Середа, 18 жовтня, 2017

Гуцульські «грібки»

Святий вечір (день перед Різдвом) вважається досі за велике свято померлих. Господині, як і колись, готують кутю - культову поживу померлих, які є почесними гостями на тайній вечері. Бо вірять, що протягом 12 днів, від Святого вечора аж до Богоявлення (6.01 - 19.01), розкриваються гроби, з них виходять душі померлих на світ. Вони поспішають до своїх домів, де колись жили, щоб засісти зі своїми рідними до спільної трапези. Таких стародавніх вірувань дотримуються гірські люди ще й досі.

У деяких селах Гуцульщини в дідову суботу, перед Провідною неділею, відправляли панахиди на цвинтарях. А в Провідну неділю відбувалися на гробах спільні трапези для живих і померлих кревних. Коли священик відправляв Богослужіння в церкві, гуцульські ґаздині поралися коло могили покійника. Вони накривали гріб дорогої їм особи кількома вишиваними рушниками, а на них розкладали різні харчі, привезені з дому на цвинтар. Спершу краяли великодню паску, яку спеціально зберігали від Великодня. Потім клали на застелений гріб писанки, бринзу, масло, гуслянку, ставили горщики з молоком, гарячий борщ, печене м'ясо та всілякі напої. Тоді кликали священика, щоб відправив над гробом панахиду й освятив харчі. Після панахиди розпочиналося трапезування, в якому з душами померлих брали участь усі члени родини, кревні, приятелі й жебраки, яких найбільше обдаровували харчами «за душу мами», «за душу діда, тата» тощо. Таке пригощання на гробах тривало часто до пізнього вечора в супроводі співів та музики, бо покійні повинні скуштувати всіх життєвих розкошів, які живим приносять приємність та духовне задоволення. Цей звичай пригощання на гробах називається "грібки".

Звичай трапезувати на гробах у Провідну неділю зберігся найдовше на Гуцульщині. Польський географ Г. Гонсьоровський описав його 1925 року в селі Бистрець, що лежить біля підніжжя Чорногори. Він сфотографував гуцульські «грібки» й опублікував світлину в журналі «ШіегсЬу».

Важливе свідчення про всеукраїнський прадавній обряд поминання на гробах залишив польський поет Себастьян Кльонович (1545-1602). Виходець з міста Люблін, він жив довший час у Львові, цікавився побутом та народною культурою галицьких українців. Кльонович написав латиною поему «Роксолянія» (1584), у ній змалював Львів та інші українські міста. У третій частині свого твору він подав один з перших описів поховального обряду в Галичині та описав спільне трапезування живих і померлих на гробах:



Єсть іще звичай у них - годувати небіжчиків душі

І на могили до них страви гарячі носить.

Вірять вони, що тим запахом

живляться тіні померлих,

Вірять, що духи їдять м'ясо, поставши з могил.

Піп забуває, як сам просив, щоб Петро руські душі

Праведні аж до зірок, в браму небесну пустив.

Все ж задля тих, які мають у царстві небесному жити,

Досі бенкети вони ладять на грішній землі.

 

Іван Сеньків (народився 7.10. 1913 р. у с.Побереже під Станіславовом - помер 1.11.1993 і похоронений у м.Гаммі, Німеччина), як історик, етнограф-фольклорист багато років досліджував життя гуцулів. Він узяв на себе нелегке завдання дати цілісну картину гуцульського світу як самобутньої частини світу українського, розкрити його історію - давню і новітню, розмаїту духову й матеріальну спадщину. Звичайно, дослідник спирався у своїх студіях на ті надбання в галузі вивчення Гуцульщини, що їх маємо в Україні та поза нею, але водночас він вніс великий власний вклад у дослідження проблеми, зібрав величезний фактичний матеріал, систематизував, осмислив його, зробив на його основі вагомі висновки, слушні спостереження про своєрідність культурних традицій, звичаїв, побуту гуцулів.

Отож, Іван Сеньків розповів про культ предків на Гуцульщині, який іде з давніх часів. Але й зараз він зберіг свою основу, суть. Як і сто, двісті років приходять гуцули на гроби, але в суботу впорядковують могили, а у Провідну неділю святкують. До речі, дехто визначає межу між проживанням гуцулів і покутян саме за цим обрядом, бо на Покутті поминають померлих у дні Великодніх свят, а на Гуцульщині - на Провідну неділю.

У коляді, яка на Гуцульщині зберегла свою первозданність, має чимало і дохристиянських елементів, виконує роль обряду народного Богослужіння, в особливий спосіб вшановують пам'ять померлих.

- Коли ми приходимо до гуцульської хати і виконуємо колядницький обряд, - розповідає керівник колядницького гурту  Василь Мануляк, - то деякі господарі замовляють спеціальну колєду за померлих. Її ми виконуємо при відході з хати, коли вже всі інші колєди, співанки, набутки і данці скінчилиси. Ґаздиня запалює свічку і разом з колачем передає керівникові, просячи пом'янути душі померлих родичів, членів сім'ї. Скрипка замовкає, музикант у дзвінок виконує сумну мелодію. Під її такт колядники за керівником колядують.

 

Гей, дай Боже,

Ми, колєднички, встаньмо і й на ніжки,

Тай споминемо померші душки.

Померші душки, шо на цім місци,

Шо на цім місци все й проживали.

Тай з цего місця повідходили...

 

А далі колядуємо за душі померлих декількох, або одного. Наприклад, померлому господареви виконуємо старовіцьку колєду, яку ще в 1880 році записав Володимир Шухевич укерівника з с.Брустури Михайла Габорака.

Цю коляду часто замовляють виконувати на цвинтарі біля могили небіжчика, який помер недавно. А буває, що у Різдвяні свята помирає людина, тоді ми виконуємо коляду у хаті біля покійника. Коли коляда закінчується,керівник дзвонить у дзвінок, колядники разом з усіма присутніми вголос відмолюють «Отче наш».

Обряди поминання предків хоча дещо змінилися, але збереглися на Гуцульщині. Тож дуже важливо, аби ми завжди вшановували пам'ять померлих, аби не розривався зв'язок між живими і померлими, між поколіннями.

Путівник - Культурні родзинки краю