Вівторок, 12 грудня, 2017

Гордість Косівщини

Ігор Аполонович Пелипейко

 

Ігор Аполонович Пелипейко народився на Берестейщині, а проживав у м.Косів з 1938 року.

І.А.ПелипейкоПрацюючи з 1957 року інспектором Косівського райвідділу освіти, пізніше завідувачем методкабінету, методистом, І.А.Пелипейко прагнув долучити й своє щире й правдиве слово про Гуцульщину - він став її літописцем.

З-під його пера вийшли у світ путівники «Косів-Верховина» (1972 р.) і «Косів» (1983 р.). Про мальовничий Косів, який багатий на народні таланти, він пише в довідниках «Населені пункти Косівщини», «Пам'ятки природи Косівщини» у фундаментальних працях «Косів: люди і долі», «Містечко над Рибницею». Це солідні, вагомі краєзнавчі праці про славне гуцульське місто, яке уже віддавна вважають центром народного мистецтва. З шанобливістю і повагою автор розповідає про талант і діяльність доктора Тарнавського, про письменника Михайла Павлика, про підприємця Трухановича, про діяльність директора спілки «Гуцульське мистецтво» Михайла Куриленка, про заслуженого діяча Миколу Гулейчука, про українського патріота, хорунжого УГА Михайла Богоноса, про легендарного громадського діяча Михайла Горбового, пластунів і каменярів, про дослідників, поетів, письменників і народних майстрів Гуцульщини.

Творча і громадська діяльність Ігоря Аполоновича поширювалась на всю Гуцульщину, бо він любив цей край, його людей і дуже вболівав про збереження, відродження та примноження матеріальної і духовної культури гуцулів. Тому він брав участь у Верховині у створенні товариства «Гуцульщина», був одним з ініціаторів заснування Гуцульської освітянської ради, видання журналу «Гуцульська школа». Він підготував і радий був виданню таких цінних гуцульщинознавчих праць, як «Гуцульщина в літературі», «Хрестоматія з Гуцульщинознавства», посібники з краєзнавства для шкіл: «Плай», «Мій рідний край», «Флояра». Був співавтором видання довідника «Дослідники та краєзнавці Гуцульщини». Він започаткував перевидання багатої спадщини відомого педагога 20-30-х років минулого століття Михайла Ломацького і з-під його руки вийшла гарна книжка вибраних творів цього автора «Гуцульський світ», а на початку 2006 року побачила світ упорядкована ним книга Марії Остромири «Над бистрим Черемошем».

Про проблеми Гуцульщини, про її талановитих людей І.А.Пелипейко друкував глибоко аргументовані статті у періодиці. Досить актуальною є його стаття у «Гуцульському календарі» на 2006 рік «Як нам порятувати гуцулів?», у якій він загострює увагу на найголовнішому: «Перш, ніж розвивати масовий туризм, подбаймо про те, щоб гуцул став справжнім господарем свого краю. Щоб він постав перед туристом не напівжебраком, який сподівається врятуватися від голоду завдяки гаманцеві гостя, але як гостинний, але сповнений самоповаги ґазда, який не проти й додатково щось заробити, але не запобігає нічиєї ласки».

Автор вносить конкретні пропозиції, що для цього треба зробити, щоб «...розвиток туризму не позначився руйнівним способом на тій спільноті, що її називають романтичним іменням Гуцулія. Якщо ж верх візьмуть ненаситні апетити ділків, ласих заробити на Гуцульщині, нехтуючи життєві інтереси самих гуцулів, тоді цей край чекає біда. Цього допустити не можна!».

Громадськість Гуцульщини опечалена відходом у вічність Ігора Аполоновича Пелипейка, який помер 28.06.2006 року.

Косівщина - Гордість Косівщини

Олексій Григорович Соломченко

 

Альфа і омега.

Початок і кінець.

Альфа - чудова земля Київщини.

Там Олексій Григорович народився 6 червня 1920 року в селі Казимирівці (тепер Горохове) Кагарлицького району.
Омегою в його долі судилось стати Косівщині. Тут, у м.Косові, він жив і відійшов у вічність  7 травня 2002 року.

О.СоломченкоМіж альфою і омегою - навчання у школі, в Одеському художньому училищі, Друга світова війна, викладацька та наукова діяльність у Косівському художньому навчальному закладі, який нині є інститутом (з 1945 року до 1962 був директором, далі - викладачем, науковим консультантом), навчання в Інституті живопису, скульптури і архітектури ім.Рєпіна, Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, де здобув спеціальність мистецтвознавця (1956 рік), а також в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України (закінчив у 1968 році).

З 1964 року - член Національної спілки художників України, у 1993 році був удостоєний звання лауреата премії ім.Юрія Шкрібляка, у 1996 році йому присвоїли звання Заслуженого працівника культури України, з 1998 - член Національної спілки народних майстрів України.

Опублікував більше 1020 наукових праць, видав монографії "Гуцульське народне мистецтво і його майстри" (1959), "Народні таланти Прикарпаття" (1969), "Сучасні художні промисли Прикарпаття" (1979) та інші, п'ять путівників "Народне мистецтво Гуцульщини", “Писанки Українських Карпат” (науковець збирав матеріали монографії 50 років, а ще 14 років книга пролежала у видавництві “Карпати” — не було грошей на її видання. Гроші знайшлися завдяки губернатору Геннадію Москалю (не бюджетні, а спонсорські) і книгу видрукували у Словаччині. Свого часу Канадська спілка видавців пропонувала О. Соломченку понад 100 тис. доларів за право видати книгу, однак він відмовився. Це перша у світі науково-популярна монографія, присвячена писанкам та писанкарству Івано-Франківщини, Чернівеччини та Закарпаття.)

Успішно поєднував педагогічну працю з активною науково-дослідницькою роботою, вивчаючи творчість народних майстрів Гуцульщини.


Будучи директором Косівського художньо-промислового училища, О.Соломченко заснував тут музей народного мистецтва. Більше чотирьох десятків років завідував музеєм. За його словами, “виникла потреба у створенні в інституті музею народного мистецтва Гуцульщини як власної бази — унаочнення фахового навчального процесу, засвоєння практичних знань за профілями навчального закладу”, в останній час був науковим консультантом.

У 1980-х роках Олексій Григорович пішов з викладацької роботи й повністю присвятив себе музейній справі та науковій діяльності. Упродовж років музейна збірка поповнювалася творами відомих майстрів народного мистецтва Гуцульщини. Сьогодні колекція музею Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва нараховує понад дві тисячі експонатів. Музей став академічним підрозділом навчального закладу, навчально-виховним і популяризаторським осередком гуцульського мистецтва не лише для студентів та викладачів, а й для широкої аудиторії громадськості міста, району, області, України і численних зарубіжних гостей.

У 2006 р. Косівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва реорганізований у Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв.

Косівщина - Гордість Косівщини

Роман Іваничук – письменник рідного краю

 

«Література — це храм, а не дім розпусти»

 

Р.ІваничукРоман Іванович Іваничук народився 27 травня 1929 р. у с. Трач,  Косівського району Івано-Франківської області.  З 1942 по 1947 рік навчався в Коломийській гімназії і Коломийській СШ № 1.

У 1954 р. у студентському альманасі Львівського університету, де він навчався, опублікував першу новелу „Скиба землі", яку схвально зустріла критика.

У 1957 р. Іваничук закінчив філологічний факультет Львівського державного університету, працював викладачем мови й літератури на Львівщині. Протягом 1963 – 1990 рр. письменник працював у редакції журналу „Жовтень". З 1990 р. завідував відділом прози журналу „Дзвін".

Цього ж року був обраний народним депутатом УРСР.
Як літератор Роман Іваничук виховувався на традиціях новелістики В. Стефаника, яким захоплювався батько письменника, сільський учитель і перший його літературний наставник. Впливало також те, що народився Р. Іваничук недалеко від Стефаникового села, теж на Покутті, що на Коломийщині.


Роман Іваничук є автором збірок новел „Прут несе кригу" (1958), „Не рубайте ясенів", „Під склепінням храму" (обидвіРоман Іваничук – 1961), „Тополина заметіль" (1965), „Дім на горі" (1969), „Сиві ночі"(1975), трилогії „Край битого шляху"(1964), повістей „Місто"(1977) і „Сьоме небо" (1985). Наприкінці 60-х рр. письменник звернувся до історичної прози, яка швидко принесла йому заслужене визнання: роман „Мальви" (1968), „Черлене вино" (1977), „Манускрипт з вулиці Руської" (1979), „Вода з каменю"(1982), „Четвертий вимір" (1984), „Шрами на скалі" (1987).

За роман „Манускрипт з вулиці Руської" Р. Іваничук у 1979 р. отримав премію ім. А. В. Головка, у 1985 р. за романи „Вода з каменю" та „Четвертий вимір" – Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

У 90-х рр. письменник збагатив українську літературу новими творами: „Бо війна – війною... „ (1991), „Орда" (1992), „Ренегат" та „Євангеліє від Томи", написав автобіографічний твір „Благослови, душе моя, Господа... „ (1993), в якому розповів про своє життя.

У 1968 р. Роман Іваничук опублікував свій перший історичний роман „Мальви", який приніс письменникові величезний успіх у читачів і шалену партійну, ідеологічну критику, бо в ньому була вперше поставлена проблема збереження національної самосвідомості.

Дія в романі „Мальви" відбувається у середині сімнадцятого століття – напередодні та під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Це історія життя полонянки з України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою Соломією, яку вона вже тут, у Криму, назвала Мальвою, сподіваючись, що виживе дочка, як вижили занесені вітрами з українських степів квіти. Попутно Марія мріє знайти свого сина, який ще в Україні малим хлопцем був викрадений циганами, як і багато інших слов"ян, з метою продажу на невільничих ринках Туреччини або Кримського ханства. Але, розшукуючи колись втраченого сина, Марія втрачає на чужині й дочку, бо вона закохавшись, стає дружиною Кримського хана Іслама-Гірея. Всі ці події змальовані в той час, коли Україна протистояла двом державам-загарбницям: Османській імперії та Кримському ханству, що воюють проти України силами її дітей. Якщо уважніше придивитися до образу Марії, то можна відзначити, що вона є уособленням самої України, яка оплакує страшну долю своїх дітей. Автор вибирає ім'я Марія невипадково, адже воно має нагадати про страждання Божої Матері, яка також пережила трагедію втрати дитини.

Завершується роман епізодом, як Марія намагається повернутись на рідну землю:

"Пустіть мене, яничари, пустіть свою матір за мур Перекопський, в мене грамота від хана. Заробляла ж її тяжко, усе спродала для неї: Бога свого, дітей своїх і здоров'я. Мушу вмерти на тій землі, де коноплі по стелю, а льон по коліна, де мальви вище соняхів ростуть – білі, голубі й червоні ...".

Спочатку Р. Іваничук назвав свій роман „Яничари", але така назва могла викликати підозру цензури, бо натякала на національний аспект, тому з „маскувальною" метою автор замінив її на „Мальви". Як тільки роман було надруковано, ще не встигли з'явитися рецензії, як усна й партійна критика за спецвидданям "Згори" проголосила "Мальви" ідеологічно шкідливим " історичним романом без історії ".

Роман Іваничук — автор багатьох збірок новел та оповідань, повістей. Але найбільшу популярність він здобув якЧерлене вино історичний романіст. Він відомий письменник, лауреат премії ім. А. Головка і Національної премії України ім. Т. Шевченка. Його постать в українській літературі надзвичайно вагома.

У цілому історичній прозі письменника притаманні гостросюжетність, оригінальність стильових прийомів, поєднання елементів художньої фантастики, коріння якої слід шукати в національному фольклорі, з правдивістю та історичною достовірністю. Окремі романи й повісті Романа Іваничука перекладено російською, білоруською, литовською, грузинською, вірменською, таджикською, болгарською, польською, чеською, словацькою, угорською, румунською, німецькою, французькою, англійською мовами, що безперечно, свідчить про надзвичайну цікавість і важливість його творів.



Косівщина - Гордість Косівщини

Микола Онуфрійович Корнелюк

 

Микола Онуфрійович КОРНЕЛЮК. Наш краянин, власник приватного музею справжніх гуцульських скарбів, витворених його незвичайно умілими руками, руками усіх членів його численного і дуже дружного сімейства. Живе і продовжує творити справжні мистецькі шедеври в місті Косові, на Москалівському пагорбі, котрий височить над Рибницею.

Микола Онуфрійович Корнелюк

Здавалося б, родина як ро­дина. З багатьма клопотами, радощами. У свій час тут одружу­вались, народжувались діти, а зго­дом онуки. Будували оселі, облаштовували кожну кімнату так, щоб вона відповідала своєму призначен­ню - якщо для розміщення части­ни експозиції, то заздалегідь виз­началось, які експонати тут будуть виставлені, якщо ж для проживан­ня і праці, то - нічого зайвого, лише все необхідне: ткацький верстат, наприклад, за яким працює Мико­ла Онуфрійович, займає окреме місце в прибудові. І тут майстер проводить години невтомної твор­чої праці. Але не менш натхненно працює над створенням головних уборів, яких назбиралась ціла ко­лекція і привертає увагу відвідувачів музею з перших хвилин їх пере­бування у цій, можна б сказати, казковій оселі. Крисані різних гатунків і часів, від довбушанок- закочєнок до сучасних корон для молодят, і навіть корони для на­шого українського Президента і глав урядів багатьох країн...

Дивно?

Авжеж.Звідки нехай і дуже та­лановитому майстрові відомо, яка корона прикрасила б голову пре­зидента однієї із скандинавських країн? Що, він там бував? Одер­жав зразок і замовлення?

А як дізнався про головні убори опришків? Ото ж то. Невідоме стає відомим, коли до нього наближа­тися на відстані серця. Коли уявляти себе і тим легендарним Олексою, якого ніяка ворожа куля не брала, чи Баюраком, чия слава гуляла ко­лись по горах. І коли чогось дуже прагнути, обов'язково здобудеш. І знання, і вміння, і засоби.

Та все ж таки, все ж таки, звідкись все це почалося...

Може, із захоплення вправні­стю маминих рук, що снували ме­теликами за човником на ткаць­кому верстаті, а чи тією неповтор­ною красою витворених нею ж таки узорів на вишивках?

А може... Може, саме йому, тоді такому молодому і впевненому у своїх силах, хотілося здивувати світ і ту молоду вчительку, що волею долі опинилася в Перехресному, щоб навчати маленьких гуцулят не тільки грамоті, а й всіляким життє­вим премудростям.

- Микола вирізнявся з-поміж сільських парубків не дороги­ми костюмами, гонористою безтур­ботністю, а якоюсь особливою гідністю, умінням говорити і мисли­ти. Кожне його слово було вива­жене, добірне, як зерно перед по­сівом. А одяг... Ганна Іванівна (дружина) і тепер не може забути, яке замилу­вання викликала тоді в її очах кра­ватка, яку Микола вишив своїми руками.

Так від зустрічі до зустрічі дочка землі чернігівської пізнавала того, хто мав стати її судженим на все життя. Дуже швидко освоїлась у тому незвичайному гуцульсько­му світі, у якому жив Микола. Се­ред незвичних узорів, кольорів, се­ред таких захоплюючих задумів... Непомітно вона теж у вільні годи­ни сідала за ткацький верстат, бра­лась за голку й нитки, щоб витво­рити неповторне. А коли вони осе­лились уже в Косові, забрали й ма­тусю з Чернігівщини - Надію Петр­івну, яка, залишившись дуже рано без чоловіка, все життя присвяти­ла дочці, а згодом її родині, ону­кам і правнукам. Не дивлячись на вік, без вишивання не може про­жити і дня. Вишиває фіранки і руш­ники, подушки і простирадла. Та з особливим, можна б сказати, мо­литовним настроєм, вишиває бож­ники - рушнички, призначені для того, щоб обрамляти образ, ніби ще однією, усипаною вишитими квітами, рамкою. Можна лише по­дивуватися, як краса і творчість за­полонили усіх, хто опинявся поруч з Миколою Онуфрійовичем.

Став­ши видатним майстром, членом Спілки художників України, цей не­втомний трудар на ниві гуцульсь­кого прикладного мистецтва, не перестає працювати так само нат­хненно, на єдиному творчому по­диху, як і тоді, коли лише ставав на цю свою трудну й тернисту дорогу.

- Було так, що забував про існування дня і ночі. Іноді руки відмовлялися тримати голку, си­діти було незмога, але я не міг відірватись від тієї речі, в яку, ска­зали б поети, вдихнув свою душу.

У Корнелюковому музеї мож­на знайти все для того, щоб одяг­тись по-гуцульськи. Як чоловікові чи парубкові, так і жінці чи дівчині. Його крайки мають, за самим його виз­нанням, оздоровлюючу силу. Бар- шівки - додають чоловічої гідності. Сорочки, запаски - це те, що за­хищає і оберігає від усякої нечисті... Наслухаєшся розповідей Миколи Онуфрійовича і мимоволі поду­маєш - а даремно ми так призви­чаїлись до всього стандартного... У гуцульському одязі людина захи- щеніша, самобутніша.Та це, мабуть, окрема тема для роздумів.

Знаючи, що Микола Онуфрійо­вич визнає за свого головного учи­теля тільки самого Господа Бога, вже не дивуюсь, коли він впівголосу промовляє свою особливу мо­литву:

Во славу нашого наймилішого, найріднішого, мого і вашого найдорожчого Спасителя Ісуса Христа...

Там, де в своєрідному Свя­тилищі зібрані ікони, вкладено стільки творчих сил у кожну річ гу­цульського одягу, побуту, у писан­ку і таріль, тобівку, мимоволі при­ходиш до думки, що нічого випад­кового немає під цим високим, те­пер вже осіннім небом. Людина, яка прагне досконалості і досягає її, повторює Творця Небесного на землі, має право називатися також творцем. І всі ці дива, які неможли­во, як у казці мовиться, пером опи­сати, створені не для того, щоб їх побачити і оцінити. А щоб переко­натись, яка це незбагненна пла­нета Гуцульщина. Насамперед, у духовному і мистецькому плані. І якщо одна родина зуміла відтво­рити її у власному мікросвіті, то всі ми, хто спроможний на творчість і труд, повинні не шко­дувати життя, щоб відроджувати Гуцульщину у набагато ширших, справжніх її обширах. В міру своїх сил і талантів, здібностей та інте­лекту. Не марнуючи їх на дріб'яз­кове й минуще.

 


Косівщина - Гордість Косівщини

Педагог-освітянин Іван Миколайович Вовчак

 

В усі часи і до сьогоднішніх днів га­личани прагнули дати освіту своїм дітям.

Іван ВовчакВ сім'ї Миколи Івановича Вовча­ка, який проживав у с.Старий Косів, теж хотіли, щоб діти були письменни­ми. Сина Івана, який народився 1927 року, Микола Іванович вже у шість років повів у перший клас Старокосівської школи, а по її закінченні юнак продов­жив навчання у Косівській школі.

 

Іван Вовчак був надзвичайно здібним учнем, відмінником, активним учасником математичного гуртка. Він дуже любив художню самодіяльність. Танцювальний гурток, учасником яко­го був юнак, у 1939 році брав участь в огляді-конкурсі художніх колективів у м.Києві і виборов перше місце.

 

Друга світова війна змусила Івана Миколайовича рано дорослішати, прак­тично мислити, тяжко працювати. Після війни був призваний на службу в ар­мію. Кмітливого юнака, який добре знав основи точних наук, розумівся у техніці (на той час таких в армії майже не було), залучили в спеціальний підрозділ з де­монтажу німецької техніки та переве­зення її до СРСР.

Повернувшись з армії, юнак студіює мистецьку науку в Косівському художньому училищі. В 1959 році успішно закінчує його. Паралельно отримує повну середню освіту.

Жадоба до знань пробуджує потре­бу до продовження навчання.

Іван Вовчак закінчує економіко-географічний факультет Чернівецького університету. Але принадлива, високооплачувана робота інженера на нафторозвідуваль­них бурових не захоплювала його. Ге­нетично передана йому прадідівська шана і любов до освіти спонукала мо­лодого фахівця до педагогічної діяль­ності. Будучи вже дипломованим спе­ціалістом із практичними навиками, Іван Миколайович остаточно обирає свій трудовий шлях — педагогічна пра­ця.

Починав він її у сільських школах рідного краю, де добре знали його батьків, родину і його особисто. При­дивлявся до праці інших. З'являлися і власні методи викладання, індивіду­альні підходи до кожного учня. Завжди налагоджував контакт з дітьми, ніколи не виникало у нього конфліктів із ними. Учні розуміли його і поважали, любили предмети, які він викладав.

 

З часом Іван Миколайович зрозумів, що любить дітей і бути вчителем — його покликання. Гострий розум, який він успадкував від матері, захоплював дітей, вони хотіли знати те, що знає їх учитель, бути схожими на нього. Оп­тимізм, постійно доброзичливий настрій, вроджений гумор, успадковані ним від батька, він вміло використо­вував у своїх власних методах на­вчання, що давало можливість добром, лагідністю розв'язати будь-яку конф­ліктну, навіть стресову ситуацію у класі, не викликаючи психологічної на­пруги між учителем та учнем. Так ви­кристалізовувалась власна педагогіч­на майстерність.

Особливий вплив на формування вчителя Івана Ми­колайовича мав його тесть Степан Король. Будучи ви­пускником Заліщицької учительсь­кої чоловічої семі­нарії, учнем відомо­го письменника і громадського діяча Осипа Маковея, він володів засадами педагогічних вимог національної школи, сформованими впродовж століть в Галичині, яким на­вчав свою дочку — педагога Емілію Степанівну та зятя Івана Миколайови­ча.

 

Праця молодого подружжя педагогів була швидко помічена. При відкритті в 60-их роках школи-інтернату їх запро­шують туди на роботу. Працювати в цьому навчальному закладі було важ­ко Тут нерідко зустрічались діти, які ча­стково або зовсім були позбавлені бать­ківської опіки, материнської ласки. Тре­ба було шукати нові педагогічні підхо­ди. Іван Миколайович в основу своєї діяльності ставив виховання в учнях упевненості, віри в себе, навчав пере­борювати страх і відчуття своєї непов­ноцінності.

 

Подружжя педагогів організовує ма­тематичний гурток, проводить велику кількість вечорів з іграми на кмітливість, дотепність. Успішність підвищується, учні стають переможця­ми районних, обласних олімпіад. А пе­дагог не забуває і про власну освіту — вивчає самотужки декілька мов і за­кінчує Київський інститут іноземних мов зі спеціальності «англійська та німецька мови».

На початку 80-их років Іван Мико­лайович обіймає посаду заступника ди­ректора Городянської восьмирічної школи, активізує навчально-методич­ну роботу. Педагог ділиться своїм дос­відом з учителями школи, а також об­ласті. Працює керівником районного ме­тодичного об'єднання вчителів гео­графії.

Навіть перебуваючи на заслужено­му відпочинку, Іван Миколайович про­довжував працювати, спілкуватися з колишніми своїми колегами та учнями, активно займався громадською діяль­ністю.

Іван Миколайович Вовчак обрав ос­вітянський фах за покликом своєї щирої душі Він любив школу, учнів, віддавав їм усі свої знання, час і теплоту свого серця.

Його ім'я назавжди буде занесене до великої плеяди педагогів Галичини.

Косівщина - Гордість Косівщини