 році і поступив до Чернівецького державного університету на філологічний факультет, який закінчив у 1953 році. Одружений із косів'янкою Ярославою Михайлівною Базник, яка народилася 1931 року в сім'ї вчителів на Познанщині (Польща).

Із 1933 року Ярослава з батьком проживала у Косові, а мати продовжувала вчителювати у Польщі.

Федір Погребенник працював заступником з наукової ро­боти Чернівецького краєзнавчого музею, а з 1959року — в інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР у Києві.

Дослідник української літератури кінця XIX - початку XX ст., міжслов'янських літературних взаємин, історії українсь­кої критики і журналістики, текстолог. Секретар редколегії 50-ти томного видання творівФЕДІР ПОГРЕБЕННИК І.Франка, упорядник і автор передмови двохтомника «Гнат Хоткевич. Твори в двох то­мах», (1966р.), автор монографії «Осип Маковей» (1969 р.), «Лесь Марювич» (1971 р.), «Василь Стефаник у слов'янсь­ких літературах» (1976 р.) «Сторінки життя і творчості Васи­ля Стефаника» (1980р.), «Василь Стефаник: життя і творчість в документах, фотографіях, ілюстраціях» (1987 р.), один із авторів і упорядників 8-митомної «Історії української літера­тури», видань «Світова велич Шевченка» (1967 р.), «Ольга Кобилянсьі а в критиці та спогадах» (1963 р.), автор книжки «Наша думі, наша пісня» (1991р.), нарису «Богдан Лепкий» ФЕДІР ПОГРЕБЕННИК (1992р.), довідника «З Україною в серці» (1995р.) про письменників-емгрантів, вихідців з України. Численні статті вУРЕ, УЛЕ, Шевченківському словнику, бібліографічний покажчик, складений до його сімдесятиріччя, містить 1299 позицій. Федір Погребенник підготував до друку, написав післямову, вмістив ілюстровані матеріали власного зібрання до книги « Іван Сеньків. Гу тульська спадщина». (К., Українознавство 1995р.) Автор статзй, що безпосередньо стосуються Гуцульщини та письменників, пов'язаних з нею, «Гнат Хоткевич і його істо­рична проза».

 

За роботу з видання п'ятдесятитомника творів І.Франка одержав Національну премію ім. Т.Г.Шевченка 1988 року.

Помер Федір Петрович Погребенник в 2000 році, похо­ваний в м. Києві на Байковому кладовищі. Його справу про­довжує си^ Володимир Федорович — літературознавець, про­фесор, працює в Державному Національному університеті

Косівщина - Гордість Косівщини

Василь Герасим'юк

 

Василь Герасим'юкВасиль Герасим'юк народився 18 серпня 1956 року у Караганді, де відбували Василь Герасим'юкзаслання його батьки. Дитинство провів у Прокураві. Тут закінчив неповну середню школу, а середню — у Коломиї. Вірші почав писати ще у початкових класах. «А коли шестикласник з Прокурави приїхав у Косів і дав їх прочитати редакторові районної газети Олександрові Бартошу, розповідає Марія Влад, — той заглибився у дитячий зшиток надовго, уважно перечитавши усі, від першого до останнього, здивовано сказав: «Гарненькі вірші...( знав толк у поезії, бо й сам частенько писав вірші і друкував їх у своїй «Радянській Гуцульщині»)». А потім лагідним, май­же батьківським , голосом запитав: «А скажи, хлопчику, звідки ти їх перекатав?» Та у розмові з хлопцем швидко переконав­ся, що Василько і справді приніс вірші «не позичені, а власні». Починаючи з 1972 року, Герасим'юкові вірші все частіше з'яв­ляються на сторінках районної газети. Після закінчення се­редньої школи успішно складає екзамени і стає студентом філологічного факультету Київського державного університе­ту імені Тараса Шевченка. Легко і швидко вписався він у сту­дентську сім'ю, брав активну участь у громадському і куль­турному житті вузу, став членом літературної студії. У 1982 році з'являється перша збірка його поетичних творів «Смере­ки». Добре зустрів її читач, особливо молодий. Потім появи­лися збірки «Потоки» (1986 р.), «Космацькі узори»(1989 р.), «Діти трепети» (1992р.) Саме ця збірка, як одна з кращих, представлених на конкурс у 1993 році, була відзначена пре­мією «Благовіст».

Василь Герасим'юк

Міцно тримала поета — своє дитя — рідна природа, мани­ли до себе гірські потоки і річка Пістинька та все марно: Ва­силь зачепився уВасиль Герасим'юк Києві, здається, назавжди. Не можна сказа­ти, що він забув рідну Прокураву, бурхливі потоки, стрункі смереки. Як дуже засумує за ними, то увірветься на день- два, зустрінеться з рідними, близькими друзями, поділиться своїми планами на майбутнє, напоїть очі красою—і знову до Києва. Друзів у Києві багато. І дехто навіть почав забувати, що Василь Герасим'юк не киянин. Не забуває про це тільки сам поет. Його поезія і досі пахне смерекою і чебрецем. Де­бютуючи у літературі збіркою «Смереки», він передрікав: «Я напишу такі вірші, у яких кожна відчімхана галузка повто­риться наче крик у горах». Поетові справді не байдужі еко­логічні проблеми.

Пізніше поет напише вірші про безіменних героїв УПА, про зірвані криївки і карагандинські бараки. Про це тоді не можна було й думати , не те що говорити вголос, а тим більше — писати. Навряд чи знайдеться в сучасній українській літературі книжка з такою ж силою вираженого у ній трагіз­му історії. У віршах «Кілька хвилин Першої світової», «Ста­ровинний хор», «Фантастичний етюд» найяскравіше просту­пає ненависть ліричного героя до всього того потворного і трагічного, що несуть каламутні води історії.

Василь Герасим'юк

На запитання кореспондента «Літературної України», чому поет вибрав із усіх мелодій «мотив октав у Космачі», Василь Герасимюк зідповів:« Космач — одне з найгарніших сіл Ук­раїни, де збережені не тільки християнські традиції, але й осколки яничарства». Космацька писанка відома усьому світові. Але космацький узір не тільки на писанках. На дум­ку автора, увір цей — ще й «символ непокори й гідності».

З часом після космацької тематики з'являється найго­ловніша і найсильніша з поміж сильних — книжка — «Діти трепети», у якій трагічно прозвучала доля відповідальності нашого покоління, неминучість сплати боргів за скоєне.

В 1998 році за книгу поезій «Осінні пси Карпат» спільним рішенням Мі ністерства інформації України та президії Спілки письменників України Василеві Герасим'юкові присудили пре­мію ім. Павла Тичини.

В березні 2003 року поету Василю Герасим'юку присвоє­но Національну премію України імені Тараса Шевченка в галузі літератури і мистецтва за збірку «Поет у повітрі».

Косівщина - Гордість Косівщини

Тарас Мельничук

Тарас МельничукНародився Тарас Юрійович Мельничук 20 серпня 1938 року в старовин­ному гуцульському селі Уторопах Косівського району Івано-Франківської області, яке певний час мало статус міста з магдебурзьким правом, бо ж тут упродовж століть діяли солеварні. Народила поета мати-гуцулка Ганна Іванівна від Юрія Степановича Мельничука, сільського майстра, що мав золоті руки: був ковалем, стельмахом, ткачем. Сім'я була релігійна.

Тарас закінчив Уторопську семирічну школу. Після закінчення продовжив навчання в Яблунівській середній школі. Володів каліграфічним почерком, багато читав. Дуже рано почав писати вірші.

Після закінчення школи склав екзамени на факультет журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Фран­ка. Однак до університету не прийняли. Повернувся додому і оженився на вродливій коханій дівчині Марії Залуцькій. Шлюб реєстрували в кінці травня, вінча­лися в церкві у липні. Але перед одруженням Тарас устиг ще поїхати на лісорозробки в Республіку Комі і на шахти До­неччини. Поет розумів, що без знання життя з нього в літературі нічого путнього не вийде і не приймуть на навчан­ня без стажу роботи.

Восени 1957 року 19-річний юнак прощався з вагітною дружиною. Його прикликали на трирічну військову службу і повезли далеко на Схід в Приморський Край, туди, куди пе­реселяли українців. Коли Микита Хрущов пішов на велике скорочення збройних сил СРСР, достроково звільняли хво­рих і одружених. Тарас прослужив усього вісім місяців. Він повернувся, коли дружина Марія народила дочку Ярославу. Звільнений в запас, мав пільги при вступі до вищого на­вчального закладу і вирішив ними скористатися. Поступив до Чернівецького університету на філологічний факультет. Восе­ни 1958 року став студентом. Його два роки підряд обирали старостою групи. Але однокурсники відчували, що цей »впер- тий гуцул« пише не так, як усі. Тарас писав ночами, називаю­чи себе совою. Він почувався то окриленим, то впадав в апа­тію. Між дружиною і ним утворилося провалля. Через матер­іальну скруту мусив покинути навчання. За комсомольською путівкою ї,ве до Кривого Рогу будувати гірничо-збагачуваль­ний комбінат, де довелося асфальтувати вулиці і дороги. Часу на творчість не залишалося. Людина особливого складу душі — то гарячий, то холодний, то голодний, то розгублений: Мельничук міг спалахнути люттю, кинутися в бійку, міг навіть схо­пити сокиру, а міг і утекти, коли колишній зек вихопив ножа, покинувши всіх і вся, як це було в Томській області, в геоде­зичній партії. Мало знаємо, як велося теслі в Красноярську та на Тюменщині. Зрадів, коли в часописі »Дніпро« навесні 1964 року дебютував добіркою поезій. Одразу ж на нього звернули увагу, запросили до Івано-Франківська на засідання літературно-мистецького Тарас Мельничукклубу » Іскри юності«.

Поновився на навчання в Чернівецькому університеті і з вересня знову став студентом.

Через матеріальні нестатки скоро перевівся на заочне відділення. Працював на Буковині, у Глибокій, в редакції газети. Писав про село і випивав.

Мельничук мав друзів серед професійних письменників, які відчували в ньому великий талант. Від когось дізнався, що в Чернівецькому університеті відбудеться конференція читачів молодіжного часопису »Дніпро«. Він, автор Дніпра, поїхав, щоб зустрітися з Михайлом Ткачем, Андрієм М'ястківським, зі своїми буковинцями — Володимиром Бабляком, Віталієм Колодієм. Мельничукові теж надали слово. Напи­сав» Поему голосів«, яку згодом переробить і назве» Осанна«. Вийшов з нею на люди. Головуючий хотів перервати його читання, але наелектризована зала вигукувала: »Хай прочитає! Не затикайте рота«. Поему прочитав, відчувши, що це йому не простять. Звичайно, на вечорі були такі, які все фіксували, бо ще в серпні-вересні почалися »брежнєвські« арешти інакомислячих, а тепер стояв холодний грудень.

Послав вірші до Вінницької зональної газети «Комсо­мольське плем'я». Фотокопії двох — до Чернівецького уп­равління КДБ передав письменник Володимир Бабляк. Та­раса Мельничука привезли до управління КДБ у Чернівцях на профілактику. Писав пояснення, чому і як народилися поезії «Мама продана, слово продане, Нема трагедій, крім трагедії народу». Обіцяв більше такого не писати.

 

Друга дружина Тетяна, з якою жив на віру, народила сина Віалія, однак вони також розійшлися. Сподівався, що в Хотині буде тепліше й затишніше, але в редакції райгазети «Червона зірка» вже знали, що поет Мельничук під пильним оком КДБ. В січні 1972 року Тараса Мельничука арештували за рукопис поетичної книжки «Чага»; через шість літ в рідному селі спровокують бійку, щоб знову кинути за грати. В 1978 році вже не могли масово арештовувати поетів, бо відбулася нарада глав держав у Гельсінкі й Л.Брежнєв, лідер СРСР, пообіцяв шанувати права і свободи своїх громадян. Судили Мельничука у Косові за побутовою статтею. В лабетах КДБ Тарас Мельничук перебував приблизно 22 роки. Чорна сму­га закінчилася після виходу поетичної збірки «Князь роси» у видавництві «Молодь».

Тарас МельничукПісля роботи в Хотині працював в редакції газети «Ра­дянська Гуцульщина» в м. Косові, де редактором був Олек­сандр Бартош. У штаті редакції працює Марія Влад, у рай­онному відділі освіти — літературознавець і краєзнавець Ігор Пелипейко.

Після відновлення Верховинського району пішов працю­вати в редакцію районної газети «Світанок».

В свої гіркі часи Тарас ховався за псевдонімами. Ось вони: Олег Чорнобог, Станіслав Галич, Зіновій Кайлос, Ми­рослав Кокіль, Світозар Бойшак. В літературному інституті передавав вірші через студента на Далекий Схід, щоб той надіслав до часопису Дніпро з листом, що авторка Майоліка Мельничук з українців-переселенців. Збірка «Несім любов планеті» вийшла на початку 1967 року, коли Т.Мельничук був ще літпрацівником косівської районної газети. Мине чимало часу, Тарас Мельничук повернеться з концтабору, зазнає немало труднощів з працевлаштуванням, почнуть дру­кувати його поезії, серед яких були шедеври, написані до в'язниці, в ув'язненні й після повернення.

І умирають сині трави,

І їх ніхто не воскресить...

І лиш бджола повзе чорнява —

І лиже, лиже мед з коси.

 

Він жив Україною, її садами, росами і своїм болем. Писав багато, немов намагався надолужити прогаяне.

За книжку «Князь роси», яка вийшла в «Молоді» аж 1990 року поету буде присуджено Національну премію імені Т.Г.Шевченка. СкороТарас Мельничук самого поета назвуть Князем роси.

1990 рік був особливим для Тараса. Його тоді вже не чіпали дільничі міліціонери, щоб запроторити до закритих лікарень, нібито на примусове лікування, не намагалися при­гостити, щоб пахло спиртом.

Тарас з'явився в Коломиї на передвиборному мітингу, чи­тав свої вірші. Газета «Агро» помістила велику добірку по­езій. На виборах перемогли демократичні сили, нові чиновни­ки пообіцяли житло. Коломия йому подобалася. Але першу квартиру виділили таку, як виділяли зекам, другу захопила інша сім'я, а в третій майже не жив, а на батьківському подвір'ї хату будували та й не добудували, бо він відійшов до Христа.

1991 року йому присуджено літературну премію імені В. Сосюри і був невеликий гонорар за книжку «Князь роси».

Залишилося прожити ще рік, щоб комітет з Державної (тепер Національної) премії імені Т.Г. Шевченка присудив йому найвищу літературну нагороду вже незалежної України. Гроші знецінилися за лічені тижні. А грошову частину премії комітет розділив між родиною померлих Б. Антоненка-Давидовича, І.Багряного; між В.Дроздом, С.Жулинським, С. Колесником, П. Мовчаном, Р. Лубківським, Ф. Роговим, І. Калинцем, і Т. Мельничуком.

Перед тим, коли Україна йшла до незалежності, на Оде­щині йому і його товаришеві дали напитися отрути. Важко сказати, хто був той кат, що підсунув гальмівну суміш чи денатурат. Тарас говорив, що знає, хто по смерті матері спа­лив батьківську хату, але його ворога він не знав. Лікарям вдалося врятувати життя поетові, але ненадовго. Відкрита форма туберкульозу вимучувала. Одного дня на нагадуван­ня народного депутата України працівники Служби Безпеки України вирішили зробити красивий жест: з архіву взяли рукопис поетичної збірки «Чага» і привезли вручити авторові. Твори з цієї збірки побачили світ через 24 роки після написання, в 1995 році, коли поет був невиліковно хворий. В Коломийському видавництві «Вік» кращі твори з арештова­ної збірки вийшли в світ за 6 днів до смерті поета. Помер Т. Мельничук у березні 1995 року.

До 65-річчя від дня народження поета на подвір'ї Уторопської школи ентузіасти спорудили йому пам'ятник, а в школі — кімнату-музей; закладено перший камінь під май­бутній літературно-меморіальний музей; буде добудовано Тарасову хату, щоб сюди, де його могила, міг приїхати той, хто схоче набратися натхнення щось написати.

В його поезії є такі рядки:

Не снись мені, кривавий сон,

Не сніться рани і руїни —

Мені не треба десять сонць —

Живу тобою, Україно.

Косівщина - Гордість Косівщини

Марія Стеф'юк

Марія Стеф'юкСтеф'юк Марія Юріївна, народна артистка України, народна артистка СРСР, народилася 16 липня 1948 року в селі Рожнові Косівського району. Після закінчення семи класів Рожнівської школи поступила на диригентсько-хоровий відділ до Снятинського культурно-просвітницького учили­ща, яке закінчила в 1967 році. Після закінчення училища поступила на во­кальний факультет державної консерваторії ім. П.Чайковського, яку закінчила в 1972 році.

У нарисі про себе пише: «Я просто жінка. Мало хто з шанувальників театрального мистецтва всерйоз припускає, що життя артистів, зокрема і найвидатніших, — суцільне свято, навіть якщо абстрагуватися від проблем матеріальних, не можна забувати щоденну душевну і фізичну напругу, виснаж­ливі репетиції, роботу над ролями. Для іншого мистецтва ар­тистові потрібно самому пережити і сльози, і зраду. І са­мотність. А сцена - це така отрута, що кожен, хто виходить на неї, хоче бути неперевершеним. І коли хтось кращий за тебе у театрі, це дуже важко переживається. Тому й живуть у його стінах і заздрість, і недоброзичливість. Але вони ніщо з миттю натхнення й творчості. Натхнення — це така річ, за яку можна віддати життя. Не знаю, скільки разів я співала свою Віолетту. Але тільки після власних утрат, болю, тільки пере­живши зраду близьких людей, я так глибоко почала відчувати страждання цієї жінки. І мої сльози в заключних сценах — це не акторський прийом, я по-справжньому плачу, ризикуючи зірватися, бо знаєте, як сльози перетискають горло.»

На вечорі з нагоди 30-річчя творчої діяльності вона го­ворить: «Коли я співала українську народну пісню «Закува­ла зозуленька», раптом не стало сцени, глядачів, а було лише рідне село і старенька мама біля хати.»

Марія Стеф'юк прийшла до уславленої Київської опери одразу після столичної консерваторії, коли там на повну силу творили такіМарія Стеф'юк майстри як Євгенія Мірошниченко, Белла Руденко, Гізела Ципола.

Деб’ютувала Марія Стеф'юк на оперній сцені ще студен­ткою п'ятого курсу партією Марфи в опері «Царева нарече­на». Вона говорить: «Я вдячна долі за те, що вона мене звела з таким талановитим митцем як Степан Турчак, який на роль Антоніди з «Івана Сусаніна» М.Глинки взяв молоду невідому виконавицю».

В театрі Марія Стеф'юк раз і назавжди зробила свій вибір — обрала оперний спів і жодного разу не зрадила, хоч у молоді роки їй пропонували для виконання свої пісні такі майстри української естради як Олександр Білаш та Ігор Шамо.

На жаль, немає серйозних досліджень її творчості. Немає також грамзаписів на сучасних носіях.  Марія Стеф'юк була другою після Соломії Крушельницької українською співач­кою, яка не стажувалася, а з величезним успіхом співала в Міланському «Ла Скала» 1991 року в опері Мусорського «Сорочинський ярмарок».

«Я просто жінка до кінчиків волосся, і якби я мала дос­татньо грошей, я б двічі на рік їздила на море, навіть узим­ку. Не знаю нічого прекраснішого за його безмежну стихію — хіба що мої Карпати.»

Вона виконувала партії Марильці з опери «Тарас Бульба» М.Лисенка, нової русалки з опери «На русалчин Великдень» Леонтовича, Милуші з «Ярослава Мудрого» Г.Майбороди, Па- расі з «Сорочинського ярмарку» Мусорського та багато інших.

За виконання головних партій в операх Царева наречена М.Римського-Корсакова, Риголетто Джузеппе Верді в 1998 році їй присвоєно Державну премію імені Т.Г.Шевченка. За заслуги перед Батьківщиною в 2003 році нагороджена орде­ном княгині Ольги.


Р.S.
23 січня 2005 року при інавгурації Президента Ук­раїни Віктора Ющенка Марія Стеф'юк разом з народним артистом України Дмитром Гнатюком та зведеним хором відкривали святковий концерт піснею «Чом, чом, земле моя».

Марія Стеф'юк

Більше про Марію Стеф'юк

Косівщина - Гордість Косівщини